1. У Галичині не ведеться робота інтелігенції для народу. Ті позитивні

приклади, на які вказав у своїй відповіді Українцеві Г. Онншкевич,

насправді лише доводять протилежне: відсутність такої роботи. О.

Наумович, діяльність якого опонент М. Драгоманова розглядав як

загальновизнаний факт праці для народу, насправді дає лише формальну

користь, привчаючи народ до книги, бібліотеки. Насправді ж головні його

засади фальшиві. Звину вачу вати народ у ледарстві й пияцтві і оголошу вати

їх причиною народного біду вання це значить шкодити народові. Робити

з нікчемного Качковського якогось нового святого, годувати народ

казочками та чудотворними легендами це значить шкодіпн народові. А

галицька інтелігенція не спромоглася поки що на більше.

2. М. Драгоманов рішуве виступив проти галицького герметизму.

прагнення убезпечити себе від зовнішніх впливів. Українці втручаються в

наші справи і хочу ть у творити нові розмежу вання між нами, звину вачу вав

його опонент. На це М. Даргоманов відповідав: у XIX столітті всі

втручаються в чужі справи, на те й існує преса; люди віддавна справляють

вилив на інших навіть помимо своєї волі. Французи вплинули на Росію у

\YIII столітті, німці призвели до народження в слов'ян романтизму.

Українці віддавна впливаюгь на галичан: Котляревський і Максимович

вплинули на Шашкевича. Шевченко й Марко Вовчок переважити своїм

талантами домашніх віршописців. Слід шкодувати про те. що вилив

українців на галицьке життя недостатньо глибокий. Не існує літератури

поза сторонніми витивахш й поза партіяхш. їх у вас ще хіало. у галицьких

українофілів ще попереду продрібнеиия на групи, аж поки з них не

виділиться справжня народна партія.

3. М. Драгохіанов роз'яснив свою тезу про потребу дія галичан за

допохюгою української літератури увійти в більш тісне спілкування з

Росією. Говорячи про спілкування з Росією, писав він. я хіав на увазі

спілкування хюратьне. а не політичне приєднання, не тому, звісно, щоб я

хіав забобонну повагу до кордонів політичних, проведених у той час. коли

народи про них не питати, а тому , що чисто політичні питання вважаю

498Історія української журналістики XIX століття

зараз третьорядними"

340

.

4. Після вступних, підготовчих хііркуваиь М. Драгохіаиов перейшов до

головних ідей і передусім довів до абсурду Думку Галичанина про "свой

язык". Ніхто не може заперечити, що українська хюва в Галичині зазнала

впливів польських і німецьких. .Ллє галичани неодноразово заявляли про

прагнення злити свою літературу з росінсько-великоруською. "А тепер

виявляється, іронізу вав публіцист. - що ви тохіу відчу ваєте неможливість

писати по-українськи. що українська хюва зазнала впливу

великоросійського, а ваша польського, німецького й церковного, тобто

неросійського"

341

. Виходило, що Галичанин, прагнучи до з'єднання з

російських! світохі. протестував проти використання тієї мови, яка, за М.

Драгохіановихі. несла на собі найбільше російських впливів.

5. А ці протести .мають одну хіету: законсервувати рутешцнну, навічно

приректи галицьке пнсьментство на провінційність, захікнутість. відокрем­

леність від світу. "_Я так сахю вказував на рутенщину вашої літератури,

відзначив М. Драгохіанов. - аіе вважав її хворобою, історичною, застарілою,

але хворобою". Ви ж вважаєте цю хворобу норхіатьнихі фактохі і хіаєте нахіір

не лікувати її, а зхііцнювати _Я ж пропону ю вам ліки, говорив М. Драгохіанов.

проти хирлявості ру тенської: це українщина.

6. Термін "у країнщина" М. Драгохіанов утворив за польськім зразком,

де "роЬгсгугпа" означає польська хюва і навіть існує приказка "роЬгсгугпа

о]гсугпа": "польска хюва - то батьківщина". Первісно і для М.

Драгохіанова українщина то передусіхі українська мова. Вона її повинна

стати порятунком дія галичан. їхньої літератури й журналістики. Не існує

окрехюї від української народної галицької хгови. твердив М. Драгохіанов.

посилаючись на духіку науковців з цього приводу. Є кілька особливих форхг

певна кількість слів, які "не складають перешкоди до того, щоб полтавець і

гуцул розуміти один одного, як люди, що говорять однією мовою"

342

. Звідси

витікала дуже важлива засада: українщина в літературі полягає в тому, щоб

галичани не копіювали дрібні особливості української хюви. а писали по-

своєму. по-народному. а це сахіе по собі вийде по-у країпськохіу.

7. Але залишатися лише в хіежах мовного питання М. Драгохіанов не

збирався. Насту пнім крокохі його було розширення поняття українщини. За

допомогою української хюви буде здійснене з'єднання освічених верств з

народохі. А відтак, тут йдеться про цілий напрямок культури й діяльності

освічених верств. ' Українщина". провадив далі М. Даргохіанов. ценетїль-

ки література народною хювою, тобто хювою більшості, це передача іїохіу

наслідків світової цивілізації, переважно, якщо не цілкохі. посвячення інте­

лігенції. яка хюгла виховатися тільки тохіу. що народ працює, обливаючись

потохі. на службу цьохіу народові - моральну, політичну, соціально­

го Драгоманов М. П. Три листи до редакції "Друга" // Драгоманов М. П.

Літературно-иублістистнчні праці. - К.. 1970. - Т. І. - С. 404.

341

Там само. - С. 406.

342

Там само. - С. 407.

лооМихайн І.Л.

екон^о мічіт^ з метою віддалити від народу невігластво, неморальність.

експлуатацію Таким чином, значення поняття "украінщина '

розширювалося до охоплення всіх напрямків діяльності інтелігенції.

8. Що ж таке 'рутенщнна"? ставить питання М. Драгоманов. З

погляду мовного рутенщнна це не народна мова, а мова ієрейсько-

чиновницької публіки, яка уявляється москвофільським журналістам

справжнім галицьким народом. Орієнтація на цю 'готову публіку",

переважна риса галицьких часописів. Догодити їй єдина їхня мета. "А

відбувається це тому, що в Галичині не хочуть знати про народ і його

потреби і не знають або навмисне заплющують очі на ту передову

меншість, яка ось уже з сотню років працює в усій Європі для визволення

ума і волі народу від середньовічного рабства. - меншість, яка розвинула

свіжі народні літерату ри для себе і для мас народу"

3

'" Метою літерату рної

праці в Галичині є рутенська публіка, ієреї, що тремтять пред

консисторією,урядовці, що тримаються за свої посади, давно забули свої

семінарські іі університетські зошити і не думають стежити за рухом

європейської думки. Саме тому таким мотлохом напхані галицькі журнали,

їх рутенщнна виражається в тому, що для перекладів обираються

"пошлості", замість творів Діккенса. Ауербаха. Золя. Флобера. Еркхіана-

ІІІатріана. наукова частина наповнена схоластикою: адже за два роки в

часописі не було поміщено жодної статті про народ, його побу т, потреби і

горе, ні навіть повісті з народного життя, не була популяризована жодна

передова європейська ідея наукова, політична, соціальна. Рутеніїоша це

головна перешкода для національного відродження, яке можливе лише за

умови служіння інтелігенції своєму народові в дусі сучасної цивілізації.

Другий лист М. Драгоманова містив енергійну імперативну настанову:

украінщина, сприйнята в найширшому значенні цього слова. єдино

можливий шлях розвитку галицької молоді і жу рналу "Друг".

Відповідь від імені редакції написав А. Дольннцький (1876. №№ 6-8).

Незважаючи на те. що вона була втричі довшою за самий лист. її автор

плутався в дрібницях, чіплявся до окремих фраз і висловів, але по суті

захитати позицію М. Драгохіанова він не зміг. А та обставина, що невдовзі

в журналі була опублікована вступна промова А. Дольннцького на вечері

пахі'ялї М. ІІІашкевича з підтрихікою ідей М. Драгоманова. примушує

су хініватнся в щирості автора. Складається враження, що діяхш його керує

обов'язок члена редаційного кохіітету. а не власні переконання.

На той час у редакції розгорнулися такі події. За порадою М.

Драгохіанова М. Паалик і А. Дольшіцькпй наполягали на друкуванні в

оригіналі російською хювою оповіданій Г. Успенського (Г. Іванова)

" Ограаленный дьякон". Категорично протії був редактор О. Зафіовський.

Тоді М. Паалик і А. Дольиицькіш пригрозили йохіу впходохі з редакції.

Розу міючи, що без них видавати часопис не зможе. О. Зафіовський не тільки

543

Там само. - С. 408.

44

Там само. - С. 409.

500Історія української журналістики XIX століття

погодився на їхню вимогу, аде її з приводу призову на військову службу склав

редакторські обов'язки. Відповідальним редактором був обраний

повнолітній брат А. Дольницького Микола. На цей час за адміністративні

зловживання був виключений зі складу редакції й прааііння гуртка запеклий

москвофіл С. Лабаш. "Отрааленный дьякон" розпочали друкувати з восьмого

числа 1876 року. Правління "Академического кружка" звернулося до

"Дружнього лихваря" з пропозицією провести спільний захід: відзначення 33

роковин від дня смерті М. Шашкевича. Такий вечір відбувся 24 червня 1876

року. Ного матеріали були опубліковані в журналі "Друг". Вступне слово на

ньому виголосив А. Дольніпдькнй (1876. № 12). а головну промову " Потреба

етнографічно-статистичної'роботи в Галичині" - М. Паалик (№№ 13-16).

Вступне слово А. Дольницького заґрунтоване на драгоманівських

ідеях. М. Шашкевич підносився як символ демократизму, зразок

вимріяного М. Драгомановим інтелігента, що працює для народу.

Провідною в його творчості є ідея свободи та рівності всіх людей,

піднесення пригнобленого народу. M Шашкевич як явище духовного

життя розглядався історично: у ретроспективі й перспективі.

Він поставав як наслідок розвитку поступових тенденцій російської

літератури, з її двома, за М. Драгомановим. відгалуженнями: велико- і

малоросійським. Високо оцінювався Пушкін як світовий геній і його

послідовники: Гоголь. Тургенев. Некрасов, які викликали великоруську

літератури Успенських. Лкушкіна. Левітова. Решетнікова. Слєпцова.

Прихильність до народу породила й українську літературу. Народність

мови несла народність змісту, увагу до "'соціального елементу". Y цьому

контексті розвивався М. Шашкевич.

Але після смерті поета його ідеї були занедбані, галицька інтелігенція

не цікавилася життям народу, відцуралася від духовних заповітів свого

будителя. Настав час повернутися до його спадщини, піти в народ,

працювати для його піднесення. А. Дольницькшї навіть закликав "вести

зорганізовану працю етнографічну", готуючи слухачів до сприйняття

думок М. Павлика.

Його доповідь так само була побудована на засадах М. Драгоманова.

Розпочав він її з історичного екскурсу, у якому за точку відліку обрав

пробудження суспільного інтересу до приватної людини, а потім і до

народного життя. Започаткувався цей інтерес на Британських островах, а

потім пішов по цілій Європі. Україна у збиранні народної творчості займає

почесне місце. М. Павлик подав величну кортину здобутків української

фолькористики. а потім перейшов до огляду праць галицьких діячів.

Напвіщатнішнм явищем тут йому бачиться М. Шашкевич. але "против

нього став цілий легіон мертвоти"

34

'. Далі вже цілковито повторювалися

ідеї М. Драгоманова: галицька інтелігенція "схибила з народної дороги",

стала вважати себе народом, мови вчитися з церковних книжок: народу

345

Павлик М. І. Потреба етнографічно-статистнчної роботи в Галичині //

Павлик М. І. Пропащий чоловік. - Львів. 1983. - С. 304.

ЙП1Михайин .Л.

вона не знала, а тому ніколи іі не співчу вала йому , адже чи ж можна

співчувати тому, кого зовсім не знаєш. Усе це сталося "через недостаток

відомостей етнографічних"

346

. Пригадаймо, що слово "етнографія" в

перекладі означає "опис народу", а найближчий український відповідник

до нього - "народознавство". Y той час етнографія і фольклористика ще не

розмежувалися як дві різні науки.

Етнографія бачилася М. Павликові тим кільцем, за яке можна витягти

весь ланцюг, універсальним способом полагодження всіх питань. Стара

партія з її Народним домом і Ставропігійським інститутом сіє мартвеччнну.

молодь - не далеко відбігла від неї. Тут один О. Федькович виніс поняття

про народність у літературі, молодь 60-х років прийняла тільки форму

українізму, прийняла народовсгво локально, звернувши думку на Малу

Русь, що в Росії, але не на свій український люд в Галичині.

А тнмчасом етнографія в усіх країнах виконує велику роль. У Росії

вона довела інтелігенцію до аналізу мужицької душі, там інтеліяенція

зріклася панування, працює для люду. Ми. молоді галичани, повинні

наслідувати гарний приклад. "Інтелігенція має просто обернутися до мови

тої маси, із котрої вона, інтелігенція, виходить... І тим язиком більшості,

язиком люду, "хлопським" язиком писати за усе. бо до того тепер йде у

світі, аби науку передати всім людям на землі"*

1

.

З етнографічного дискурсу виводив М. ГІавлик поиялля патріотизму

"Тепер патріотизм, - твердив він, - то любов до голодного, обдертого

жебрака - робітника: єму помочи, до него заговорити понятною єму мовою

про всяку світову мудрість, его двигнути матеріально й морально, значить

єго любити, значить бути патріотом"

548

.

Етнографічна роботи, за М. Павликом, не тільки повинна виховати

патріотів з галицького студентства, але й забезпечити розвилок галицької

літератури на народній основі. Крім того, "етнографічна праця покаже

нам. що Галичина а Україна одно"

349

.

Такий позитивний вилив мала справити етнографія на розвиток

галицького українства. Значення цієї науки було занадто перебільшене М.

Павликом. Та про неї власне й не йшлося в тексті. Це була імперативна

публіцистична стаття, яка вдало використала інформаційний привід для

розвитку важливих для автора ідей. Дуже точно прокоментував її згодом І.

Франко: "Невважаючп на те. що ані про етнографію, ані про статистику

Павлик не мав докладного поняття і тим самим не міг сказали нічого

ясного, відчит зробив значне враження своєю основною тенденцією, що

треба інтелігенції зближатися до хлопа і поводил ися з ним людяно"

350

.

ш Там само. - С. 305.

Там само. - С. 315.

Там само.

349

Там само. - С. 321.

""Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської лі тературн до 1890 р. // Франко

І.Я. Зібр. творів: У 50 т. - К„" 1984. - Т. 41" - С. 376 - 377'

502Історія української журналістики XIX століття

Паралельно з доповіддю М. ІІавлика часопис подавав на своїх

сторінках "Третій лист Українця до редакції "Друга" (1876. №№ 13-15).

Публікація литста знову викликала суперечки в редакції. А. Дольницький

був на цей раз проти його надрукування. Але більшість проголосувала за

це. Вирішили на цей лист не відповідати, а обмежитися примітками редакції

до тексту, які доручили зробити А. Дольницькому. Дискусія згасала,

оскільки позиція М. Драгоманова здобувала в редакції все більше

розуміння й підтримку.

Третій лист найбіль діалогічний, тобто такий, що відповідав на

зауваження А. До.лыпщького. М. Драгоманов торкався тут вже

висловлених раніше думок, зокрема ще раз стверджував, що ні окремого

галицького народу, ні окремої галицької мови немає в природі, що

українська література, ще невелика, але вже існує, що критичне ставлення

до дійсності - норма наукового мислення.

Головні ж ідеї автора зосереджувалися навколо двох центрів:

проблеми народу і проблеми його культури.

Культура в Галичині перебуває на низькому рівні, що й засвідчує

журнал "Друг". Те, що редакція пропустила в Тургенева "Записки

охотника". "Мухіу", "Постоялый двор", а вибрала "Собаку" свідчить про

те. що ніхто в ній не знає російської літерату ри. Пу бліцист радив прочитати

російську класику з статтями Бєлінського про неї. Друга порадн

стосу валася вивчення іноземних мов: францу зької і англійської. .Адже без

знання європейських мов неможливо бути європейцем.

М. Драгоманову довелося захищати від опонента своє зневажливе

ставлення до ієрейсько-чиновницької публіки. Опонент наполягав на

важливості релігії для морального забезпечення людини. М. Драгоманов

заявляв: неправильно змішу вати релігію і мораль. У дусі соціалістичної

пропаганди він твердив, що без релігії людина почуває себе добре, як

російські соціалісти Герцен. Чернишевський. Релігію він звів до

космогонічних уявлень, заперечивши її моральний зміст на підставі деяких

висловів у Біблії. Наука, на його думку, спростовує релігію. Можна вірити

або в астрономію, або в Ісу са.

М. Драгоманов тут не просто помилявся, а насаджував у свідомість

своїх читачів неприйнятну думку. Насправді всяка релігія, а передусім

християнство, наділене величезннхі моральніш з.містохі. встановлює

абсолютні форми людського співжиття.

Другий ценгр - проблехіа народу - розглядатася в різних аспектах. М.

Драгохіанов використав для позначення різних поглядів на предхіет три

латинські слова: natio. populus і plebs. Народ як нація - це сукупність усіх

класів даного племені. Populus - головна хіаса народу, його трудящі

верстви. Plebs - чернь, люди мускульної праці.

Публіцист докладно проаналізував усі значення поняття "народ".

Народ як селянство характеризується в Гатчині рисами "лінивства і

пияцтва". М. Драгоманов заперечив таке розухііння народу. Народ у хіасі

своїй не може бути лінивим. І якщо селяни в Галичині бідніють, то не від

snoMиxайи .Л.

аласних лінощів, а від економічних відносин, у яких він перетворюється на

безземельного пролетаря. Народна бідність існу ватиме до тих пір. поки вся

земля і всі фабрики не будуть власністю робітників. Таку соціалістичну

думку висловив М. Драгоманов.

Наслідком бідності бачиться публіцистові н пияцтво. Селянин п'є від

безвихідності, від відсутності віщих розумових зацікавлень. Ніяка агітація

за тверезість тут не допоможе, якщо не буде змінена сама основа народного

життя.

У відповідності до соціалістичної європейської доктрини М.

Драгоманов піднімає питання й про становище жінки, закликаючи

вдуматися в саме слово "емансипація". Емансипована прогресистка не

тільки його ідеал. Нормальному чоловікові не потрібна рабиня чи

наложниця. Жінки в усьому світі займають крок за кроком ті позиції, що

складали монополію чоловіків.

.Аристократія і демократія у Галичині прямо проти маси народу. За на­

род лише духівництво і невелика частина чиновництва. Але духівництво -

клас віджплшї, застарілий. І в Галичині інтереси духівництва протилежні ос­

віті мас народу"

351

. Тому необхідна рішуча агітація проти вступу молоді в

духовні заклади освіти, аби вона йшла до університетів і складала в май­

бутньому верству найближчої до народу середньої і дрібної буржуазії. З неї

вийдуть найкращі незалежні народолюбці, ніж з сучасних попів і чиновників.

М. Драгоманов робив помилку російського демократа, який ніяк не

міг повірити в позитивну роль галицького духовенства у відродженні

української нації в Галичині. .Але саме вона за всіх су перечливих мохіенгів

її існування винесла основний тягар цього відродження. Досить послатися

як на аргухіент на діяльність хштруполита греко-католицької церкви

Андрія Шептицького, що охопила вже й першу половину XX століття.

Чиновництво так сахю зазнає критики N1. Драгоманова. Воно не є

насправді інтелігенцією. Література тут перебуває на низькохіу рівні, науки

в Галичині нехіає. Мало передплатників у журналів, ледве жевріє

грохіадеьке життя, занепадають товариства. З цього випливав висновок: та

інтелектуальна меншина, яка становить основу кожної нації і керхіує її

зростаннях!, відсутня в Галичині. її ще слід виробити і організу вати. ІДнхі і

необхідно зайтятися галицькій молоді.

Відсутність відповіді редакції припинила дискусію. М. Драгохіанову

вже ніхто відповщати не збирався. У цілохіу ж ного листи, попри певні

сумнівні з погляду сучасною історичного досвіду твердження, не просто

хіали позитивне значення для редакції жу рналу , а спричинилися до різкої

світоглядної еволюції більшості її членів, що позначилося особливо на

творчості й долях М. Паалика та І. Франка.

Проте вплив М. Драгохіанова на І. Франка в силу гибокої талановитості

й сахюстійності останнього не виявився аж занадто глибокім, що засвідчив

вірш "Наймит" (1876. № 20). Його хюжна розглядати як підсумковий твір для

351

Драгоманов М. П. Три листи до редакції "Друга". - С. 424.

504Історія української журналістики XIX століття

позиції "Друга" в кінці І876 року. На перший погляд, вірш піднімав

соціальну проблематику, на місце головного героя виводив

спролетарпзованого селянина - наймита. Ного образ створювався у

красномовній розгорнутій картині: наймитська робота тяжка, від колиски

він пережив у недолі свій вік. але там. де пройде його плуг, виростає великий

урожай хліба, та корнстаються ним чужі папи. .Але в другій частині вірша

розкривайся паралельна тема: той наймит - то наш народ, що ллє піт на

чужій нпві. він проніс свою наймитську долю крізь століття: він - "велетень

закутий", про його духовну велич свідчать його пісні, невдовзі він розірве

кайдани і оратиме свій лан "щаслив зі свого труду". Цей вірш доводив, що.

як не намагався М. Драгоманов прищепити І. Франкові космополітичний

соціалізм, а той все повертав на своє: на думи про український народ.

У наступному 21 числі "Друга" був опублікований вірш І. Франка

"Поступовець", замислений як сатира на народовців, які виступають за

народ, за поступ, але без "екстремів". Проте сатиричний образ був

позбавлений потрібної конкретики, вийшов занадно загальним,

абстрактним. Як у першому, так і в другому вірші шкутильгала

версифікація, але в порівнянні з поезіями першої половини року,

наприклад, з твором "Схід сонця" (І876, № 2), зложеним на пам'ять

першого з'їзду "Общества імені М. Качковського" і виголошеному на

декламаційному вечері 8 (20) січня, був відчутніш прогрес.