526Історія української журналістики XIX століття

А втім погадав я про сльози.

І Іро тнсячів працю і кров.

Що ллється в рабів тих кишені

Горючов ріков золотое.

Від думки, що там. иа волі, перебувають справжні раби, а вільні люди

знаходяться в тюрмі, поетові стазо моторошно.

У" віршах другого числа журналу розкривався зовсім інший тип

ліричного героя, ніж у поезії "Товаришам із тюрми". Він уже не бадьорився

про людське око. а страждав від самотності, розуміння несправедливого

ув'язнення. відчуття світової невлаштованості й загальної

несправделивості. Поет поставав тут не як борець, а як звичайна людина,

сходив з котурнів і ставав близьким і зрозумілим читачам.

До колективного образу "ми" І. Франко повернувся у вірші

"Каменярі", надрукованому вперше у збірці "Дзвін". Цей вірш став

програмовим дія його творчості. У свідомість численних поколінь І.

Франко увійшов як Великий Каменяр. Ця розгорнута метафора органічно

припасувалася до образу поета, як образ кобзаря до Т. Шевченка. Навіть

пам'ятник на його могилі зображає картину з цього вірша.

Це безумовно алегоричний вірш, розу мінню чого сприяє подання його

картини як сну поета. Але радянська наука вульгаризувала твір,

однозначно витлумачивши каменярів як революціонерів, що

запроваджують соціалізм. Тнмчасом у І. Франка ніде немає мови про

соціалізм, а лише про "шлях поступу", "щастя всіх", "нове життя", тобто

його символічний образ значно ширший за будь-які конкретні ідеологічні

інтерпретації. Органічність для І. Франка образу каменяра визначається

тим. що це образ трудівника, який підносить до культу щоденну працю, а

не хвилевий подвиг. А відтак Франкові каменярі - це не революціонери. їм

непотрібне захоплення влади шляхом збройного повстання. Це працівники

над пробудженням свого народу, його духовним відродженням і

освідомленням. Своєрідну квінтесенцію твору знаходимо в рядках:

Та слави людської зовсім ми не бажали.

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні. ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пуга. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

У контексті з попередніми віршами слід сприймати образ

добровільного невольника, який безкінечно працює д ія свого народу. Таке

розуміння свого місця було на все жилтя притаманне І. Франкові. У статті

"Дещо про себе самого", яким відкривалася його книжка польських

перекладів "Галицькі образки" (1897) він написав про "собачий обов'язок",

який примушує його служити своєму народові. .Як бачимо, у вірші

"Каменярі" І. Франко й справді втілив програмові для себе думки.

Багаті, точні рими, яких раніше бракувало поезії І. Франка,

п'ятпрядкова строфа. де четвертин рядок, завдяки парній римі підсалював

енергію вірша, мінімалька кількість діалектних слів і форм. - усе це надавало

527"Каменярам" чисто художньої привабливості. Вірш став класикою

української літератури. І. Франко включив його до своєї книжки вибраного

"З вершин і низин" (1887. 2-е вид. 1893) у розліт "Excelsior!" (вище).

Винесення образу молота в заголовок наступної збірки свідчило про те. що

вже сучасники розуміти прог рамовість дія свого покоління цього вірша.

Y збірці "Молот" І. Франко-поет постав ще однією гранню свого

таланту на цей раз сатиричною. У "Думі про Наума Безумовпча" він вивів

образ чііьного москвофільського діяча Івана Наумовича, що був тоді

депутатом австрійського парламенту. Ного образ намалювався жовчю: за

трінгельд (невеличкі грошові подачки, чайові) він продає інтереси народу.

Головну частішу твору складала імітована промова депутата в парламенті

прн обговоренні питання про бюджет. Наум Безумович описував тяжке

становище руського народу: бідність, ліщітацію грунтів, нехтування

поляками обряду і мови. Але з цього випливав парадоксальний висновок?

Ми досить уже терпіли,

Така була воля неба.

Та потрепимо ще більше.

Коли того буде треба.

Мотивація такого вчинку проста: всяка алада від Бога. її треба

підтримувати. Тому звучить заява:

Ми австрійські партіоти.

Ми для Австрії готові

Не то гроші - кров віддати.

Якби треба було крові.

Укупі з "Думою про Меледикта Плосколоба", що вийшла тоді ж

окремою брошурою, "Дума про Наума Безумовпча" завдала нищівного

удару по москвофільському рухові, викрила його беззмістовність,

відірваність від народу, продажність, підтримку уряду всупереч інтересам

українського народу . Природно, що ображені діячі вимагали конфіскації

збірника "Молот" і брошу р з названими творами.

Поетичний доробок І. Франка в журналах і збірниках засвідчив різкий

ривок у розвитку поета. І в аспекті поетичної культури, і в аспекті

філософського наповнення творів, і в аспекті художнього розмаїття І.

Фракно значно виріс. Він давав повноцінні зрілі твори, які стали визнаною

класикою у країнської літератури, увійшли до її золотого фонду.

Тут були опубліковані й три епічні твори І. Франка: "Патріотичні

пориви" (Гд. 1). "Моя стріча з Олексою" (Д). "Boa constrictor" (Гд 2. Д. M)

Оповідання "Патріотичні пориви" було наснажене Павликовою

ненавистю до попівського стану. Це була сатира на москвофільського попа

о. Ілію. який був гарячим патріотом, влаштовував вечірки зі збиранням

грошей на користь газети "Слово", і водночас затято торгу вався з селянином

Максимом про ціну за похорон його померлої дружини. Оповідання

будувалося на вдячному (в художньому відношенні) контрасті між

абстрактним патріотизмом попа і його конкретною зневагою й ворожістю до

народу . І. Франко виявив себе майстром стислого письма (після розтягнутої

52«

Михайин 1.Л.Історія української журналістики XIX століття

повісті "Петрії і Довбущуки"), красномовної детаті, максиматьно виразної,

рельєфної характеристики героя, що оголювала ного приховану сутність.

Оповідання "Моя стріча з Олексою" у радянському франкознавстві

розглядаюся як таке, що подавало картину утопічного соціалізму.

Насправді ж його мета полягала зовсім в іншому. Франкові боліла

моральна, психічна рана, завдана ув'язненням. Родичам та їхнім сусідам

було важливо пояснити, що він сидів у тюрмі не за грабіжництво чи

вбивство (і такі чутки поширювалися), не за спробу знищення церви й

держави, а за прагнення зробити всіх людей щасливими.

Оповідання містить у собі значний ліричний елемент, оповідачем у

ньому виступає автор, представлений в образі "я". Його біографічні дані

дозволяють твердити, що в цьому образі І. Франко відобразив себе. Своєму

далекому родичеві Олексі Сторожу Мирон Сторож розповідає про причину

свого арешту. Лише з такою мотивацією уводяться картини майбутнього

соціалістичного ладу, але зображаються вони локально (у невеликій частіші

тексту) і змістово бідно. Письменник описує колективну аласність на засоби

виробництва, землю, виправдовуючи це необхідністю запровадження

спеціалізації і в селянську працю, де поки що кожний господар виконує від

початку до кінця весь цикл роботи. Соціалізм постає в розповіді автора як

наука про краще життя і шлях до нього. У листах І. Франка цього часу

можна знайти намір організації комуни з прихильних до соціалізму осіб (М.

Павлик. Бандрівський, Полянський. Олеськів). але цей план лишився

мрією3

". Таким чином, оповідання розв'язувало мету виправдання І.

Франка перед читачем з народу, який повішен був зрозуміти, що ніякого

злочину він насправді не здійснював, а покарання відбув безневинно.

Найвидатнішим твором І. Франка, що продовжив його цикл

Бориславських оповідань, стала повість "Boa constrictor". Центр уваги в ній

перемістився з робітшічого середовища в капіталістичне. Уже йшлося про те.

що українського капіталізму письменникові відшукати не вдалося через його

відсутність у житті. Тому на місце головного героя висувався єврей Герман

Гольдкремер, зображений у момент сентиментаїьної розслабленості, коли

перед його внутрішнім зором проходило все його життя.

Улюбленою картиною Гольдкремера. яку він купив у двох

примірниках, щоб повісити в дрогобицькій камениці і в бориславській

конторі, є зображення полювання удава в тропічних хащах на стадо

беззахисних кіз. В образі удава Герман уяаляв сам себе, але іноді йому

здавалося, що це саме багатство, яке обплутало своїми кільцями його душу.

Він був щасливий лише в дитинстві, коли їздив по селах з Іцком і міняв

дрібні речі на онучі. І. Франкові, однак, не вдалося уникнути опису того

простого факту, що в основі капітатістнчного нагромадження лежить

людській розум, організаторські здібності. Герман став мільйонером не

тільки тому, що дуже цього хотів, а тому, що знайшов правильний шлях до

370

Франко І. Я . До О. М. Рошкевнч від 14 серпня 1878 р. // Франко І. Я . Зібр.

творів: У 50 т. - К.. 1986. - Т. 48. - С. 99 - 100.Михайлин І.Л.

цього: спочатку організувати вивіз кни'ячкн з Борислава до дрогобицького

ринку, а потім найнятися підрядчиком до бу дівництва залізниці. Це дато

йому можливість зібрати стартовий капітал. Жага наживи спонукала його

до шахрайств при поставках матеріалу на будівництво, але вони не описані

в повісті, а лише названі. Очевидно. І. Франко лише теоретично знав про

цей бік капіталістичного нагромадження.

Він критично описує буржуазну родину як економічну угоду: Рпфка

допомогла приданим чоловікові викрутитися зі скрути, але кохання між

ними не було. Герман має біля ста закопів. звідки тече його багацлво.

Керують роботами вірники, які підганяють робітників і стежать, аби вони

не лінувалися. Але все ж він сам приїздить щотижня до Борислава на

розрахунок. І. Франко зображує цей "бориславськнй" день свого героя,

який він проводить над обліковими книжками, рахуючи кожну копійку

своїх прибутків і витрат.

І Інсьменник прагну в сполучити в своєму творі реалізм з натуралізмом.

Це викликало суперечності в концепції головного героя. Реалізм вимагав

зобразили героя як наслідок дії на нього зовнішніх обставин життя,

натуралізм - як наслідок спадковості. І. Франко нахіагавея рухатися в обох

напрямках. Щоправда, до самостійної енергійної (хіайже рохіангичної)

фігури Герхіана застосувати умоглядні леорії виявилося нехіожливо.

Довелося викорисмтатн для цього другорядних героїв. Рпфка зображалася

як жертва ситого жігггя. яке не потребу вадо від неї ні фізичної, ні розумової

діяльності. Вона витлумачувалася ппсьхіенником як наслідок

капіталістичної дійсності: потовстіла й поліннвіла, у ній з'явилася

"упертість, властива ідіотам".

Тоді як Рпфка була сфорхювана зовнішніхш обставинами (засада

реалізму), Готліб зображався як наслідок лихої спадковості (засада

натуралізму). Рифка "її синові свохіу передала тото ідіотичне лінивство і

тоту тупість, - писав І. Франко. - тільки що у Готліба до неї прпхпшаласяч

ще вігцева гарячка, виступаюча рідкпхш вибуха.ми люлості і вічною

жадобою винищення, псування та трачення всього без ду.мкп і без цілі".

Чохіу Готліб не успадкував, скажімо, віл Германа розуму, старанності й

організаторських здібностей, а віл Рифки - її первісної краси, напевне б і І.

Франко відповісти не зміг. Просто такий сюжет не вкладався в його

концепцію дійсності.

Слабка вхютивованість дії виявлялася й у тому, що Герхіан зображався

в повісті як ду шевно щедра, здатна до співчуття людськохіу горю особа. Він

розухйв свою поразку в жнтгі: його справу нікохіу продовжувати. Готліб

бачить в ньому лише грошодавця, а не батька, легко підніхіає руку на

нього, його багацтво залишати нікохіу. снн змарнує його швидко й піде на

шлях злочину. Герхіан співчував удові Івана І Іівторака. якась невідома сила

(авторська сваволя) випихала його вночі на вулиці Борислава, приводила

на околицю, прихіушувала заглядати у вікна ріпницьких халу пок, а потіхі

кидати жменю срібняків у вінко, розбиваючи шибку. Цей набір алогічних

вчинків, ніяк не виправданий психічно, потрібний пнсьхіенникові. щоб