4). "Матеріали до ревізії програми русько-української радикальної партії"'

(1891. № 7. 8. 9). "II з'їзд українських радикалів" (1891. № 20-21). "З'їзд

нашої радикальної партії" (1892. № 19).

Провідне місце відводилося партійній публіцистиці, полемічним

статтям, спрямованим проти москвофілів, народовців, боротьбі з "новою

ерою". Позиція радикатьної партії у політичній боротьбі того часу

висвітлювалася в статтях Є. Левнцького "Безпрограмність "народовців" і

їх будучність" (1890. №№ 15. 16. 19. 20. 24), С. Даниловича "Коломийське

віче і премудрість "Діла" (1891. № 23). В. Охримовича "Куди нам іти і щоМихайн .Л.

нам робиш? (Квестіонар для другого з'їзду русько-українських радикалів)"

(1891. № 15-16. 17-18). М. Драгоманова "Новоерівські овочі з

усеукраїнського погляду "' (1892. № 13-14), В. Будзиновського "Народні

■•засту пники'' (1892, № 22-23). Л. Васпіевського Талицько-руські радикали

перед російською публікою"' (1892. № 24). М. ГІавлика "Похорони "нової

ери (1893. № 1). "Нова -нова" ера" (1893. №№ 4. 5. 8. 12-13), "Моя

бродська Одіссея" (1894. №№ 3. 4. 5). В. Стефаника "Польські соціалісти як

реставратори Польщі о(і тог/а сі о тога" (1895. № 13-14).

Традиційно велика увага приділялася в журналі економічному

становищу народу. Зокрема у статтях І. Франка "Як би нам поряту ватися"

(1890. № 4). "Що таке громада і чим би вона повинна бути?" (1890, № 5).

"Машини і порядки громадські" (1890. № 7), "Кілька слів о проекті

фільваркової господарки на селянських грунтах" (1890. № 11)

пропонувалися шляхи виходу з нужди й бідності шляхом утворення

кооперативних об'єднань селянських господарств, які зможуть діяти як

фільварки: запроваджувати спеціалізацію в сільськогосподарській праці,

застосову вати машини, захищати себе юридично.

Темою багатьох дописів було тяжке становище українського

селянства. Про це писали, наприклад. С. Данилович у дописі "Про

неподільність мужицьких грунтів" (1890. № 4). М. Павлик у статті "Нужда

в Галичині" (1890, № 5). В. Охримович у працях "Про схіертність в

Галичині та її причини" (1892. №№ 20-21, 22-23. 24: 1893. №№ 3. 5). "Чохіу

русини так численно на тахггой світ ехіігрують" (1893. №№ 10. 12-13. 15) та

численні аноніхіні кореспонденти з хіісць.

Публіцисти "Народу" пильно досліджувати причини еміграції та

становище українців в інших країнах. Цього питання стосувалася велика

група хіатеріаіів. як-от: статті М. ІІаатика "Про ехііграцію наших людей"

(1890. № 1). "Про а.мернканську Русь" (1890. № 9). І. Горошинського "Про

життя наших емігрантів в Америці" (1890. № 18), А. Марцинюка

"Причинки до пояснення ехйграції" (1893, №№ 9. 10. 11-13. 15). Ю.

Бачинського "По поводу еміграції" (1893, №№4, 5. 6. 7, 14). А. Гончаренко

"Країна козаків у Північній Ахіернці. або Атяска" (1894. № 2). Розвиваючи

гехіу виїзду у країнців з шітомих зехіеть. П. Г'рабовський подав дослідження

"Сектанти-українці в Сибірі" (1892, №№ 2. 4, 5-6).

З хіатеріатів, присвячених просвіті, варто відзначиш інфорхіаційні

"дописи з села" Є. Лрошинської "Дещо про буковннсько-руську

інтелігенцію" (1890. № 2-3). "Ще про руську інтелігенцію та про народ на

Бу ковині" (1890. № 4). проблехіні статті М. Павлика "Ще про львівську гр,-

к. семінарію" (1890. № 9). "Про перестрій руських чіггатень" (1890. № 10).

"Про народну просвіту" (1894. № 2).

Необхідно відзначити дохіінанту людинознавчого аспекту в

хіатеріаіах. присвячених діячахі у країнської освіти '3 почуттяхш теитоти і

щирої вдячності описав М. Драгохіанов своїх учителів у Полтавській

гімназії К. І. ГІолевича і О. І. Строніна у спогадах "Два у чителі" (1894. №№

11-12. 13-14. 15). Обом судилася нелегка доля сахіе за те. що були вони

57«Історія української журналістики XIX століття

гарнішії педагогами, користувалися авторитетом в учнів. К. Полевнча

перевели на роботу з Полтави у Варшаву, а О. Строніну взагалі довелося

пережити адміністративне заслання. Усе це за невинні симпатії до

українського народу, прагнення бути корисним йому. Сам М. Драгоманов

усе життя підтримував добрі стосунки зі своїми вчителями, зу стрічався з

ними, як тільки надавалася для цього можливість.

І. Франко створив глибокий, науково виважений портрет у некролозі

"Професор Омелян ОгоновськшТ (1894. № 20. 21. 23). де вперше дав цілісну

оцінку праці свого вчіпеля у Львівському університеті. Досить критично

сприймаючи біографічно-бібліографічнпй метод Ом. Огоновського в історії

літератури руської", він все ж назвав її "фу ндаментальним ділом покійника,

котре помимо всіх його недостач довго ще лишиться найвиднішнм

пам'ятником його невтомної і совісної праці, а для вчених-спеціалістів буде

багаллім магазином відомостей про нашу літературу, особливо новішу"

408

.

Журнал "Народ" подавав широку інформацію про жіночий рух у

Галичині, про що свідчать публікації Н. Кобринської "В справі петиції до

ради державної" (1891, № 10-12). М. Павлика "Дещо про рух русинок" (1894.

№ 13-14). О. Кобилянської "Дещо про ідею жіночого руху" (1894. № 19).

Охоче часопис подавав матеріали з культурного життя. Особливо

ґрунтовно висвітлювалися проблеми українського театру, якому

присвячені статті Є. Левицького "Руський театр у Львові" (1891. № 3). Л.

Лопатинського "Дещо про театр" (1891. №№4-5, 6). І. Франка "Наш театр"

(1892. №№ 9, 10. 13-18). Особливою ґрунтовністю й широким поглядом на

предмет висвітлення відзначалася остання стаття.

У ній І. Франко висловив цілий ряд програмових положень. Театр не

може бути інституцією класовою. - твердив він всупереч марксистській

догмі про класовість мистецтва. - театр повинен обіймати все суспільство,

зображувати всі його верстви. Хлібом театру є драма, до розквіту якої

приводить його успішніш розвиток. У Європі підтримують театр заможне

міщанство, численне чиновництво, шляхта. У нас ці верстви заступає

духовенство. Тому наш театр схильний до проповідництва, дрібної

моралізації. Його справжній розквіт можливий лише на народному грунті.

Му жицький театр: що це за диво? Його не має в жодній країні Європи. Але

для нас створення такого театру - поряту нок, тільки тоді він перетвориться

на підойму посту пу і просвіти.

Автор висловив три імперативні ідеї, сформулював завдання розвитку

українського театру в Галичині: 1) перенести театр з міст у села, не чекати

глядача, а шукати ного, йти самим до нього; 2) зробити театр настільки

дешевим, щоб справді ціла селянська маса могла користатися ним; 3)

зробити його за змістом справді пропагандою поступових і світлих ду мок.

Стаття І. Франка мала велике значення для у країнського театру. містила в

собі програму його діяльності.

418

Франко І. Я. Професор Омелян Огоновськнй // Франко І. Я. Зібр. творів: У

50 т. - К..1986. - Т. 43. - С. 371 - 372.Названі дописи і статті можна винести до тактичних матеріалів. До

стратегічних же належали праці М. Драгоманова "Чудацькі думки про

українську національну справу" (1891. №№ 7-24). ""Австро-руські спомини

(1875 рік і мін об'їзд австрійської Русі)" (1892. №№ 2-18). " Листи на

Наддніпрянську Україну. Додаткові листи" (1893. №№ 15-22: 1894. №№ 1. 2).

Ці великі за обсягом публіцистичні праці дру кувалися поруч з дрібнішими

статтями, дописами й рецензіями М. Драгоманова. які з'яалялнея майже в

кожному числі журналу. Усе це свідчить про те. що М. Драгоманов сприймав

" Народ" мало не як свою особисту трибуну; М. Павлнк підтриму вав це його

переконання. А оскільки погляди М. Драгоманова не завади збігалися з

партійною програмою й позицією більшості, то засилля М. Драгоманова

викликало справедливі нарікання провідних членів партії. Не дивно, що

смерть одного чоловіка викликала загибель цілого жу рналу , який, щоб там

не було, а мав статус партійного органу і не повинен би так закінчити.

"Листи на Наддніпрянську Україну" розглянуті нами в межах

•Буковинської дискусії", "Австро-руські спомини" являють собою

документальний, мемуарний твір. Програмове значення має праця

'Чудацькі думки про українську національну справу", яку слід розглядати

як видатну пам'ятку української публіцистики. Отримавши можливість

друкуватися в "Народі", М. Драгоманов переніс сюди дискусію, яку вів з

українськими національннмп силами в "Зорі". Диску сія із вну трішньої стала

зовнішньою, набула ширшого розмаху й всеукраїнського значення.

Народжений у "Зорі" Чудак перекочував у "Народ" разом зі своїми

чудацькими думками. Вони почасти вже відомі нам з написаних пізніше

"Листів на Україну Наддніпрянську", які нам за логікою історнко-

журналістського процесу довелося розглянути раніше. "Чудацькі ду мки"

виявилися чудацькими тому, що були спрямовані не на опанування і

роз'яснення української національної справи, а на цілковите заплутування її.

на спростування того, що складаю її сутність. Полемізуючи з народовцями.

М. Драгоманов нищив самий грунт української національної політики.

Все в світі стає інтернаціональним, доводив публіцист, наука, освіта,

соціаіьний рух. навіть культурні справи. Боротися в цих умовах за

відродження своєї нації - абсурд. Українцям боротися проти Росії безглу здо,

бо національність - то одно, а держава - то інше. Звинувачення Росії в

політиці денаціоналізації українців ("обрусенії". за М. Драгомановим) не

витримує критики. Система примусової національності є такою ж

всесвітньою проявою, як і примусова релії ія. Церква була наймогутнішнм

інститутом, що привів до помосковлення українців. М. Драгоманов

витратив найбільше сил у четвертому розділі своєї праці, викладаючи

історичні аналогії з французької, англійської, німецької, бельгійської історії,

щоб довести невинність росіян у політиці ру сифікації: моаляв. усі держави

займалися тим самим. Росіяни не винні в тому , що їх Російська держава

ншцить український народ. Вони так само страждають від державної

деспотії. А відтак українці повинні виступати не проти Росії, а проти

деспотизму в Російській імперії, який є ворогом і поступових росіян.

Михайн .Л.Історія української журналістики XIX століття

Українцям треба шукати всесвітньої правди, а не способу побудувати свою

державу. А щоб поступові росіяни не дратувалися віл національних

претензій українців, цим останнім треба боротися не за національну, а за

адміністративну автономію. Судячи з нинішнього ставлення деяких

українців до росіян, по.ляків і євреїв. отримавши владу, вони нав'яжуть їм ще

більше примусове національство. ніж ге. Що існу є зараз.

М. Драгоманов говорить, що ніде не бачить сили і грунту для політики

державного відриву (сепаратизму) України віл Росії. Українська наука і

література стоять далеко нижче, ніж російські аналоги. Автор втратив великі

сили на доведення того, що українське письменство гірше за російське, що

українці дарма нарікали на слов'янофільських публіцистів, які відвели

українській літерату рі рахікп "для дохіашнего обихода", насправді у країнське

иисьхіенство не заповнило навіть них рамок. Причина у добровільній

реакції українських діячів, які чохіуеь не хочуть шу кати всесвітньої правди, а

все хочуть дохіогтпся національного відродження українців. Порятунок

у країнців - у російському тпісьменстві. Чихі більше вони покористу ються з

нього, тихі краще для них. тихі швидше вони покинуть своє національство і

пристануть до інтернаціональних Ідей. А оскільки існу ють хіільйонні хіаси

українського народу, які ще не розуміють російської хіови. то треба освіченим

українцях! нанружітіся для створення свого ішсьхіенства.

Нехіає нічого постійного, твердив наприкінці "Чудацьких духюк" М.

Драгохіанов. усе в світі релятивне, і цього погляду українцях! слід

відмовитися чихштвіїдше від національних святощів, бо вони консерву ють і

живлять обов'язковий націоналізм. До національних святощів М.

Драгохіанов відніс релігію (очевидно, передусіхі греко-католнцьку як

специфічне українське явище), український алфавіт кирилицю, юліанський

календар і... українську хюву (?!). Публіцист висунув гасло: мова слуга

людини, а не пан: хюва - інструмент освіти, а не сахюдосгатня цінність.

Загальний висновок, який витікав з праці М. Драгохіанова полягав у

тому, що хіета українців - не Україна, а дехюкратична Росія: вона

задовольнить усі їхні потреби, у тохіу числі й національні: українці не

повинні боротися за своє національне відродження, а прагнути опанувати

всесвітню правду, добровільно полпшаючи свій національний ґрунт, бо

прихіусове національство є лише перешкодою на цьохіу шляху. Це і були

"чудацькі думки" М. Драгохіанова.

Багато що в них потребує критичного ставлення сьогодні. Що таке,

наприклад, примусове національство. проти якого так воював М.

Драгохіанов? Невже він не розухіів відстані хііж державною політикою

русифікації, на запровадження якої була спряхювана вся могутність

Російської іхіперії. і скрохіші.ми спробахш хіалочисельної української еліти

навернути на український грунт зросійщенпх освітою, журналістикою,

книгою, театром у країнців і пояснити їм. що вони хіу сять бути українцяхш.

Але М. Драгохіанов з величезним запалохі перевертав картину з ніг на

голову : виправдовував зросійщення як природну для держави річ і викривав

свідохшх українців за те. що прагнули розширити український простір.Михайин І.Л.

Картина українського письменства і науки під пером М. Драгоманова

будувалася на справді пересічних явищах: творчості О. Кониського. Б.

Грінченка. теїщенпійнігх іворах І. Нечуя-Левицького. Зате він ніколи не

зіадував такі вершини, як "Микола Джеря" і "Каі'щашева сім'я" І. Нечуя.

"Лихі люди". "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". "Повія" Панаса Мирного, "З

вершин і ннзнн". "Захар Беркут". "Борислав сміється" І. Франка. Він жодним

словом не згадав ніколи український театр корифеїв, якому рукоилескаш

Москва. Петербург та інші міста Російської імперії. І це зрозуміло, згадані

явища вщент руйнувати його концепцію у країнської літератури як ущербної,

провінційної, не здібної заповшпи межі 'Для домашнего обихода".

Нарешті, сама історія спростувала концепцію "демократичної Росії"' М.

Драгоманова. Російські поступовці, перемігшії царську деспотію, в тому

числі й за допомогою у країнців, стали ще більшими ворогами у країнського

народу , запровадивши в XX столітті справжній геноцид проти нього, але вже

нестарого царського, а нового соціалістичного зразка. Винищення українців

у найпередовішій країні збудованого соціалізму, СРСР. йшло такими

темпами, що за XX столїітя українська нація зовсім не мала природного

приросту, аластнвого сучасним націям409

. Сталося так, що історичний процес

пішов саме шляхом, накресленим М. Драгомановим. Він виявився правим

лільки в тому, що в у країнців не вистачило державотворчих сил відстояти

збройно свою державність перед навалою армії російських більшовиків. І це

обернулося жахливою трагедією для нашого народу .

І ще в одному головному , принциповому твердженні помилявся \1.

Драгоманов. Множинність націй, у якій об'єктивно існує людство, є благом

для нього. Кожна нація мусить плекати свій світ, культуру, мову,

збагачуючи ними світову культуру. Якби всі нації розглядали свої

національні святощі як щось релятивне, перехідне, чого слід якомога

швидше позбутися, аби доп'ястися до всесвітньої правди, настав би колапс

цивілізації і людство б загинуло від одноманітності. Нація - це велика

самодостатня цінність, це спосіб існу вання людсгва. А "всесвітня правда" -

завжди національна, сформульована конкретною національною мовою,

певним представником конкретної нації.

І мова не є простим інструментом освіти, вона не є нейтральною щодо

думки, якій байдуже, якою мовою її висловлюють. Мова - це спосіб

мислення, це спосіб бачення світу представниками певної спільноти,

названими націями. Мова не передає готову думку, а формує її. Певна

думка спроможна народитися тільки цією мовою, а не іншою. Це дуже

добре зрозумів і описав у своїх працях професор Харківського університету

Олександр Потебня (1835-1891). якого нещадно критикував М. Драгоманов

за нібігго нау кову відсталість і провінціаіізм.

Концепція М. Драгоманова була цілком фальшивою й вела українство

в глухий кут. Недарма вона обурила Б. Грінченка, який відразу по

409

Див про це у кн.: Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? - К.: КМ

Асасіеппа. 1998. - С. 28 - 29.

582Історія української журналістики XIX століття

закінченні публікації цієї праці розпочав війну з М. Драгомановпм у

'Буковинській дискусії", не злякавшись ні його авторитету, ні обширннх

знань, які він використовував для аргумент ації своїх "чудацьких" теорій.

Подібні до висловлених в своїй програмові праці "чудацькі" думки М.

Драгоманов розвивав і в своїй літературній критиці, зокрема в рецензіях і

статтях "Над Чорним морем" (1891. № 22). "Сонячний промінь". Повість

Василя Чайченка" (1893. №№ 7. 8). "Белетристика "Зорі" (1893. № 21).

"Твори Василя Чайченка" (1893. №№ 22. 23-24).

Ці праці М. Драгоманова є виразними зразками соціологічної

критики. Він ставився до художньої літерату ри як до дійсності і судив

героїв як реальних дійових осіб, ще й приписував їх погляди авторам. Він

спеціально добирав тенденційні романи й повісті, де діють національно

свідомі герої, які спрямовують діяльність на повернення притомності

українському народові. Саме це й викликало лють болгарського професора

й він обрушував на героїв і авторів свій гнів, навчаючи любити Росію,

игу кати всесвітньої правди, викриваючи їх уявне примусове націонагьство.

Засилля М. Драгоманова було без сумніву тією причиною, що призвела

жу рнал до загибелі після його смерті. З його думками не годилося все більше

членів партії, хоч і не наважувалися повстати проти його авторитету.

Пасивно, можливо, навіть несвідомо, протггстояв М. Драгоманову в

"Народі" І. Франко. Він був у часопису оглядачем наукових праць софійсь­

кого професора, опубліку вавши статті "Болгарські праці М. Драгоманова"

(1891, №№ 15-16, 19). "Дальші болгарські праці М. Драгоманова" (1892, №

1-12). "Промова на ювілеї М. ГІ. Драгоманова" (1895. № 1-2).

Загалом у цих оглядах і рецензіях давалася висока оцінка діяльності М.

Драгоманова: ці статті підносили його авторитет, знайомили читачів з

працями видатного діяча. Інакше й не могло бути. Силове поле М.

Драгоманова було надзвичайно потужним і вийти за його межі І. Франко

ще не міг. Але опосередковано він висловлював і критичні зауваження на

адресу непорушного авторитета. В огляді "Болгарські праці М.

Драгоманова" він, наприклад, тонко вказав: "Щасливі болгари! Ми

русини-українці. як та євангельська вдова, даємо їм "от убожества

нашого", даємо їм більше, ггіж маємо, а аластиво даємо те. чого самі не

маємо" (№ 15-16, с. 225). Справа в тому, що опинившись у Болгарії. М.

Драгоманов "поставив на ноги поважне наукове видавництво", заснував

нау ковий жу рнал, до кожного тому якого подавав глибокі нау кові статт і,

тобто для болгар він робив те. чого ніколи не робив для українців, але весь

час критикував їх за те. що вони цього не мають. Щоправда, робив він це

на кошти і за моральної підтримки уряду Болгарської держави, доводячи

своїми вчинками, як благотворно позначається на відродження народу

здобуття ним національної незалежності і спростовуючи засади своєї

боротьбгг проти у країнського "приму сового національства".

Рецензія І. Франка на "болгарські праці М. Драгоманова" була

опублікована саме тоді, коли поруч \ «ти--« „„..-•—Михайн І.Л.

адресу української науки і письменства. Обережно І. Франко пояснив, що

М. Драгоманов. даючи українцям критику і полеміку , а болг арам поважну

науку, чинить неправильно: українці так само мають право чекати від

нього глибоких наукових праць. На жаль. М. Драгоманов не прислу хався

до зауваження І. Франка.

Більш прннцннові міркування, що спростовували ідеологічних

побудов М. Драгоманова. висловив І. Франко у статті "Слов'янська

взаємність в розумінні-Яна Коллара і тепер'' (1893. №№ 16. 18. 21. 23-24).

Підставою д ія написання статті стало віщання у Відні пам'ятної книжки на

честь столітнього ювілею чеського поста .Яна Коллара. Але рецензент, як

це було завжди властивим для І. Франка, дав огляд не тільки книжки, але н

суспільно-політичного становища слов'янських народів за останні 50 років.

Необхідно виокремити бодай найважливіші його ду мки, опосередковано

(він ніде цього не оголошує) спрямовані проти М. Драгоманова.

І. Франко спростував думку М. Драгоманова про те, що залежним

народам (а серед слов'ян таких більшість) не потрібні держави, аби лише

досягти всесвітньої правди. Більше того, він встановлює механізм

нарощування сил для боротьби за незалежність. "Слов'янство

переконалося за тих 50 літ. - підкреслив він. - що розвій національний без

розвою політичного майже немислимий і що розвій духовий. літерату рний,

хоч звичайно випереджує розвій думок і змагань політичних, все-таки

тільки поруч із сим другим набирає живості і сили, а звичайно є його

предтечею, приготуванням"

410

. На підставі досвіду усіх слов'янських

народів І. Франко ствердив: метою літерату рного розвитку є нарощування

сил для політичної боротьби за незалежність.

І. Франко погодився з тим. що москвофільство існує не тільки в ру синів,

але й у словаків, хорватів, сербів, чорногорців, проте воно народжується не

з питомого грунту, а є наслідком незадовільних умов жптгя цих народів у

своїх державах. Але менші й більші конфлікти між слов'янами "вказують,

що розвій жн гтя політичного між слов'янами за тих 50 літ і не думав іти в

напрямі якогось панславізму , а тим менше панруснзму"

411

. Метою розви тку

кожної нації є вона сама. Кожна нація пересліду є свої цілі, кінцевою метою

яких є досягнення політичної незалежності. Цим шляхом мусять піти й

у країнці. Ця теза внутрішньо протистояла драгоманівській ідеї боротьби за

демократичну Росію, а не сво

лдержаву .

Праця І. Франка в жу рналі "Народ" була важливою й плідною. За

його публікаціями в цьому часопису можна спостерігати, як у -його

свідомості нарощувалися лї ідеї, що приведуть його згодом у табір

національної демократії.

Супутником журналу "Народ" був часопис "Хлібороб", кваліфікований

як "Письмо політичне, літературне і наукове для руських селян і міщан". Це

410

Франко 1. Я. Слов'янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер //

Франко І.Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1981. - С. 65

411

Там само. - С. 66.Історія української журналістики XIX століття

видання так само називають і журналом і газетою, aie з погляду сучасних

стандартів 'Хлібороб" перебуває ближче до газета. Перше його число вийшло

у Львові 25 квітня 1891 року, але вже в грудні редакцію переведено до Коломиї.

Спочатку редагував часопис І. Франко. далі M Паалпк. І. Гарасимовнч і С.

Данилович. Періодичність виходу становила - два рази на місяць. Журнал

проіснував до сімнадцятого числа 1895 року і завмер разом з "Народом".

_Якщо "Народ" претендував, хоч і не завжди вдало, стати теоретичним

органом радикальної партії, розрахованим на обмін думками між її

лідерами, то "Хлібороб" адресувався простолюду, мав залучати у партійні

ряди нових членів з робітничого середовища. У першому числі редакція

роз'яснила читачам свої завдання: "Ото будемо стояти на стороні наших

руських хліборобів, то значить наших селян, міщан та ремісників, взагалі

по стороні всіх тих Русинів, що чорною працею на свій шматок хліба

заробляють. Будемо лиш їх долею займатися і їх справі, по нашій найліпшій

волі і змозі, служити. Будемо показувати, які їм права вже тепер послугують

та яким способом можуть з них користати, будемо показувати їм правні-

конституційні способи, якими би можна тоті права розширити".

Часопис ревно виконував свої завдання. Творів художньої літератури

в ньому опубліковано мало і лише трьох авторів: І. Франка "Як Русин

товкся по тамтім світі" (1891. № 2, 3. 4-5), знову "Домашній промисел"

(1892. № 13-17). "Історія кожуха. Сучасна казка" (1892. № 18-19), поема Лесі

Українки "Роберт Брюс, король шотландський" (1894, №№ 8-9, 10-11),

сатиричне оповідання Л. Мартовича "Іван Рішо. Не для слави - а для

народа" (1895, №№ 4-9). Прозові твори І. Франка і Л. Мартовича являли

собою алегоричні картини, близькі за жанром і змістом до тих, що йшли в

"Народі". Поема Лесі Українки, присвячена борцеві за шотландську

незалежність, відзначалася певною наївністю в опрацюванні історичного

матеріалу й творенні сюжету. Це був твір, швидше пристосованій для

дитячої аудиторії, про що свідчило одночасне його розміщення в журналі

"Дзвінок" (1894. №№11. 12-13).

Взагалі, прикметною особливістю матеріалів "Хлібороба" є їх

моралізаторство, певна примітивність, розрахована на непідготоаленого

читача. Розжовуванням сентенцій відзначаються тут праці М. Драгоманова

Про братство хрестителів або баптистів" (1892, №№ 21-22, 23-24: 1893, №