591Михайн .Л.

вірш, у якому поет звертався до свого товариша минулих :ііт. який, діставшись

високих щаблів службової кар'єри, занедбав юнацькі мрії про виродження

українського народу. Друга частина вірша будувалася як ланцюжок

розгорнутих риторичних запитань, які містили докори поколінню І. Білика:

Невже усі сердечні наші муки

Погинуть так. не зрушать добрих слів:

І над сльозами страдників-батьків

ІЦе насміються знівечені внуки?..

Оскарження пасивності су часників було важливим мотивом циклу П.

Грабовського "Із дневника невольника" (1895. № 6). що подавався під

псевдонімом П. Журба.

Але важливим було й те, що з першого чиста в публікаціях журналу

була започаткована й інша тенденція в ліриці: тут був опублікований

триптих сонетів У. Кравченко "Є щось в житію, чого не знала я..." (1894.

№ 1). Вони виразно тяжіти до філософської лірики, являли собою діалог

авторки з самим життям. Вона квапилася до нього в обійми, не як до

закоханого коханця, а як до друга давнього, зустрічаючи в ньому -завжди

щось нове, шукаючи ідеалу, чаруючись простотою слова, почутого під

стріхою, і красою пісні, що "б'є з лона люду". Цей невеличкий цикл У

Кравченко ніби віщу вав появу в жу рналі цілої низки філософських творів І.

Франка, які в 1898 році він віщав, об'єднавши у книжку "Мій Ізмарагд".

Надрукувавши поезії "З подорожніх заміток" (1894. № 1) і "На

пастівнику" (1895. № 5). що за жанром наближалися до віршованого нарису.

І. Франко не переобтяжував часопис своїми віршами, віщавши перевагу

перекладам. Так. під рубрикою "З чужих квітників" з'явилася його

публікація "Із Ізмарагда. З староруського переклав І. Франко" (1895. № 2 і

3). Ізмарагд (у буквальному иереклалі з грецької мови - смарагд, ізумруд) -

літературний збірник релігінно-повчального змісту, що склався в Україні в

XШ-XГY і поширювався як книга для читання до XVШ століття. І. Франко

використав мотиви і сюжепі цієї збірки, але створив "свій" Ізмарагд.

Поет глибоко пройнявся християнською філософією, в основі якої

лежить любов до конкретної людини, навіть до своїх ворогів, але не до

Божих ворогів. У вірші "Не слід усякого любити без розбору " автор

роз'яснює Святе письмо. Бог

Не мовив: "Моїх ворогів любіте!"

Отеє, брати, ви добре розумійте.

Що ворог Божий, ворог правди й воли

Не варт любовн вашої ніколи (1895. № 3. с. 323).

Ізмарагд І. Франка навчав людей ощадтивості. щирості у любові до

ближнього, поваги до мудрості, вчив розрізняти зовнішній блиск і

внутрішню потворність:

.Як сережки золотії

В ніздрях бурої свині.

Так краса не йде в пожиток

Зле вихованій жоні (1895, № 3. с. 321).

592Історія української журналістики XIX століття

Містив Ізхіарагд І. Франка збірник коротких афористичних

висловлювань, об'єднаних під назвою "Строфи''. у яких ного талант

виблискував глибиною думки і філігранною її обробкою, як-от:

Книш - хюрська глибини:

Хто в них пірне аж до дна.

Тон. хоч і труду хіав досить.

Дивнії перли виносить (1895. № 2. с. 162).

Окрехшй жанр Ізмарагда складали притчі. Коротка історія або

картина дійсності, розказана дтя фінального повчання, пи переш І. Франка

набувала стислості й виразності. Зхііст життя. у якохіу позитивне й

негативне дивовижно переплелися, став предхіетохі осмислення у Притчі

про радість і схіуток". Живе поруч два сусіди. Один справляє похорон, а

другий - весілля; в одній хаті музика і спів, а в другій ридання і плач. Для

поета - це образ нашого жилтя. де у парі йдуть смуток і радість.

Публікація віршів майбутньої книжки "Мій Ізхіарагд" бу ла великихі у спі­

хом журналу "жптє і слово". Українська поезія до цього часу не знала ні

такого насичення філософськими мотивами, ні такої блиску чої обробки філо­

софських жанрів пригчі. повчання, афоризму . І. Франко викривав у ній новий

напряхі. Його Ізмарагд був найконгговнішнхі здобутком в поезії жу рналу .

Розуміючи ще доволі нестабільний рівень українського віршарства. І.

Франко будував програму журналу на представленні в ньохіу світової

класики. Кріхі нього сахюго. що подав тут "Тірольські елегії"" (1894. № 1) і

поему "Цар Лаврін" (1895. № 1) К. Гаалічека-Боровського. для жу рналу як

перекладачі працювали В. Щурат і А. Кримський. Перший переклав з

старофранцузької хюви "Пісню про Роланда" (1894. №№ 1-6). класичний

зразок середньовічного європейського епосу. Другий вперше в українській

літературі виступив перекладачехі класики східного середньовіччя,

переклавши з перської хюви великі поеми: Толістан" Саалі (1894. №№ 3-4) і

"Шаг-Наме" Фірдоусі (1895. №№ 2-3. 5-6). а також лірику Гафіза (1895. № 1).

Перекладна поетична рубрика збагатила українську культуру

перекладахін класичних лворів західної і (вперше!) східної поезії. 1а них

братися знавці хюв. перекладаючи з оригіналів без посередництва

пирядника. Якість поетичних перекладів була високою, такою. що й

сьогодні задовольняє вихюгливого чіпача.

Проза в часопису "Жигє і слово" у перший період була представлена

лише рохіанохі І. Франка "Основи су спільності" (1894. №№ 1-6: 1895. №№

1-5). Твір писався за хіетодохі " Борислава схііється" для журналу "Світ",

тобто нова подача до кожного чергового нохіера. і йому судилася доля

"Борислава", він лишився не закінченим, хоча й зовсіхі з інших причин.

В основу роману були покладені хіатеріалн кукізовського судового

процесу 1889 року, у якохіу І. Франко брав участь як журналіст газети

"Кицег Іл\о\У5кі", хоча Й не писав про нього судових репортажів.

С'тенограхіа процесу "/Ьгоііпіа \\ Кикіго\хіе" ("Злочин у Кукізові") була

віиана у Львові 1889 року окрехюю книжкою. Сутність справи полягала в

тохіу. що для порятунку заборгованого маєтку дворянська родина вбила з

593Михайн .Л.

метою пограбування заможного пароха свого села. Суд виправдав

шляхетську родину, хоча йому були подані незаперечні докази її провини.

Процес розколов галицьку спільноту на прихильників шляхти і противників

її. Польський письменник Юзеф Рогош (1844-1896) по свіжих слідах процесу

написав роман '^гаЬатее" ("Могильники"), у якому виправдовував шляхту

і перекладав провину за вбивство на представників соціальних низів. І.

Франко в романі виступив від імені народу, з викриттям аморальності

шляхти. Використавши назву драми Г. Ібсена "Основи суспільності" (1877).

з якої почався період "нової драми" у світовому мистецтві, він так само

викрив шляхту (дворянство), яка претендувала на керування країною й

нацією, але не мала для того ні моральних, ні розумових можливостей,

переживала занепад, звична до розкошів і лінощів, не була здібна до ведення

аласного господарства, не кажучи вже про страви краю чи корони.

Роман сам мав компенсувати відсутність у журнаїі інших прозових

творів, захопити читача кримінальним, пригодницьким сюжетом,

примусити очікувати його продовження. Глибоко виписані характери з

докладним викладом їх ретроспективних життєвих ліній, відкритих

поглядів і вийюалювань і прихованих підсвідомих потягів, усе це

виносило твір І. Франка на вершину української прози кінця XIX віку.

Роман залишився недописаним тоді, як до фіналу залишалося кілька

розділів, можливо, навіть один. Принаймні автори екранізації твору на

українському телебаченні легко впоралися з його завершенням. Причини

припинення роботи над романом полягали в тих нестерпних майнових,

побутових і моральних умовах, які супроводжували І. Франка в час

редагування журналу і про які йшлося на початку цього розділу.

Розпочавши віщання журналу "Жите і слово" після шестимісячної перерви.

І. Франко по суті під старою назвою започаткував нове віщання, з

відмінною від старого часопису програмою, завданнями, колом авторів.

Журналістська праця відволікала від тривалих проеклїв, до завершення

роману взятися не було ніякої можливості, його пером водила потреба

вічного заробітку, а журнал тільки висмоктував родинні заощадження, що

складалися з посагу дружини. Так видатний твір української прози роман

"Основи суспільності" не був дописаний І. Франком до кінця.

Деякі автори вказують, що в журналі "Житє і слово" друкувався й

роман І. Франка "Для домашнього вогнища". Це не так. Цеп роман, що був

створений польською мовою, в автоперекладі 1. Франка друкувався в

додатку до "Житя і слова" і вийшов окремою книжкою у Львові 1897 року

накладом журналу, але вже після його припинення.

Проза І. Франка, опублікована в журналі, мала велике значення для

становлення української літератури. Віт часу Панаса Мирного в ній ніхто

не брався за кримінальні сюжети, не намагався писати цікаво для читача,

захоплювати його у вагу , давати в художньому слові панораму су спільного

життя, розгорнуті з епічною широтою характери. І. Франко ніби для

експерименту показав, що йому й такий тип творчості цілком доступний,

його талані і туг дав блискучі ху дожні досяїнення. а показавши це. вважав

594

4Історія української журналістики XIX століття

свою місію виконаною, і покинув писати, лишивши заінтригованого

читача навічно з непогамованим читацьким інтересом.

Особливістю белетристики журналу є представлення в ньому

несподівано великої кількості драматичних творів. Усе розпочалося з

публікації Франкового перекладу знаменитої трагедії Софокла "Едіп цар"

(1894. №№ 3-5). Цей твір вважається найкращим із сімох, що вціліти від

Софокла, а сама його творчість розглядається як найбільш гармонійне

втілення концепції людини епохи Перікла, тобто розквіту давньогрецької

демократії. Кращого вибору для журналу й не можна було зробити.

У 1895 році І. Франко опублікував тут уже два свої драматичні твори:

історичну драму "Сон князя Святослава" (№№ 1-2) і драматичний етюд

"Кам'яна душа" (№ 3). їх поява в журналі, до предмета якого входив

фольклор, була більш ніж виправданою. Обіщва твори будувалися на

народнопоетичних сюжетах.

Драма "Сон князя Святослава" виростала з казки "-Як король Карло

Великий ходив красти". До київського князя з'явилася жінка ізгоя Овлура.

щоб попередити про небезпеку, але він не захотів її вислухати. Але вночі

йому наснився ангел, який наказав негайно полишити палати й

відправігпіся світ за очі. Князь скорився ангелові і потрапив уночі до

розбійницького товариства, у якому ватажком той самий Овлур.

Випадково Святослав і його колишній бояріш стали свідками змови проти

князя. Князь з розбійниками, які віивляються вірними йому, прийшов у

Київ і врятував свій престол від державного перевороту.

Це був твір про оманливість зовнішніх чеснот, якщо воші не підкріплені

внутрішнім моральним стрижнем. Драма розвивала один з мотивів Ізмарагда.

який проголошував: цінуй правду, хоч би її говорила й бідна людина,

відвернись від кривди хоч би її промовляли вуста святого. М. Драгоманов

різко розкріггикував драму І. Франка за відсутність у ній реалізму. І. Франко

захищався, пояснюючи, що й справді почувається більше романтиком, ніж

реалістом. "Сон князя Святослава" справді оповістив з'яву в українській

літературі неоромантизму, зокрема фольклорного напряму в ньому,

предстааленого на світових теренах у цей час рясно драматичними етюдами

М. Мегерлінка. "Затоптеним дзвоном" Г. Гауптмана та іншими творами.

В основу сюжету драматичного етюду "Кам'яна душа" була покладена

народна пісня "Ііаало Марусяк і попадя". І. Франко виявив себе майстром

одноактівки, стислого драматичного письма. Етюд нагадував п'ятий акт

рохлогої драми, стільки розмаїтих мотивів містив він. Розбишацька ватага

Марусяка вистежена чоловіком його коханки паном Крайником: ось-ось у

таборі з'явиться військо. До ватаги Крайник підсилає парубка Івана

Баюрака. ніби для вступу в опришки, а насправді попередити дружину і

умовити її повернутися. Маруся ж не може цього зробити: з величезної

любові вона покинула дім. чоловіка, двох коханих діток, становище пані

Усе віддала вона за кохання до ватажка опришків, тому її вибір - прийняти

смерть разом з коханим, а виявляється - від коханого, запаленого

ревнощами через розмову Марусі з Баюраком. "Кам'яна душа" - це Мару ся.