177). І зараз твори м. Костомарова залишаються найкращим нашим

національним надбанням.

Досвід П. Куліша довів неможливість спілки українців з прихильниками

історичної Польщі, але підтвердив можливість союзу з польским народом,

що живе в етнічній Польщі. У відповідності зі своїми соціалістичними

поглядами М. Драгоманов проголосив гасло солідарності на класовому

грунті: українці й поляки повинні спільно побороти уряд московський, але

зробити це вони маєть при допомозі самого народу московського.

Перейшовши до су часного (1870-1880-ті роки) становища в українській

літературі. М. Драюманов піднявся на захист свого гасла літерату ри "знизу

вгору" (від літера гури простої до високої). Проста, на його думку , ще не ство­

рена. межі літерату ри для домашнього вжитку ще не заповнені, а відтак не­

можливо бралися за створення чогось вартіснішого. У нас немає літератури. -

проголошує він гасло, кинуте в 1833 році В. Бєлінським про російське

гтисьментво. Тут панує "у падок ідейний і навіть чисто літерату рніш" (с. 185).

Поезія не оноалюється новими мотивами, а переспівує Т. Шевченка. Мирний

458Історія української журналістики XIX століття

упав до Перемудрив ", а Нечуґг до "Опеньків". Перекладна література -

"майже даремна затрата енл через незручність та літерату рну необразованість

перекладчнків' (с. 186). Драматургія "з чисто літерату рного боку (...) недуже-

го сильна (с. 186). В Україні "наукова праця пішла в 80-ті роки (...) назад

проти 70-х років" (185). "Киевская старина" має заслугу переважно в зборах і

зводах матеріалів, а не в критиці п прові, них ідеях" (с. 185).

Чою б не торкався М. Драгоманов. однаково виходило, що

у країнської літератури немає а від гак ного теорія бу ду вати її знизу вгору

правильна. Під цим поглядохі він встає на захист у країнофілів, що пишуть

росіською мовою (Антонович. Жшецький. Лазаревський), "які не пишуть

нічого цо-українському. а все по-хюсковському. але ж усе-таки наукові

праці їх поясняють і українську хюву. українську історію, народне життя, і

всякий у країнець мусить бути їм вдячний" (с. 188).

Розгляну вши питання історпчиі й літерату рні. М. Драгохіанов перейшов

до проблем сучасної політики. Від іхіені радикалів він заявив: хні признаємо

національності як очевидний факт. "Тільки ми не хюжемо шукати собі

провідних думок дтя громадської праці, ку льтурної, політичної і соціальної

в почуттях і інтересах національних, бо інакше хні б заплутались в усяких

су б'єктивностях. в лісі історичних традицій і т. д." (с. 190). Ми шукаємо таких

духюк "в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських" (с.

190). М. Драгоманов висловив гасло: "Космополітизхі і ідеях і цілях,

національність в грунті і форхіах культурної праці!" (с. 190).

Ця формула М. Драгохіанова потребує кохіентарів. Так. він визнавав

національності, тобто на від.міну від російських соціалістів, які взагалі не виз­

навали факту існування українського народу, він визнавав, що такий народ

існу є. Але. за М. Драгохіановихі. цей народ не є метою сам для себе, тобто

його розвиток не становіггь змісту діяльності його провідних діячів. Метою є

інтернаціональні, всесївтні Ідеї, а національність лише фор.ма і спосіб

опану вання цими ідеяхпі. Оскільки існує український народ "як очевидний

факт", ло нікуди віл тього не дінешся і всесвітні ідеї йому треба подавати його

національною мовою. М. Драгохіанов на століття випередив формулу, поро­

джену ідеологами КПРС. згідно з якою радянське хшстецтво є соціалістнчнихі

за змістом, національних! з формою і інтернаціональних! за духом.

М. Драгохіанов "почув" гасло Б. Грінченка про "політичну

сахюстійність українську". Б. Грінченко зрікався "усяких заходів" коло неї.

Дархіа. твердив М. Драгохіанов. це головна ланка. Це те. дтя чого велася

вся розмова. Українці, "коли беруться говорити про українську

національність і її автонохіію. то обходять політичний бік справи, власне,

найважнійшнй для сієї точки (...)" (с. 201).

Я завше бу в і є прнхнльшікохі політичної автономії у країнців. - писав

М. Драгохіанов. - в фор.мі автономії земської: грохіад. повітів і країн, в

котрій, як я зхіагався показувати десяток разів, найліпше хюже виявитись і

автонохіія національна" (с. 196). Я не бачачи грунту для державного

сепаратизму українського, бачу повну .можливість політичної і

національної автонохйї української на грунті земської автонохіїї (...)" (с.

459Mиxайин І.Л.

196). М. Драгоманову здалося, що Б. Грінченко сам кружляв коло цих

думок, але не зміг виразно їх висловити.

Таким чином, заперечивши цілий ряд історичних і літературних

приватних положень опонента. М. Драгоманов у питанні політичної

української незалежності не лише погодився з ним. але й пішов далі: твердо

й безкомпромісно оголосив у країнську автономію найголовнішою справою

українців. Вона бачилася йому в межах земської автономії, тобто

позбааленою національного відтінку, але вона була шляхом до політичної

й національної автономії. М. Драгоманов сидів на двох стільцях:

космополітизму й національної автономії, ніяк не можучи поєднати в собі

те, що в межах його поросійщеного світогляду здавалося непоєднувашім.

Незважаючи на це, українець переміг у ньому космополіта. Він

зажадав припинити "шатание умов" і запорпонував українським

автономістам поставити ближчі і дальші завдання в справі вироблення

ідеалів і форм політичних і державно-адміністративних для української

автономії, притягти до цієї ідеї земляків показом реальних вигод від неї

(адміністративних, фінансових, просвітніх і т. д.).

Це вже була реальна програма боротьби за українську автономію,

постаалена не в національно-культу рній, а в політичній площині. Здобути

таку автонохіію можна, за М. Драгохіановим. тільки за умов конституції в

Росії. Досягнення її й оголошувалося програмою-мінімум свідомих українців.

У цьому так само співпали погляди М. Драгоманова й Б. Грінченка.

Завершуючи подачу п'яти основних листів, М. Драгоманов знову

погодився з Б. Грінченком: нашої праці мало, вона несистематична, часом

несвідома, неорганізована. Звідси гасла, під якими залюбки підписався б Б.

Грінченко і заради чого писав і свої "Листи": "більше праці, більше думки,

більше організації! Але й менше сектярства!" (с. 206). М. Драгоманов

продемонстрував виключну толерантність і дивовижну терпимість - риси,

якими він раніше не відзначався.

"Один працює для науки про Україну тільки по-московському (або по-

польському) - будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському, -

зазначив він. - Один вірує в українську літературу тільки простонародню,

"для домашнього обиходу" - нехай виробляє її, а хто вірує в ширшу - нехай

собі працює по-своєму, не кидаючи анафеми на невіруючих, але

працюючих по-своєму все ж таки для української літератури. Один бере

собі за вихідні точки думки і інтереси всесвітні, другий національно-

українські - впять не будехю анафемувати одні других, а поглянемо, які

аласне думки й інтереси хто хоче боронити" (с. 206).

Висновок про потребу енергійної роботи, єднання ідеологічно

різновекторннх українських сил для українського національного

пробудження й відродження - це був гідний підсумок дискусії.

"Додаткові листи" вже нічого не внесли принципово нового в доволі

струнку теоретичну систему М. Драгоманова. лише посилили його

аргументацію. Вони справді додаткові, бо додавали до вже існуючої

концепції окрехіі елехіенти.