435Михайли» і.Л.

авторів і латі успішно працював для журналу. Олександр Борковськіш нічого

не став міняти в рубриках журналу , а підтримував у же наявний порядок. Він

лише привів т собою природно нових авторів. Гак у 1897 році знову серед

авторів "Зорі" з'явився Григорій Цеглннський з комедією "Торговля

жемчу гом" (№№ 17-20). письменник, гцо не відзначався особливим талантом.

Але повернення цього автора супроводжувалося посиленням присутності в

"Зорі" Бориса І рінченка. Павла Грабовського. Василя ІЦурата. які дали сюди

вірші, драми, публіцистику. літературну критику.

Так. у 1897 році у журналі була опублікована програмова стаття П.

Грабовського "Дещо про творчість поетичну" (№ 3). у якій він висловився

проти примітивного рівня творчості деяких українських авторів, якихі

браку є "певної освіти загальнолюдської, тверезого цілоку иного світогляду

і ромадського і потрібного розуміння ваги та цілей діяльності поетичної"

(с. 58). Поет хюже відбутися лише за умови сполучення в його творчості

"щиро.людського змісту" з "виробленою, художньо-закінченою формою".

П. Грабовський під "щоролюдським змістом" розумів орієнтацію поета на

життя, а не на свої фантазії, підкреслював потребу втілювати

загальнолюдські мотиви у своїй творчості. Його стаття була кориснім

надбанняхі української літерату рної критики.

Для двох останніх років історії "Зорі" була прикметною дискусія між

В. Щуратом (1871-1948) та І. Франком з приводу диску рсу модернізму в

його творчості. У' 1896 році Василь Лукич не пропустив 40-ліл нього ювілею

Івана Франка, тихі паче, що він співпав з ювілеехі двадцятилітньої його

літературної діяльності. У першохіу ж числі він умістив дві різні статті під

однаковою назвою "Др. Іван Франко" - В. ІЦурата і О. Маковея (підписану

криптонімом "О. М ей"). Стаття В. ІЦурата розтяглася на дві подачі. У

першій вій стверджував: "Знайти признане в кружку приятелів і

сторонннків хюже всякий, хоч би і наймірнійшнй талант, але майже

вибороти собі признане у всіх своїх сторонннків і противників зможе тілько

геніяльннй. Між галицькими русинами доказав того Іван Франко і се є

найкраще свідоцтво високої вартості єго літературних творів" (с. 16).

Розвиваючи ідею геніальності І. Франка. В. Щурат вказував на його

художню невичерпність. "Крім агітаційної й епічної поезії знаходимо у

Франка й чисту лірику [...]. - писав він уже в другій подачі статті і

продовжував: - Зачислили до неї належить передовсіхт [...] цикль любовних

поезій п. з. "Зів'яле листя", котрий можна вважати об'явохі декадентіізхіу в

україно-ру ській літературі, розухгієся тоді, коли під декадентизхюхі будемо

розуміти не ті оригінальні поетичні замахи, в котрих Макс Нордау бачить

признаки умнелових хворіб. але розумне і артистичнім змислом ведене

змагане до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів хювн і

форм" (с. 36). Слід зауважити: що в розпорядженні В. ІЦурата був цикл

"Зів'яле листя", а не збірка віршів під такою ж назвою.

І. Франко сприйняв це місце статті як звину вачення в декадентстві і відпо­

вів критикові віршехі "Декадент" (№ 17. с. 326). якій був присвяченій В. Щу­

ра тові і хііетпв прихатку ТІо прочитання єго замітки в "Зорі" 1896. ч. 2. с. 36".

Л ЧІ ЇІсторія української журналістики XIX століття

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент

І слово темне підшукав та вчене

І Руси возвістив: "Ось декадент!"

Наскільки І. Франко був ображеним, свідчить фінал вірша:

Не паразит я. що дуріє з жиру,

Що в будні тільки и дума про процент,

А для пісень на "шрррум" настроїть ліру...

Який же я у біса декадент?

Одночасно І. Франко не міг відмовитися бути тим, чим він є, і в грудні

1896 року збірка віршів "Зів'яле листя: лірична драма" вийшла в світ. Вона

справді являла собою нове слово в українській поезії, ніхто до І. Франка (а

можливо, і після нього) не зумів з такою поетичною силою передати

страждання людини від нерозділеного кохання, описати етапи духовного

занепаду, безсилого відчаю, розпуки, які доводять людішу до самогубства.

В. Щурат залишився на висоті становища, не збився на лайку, на яку

провокував ного І. Франко, а відповів тактовно й переконливо,

продемонструвавши повагу до І. Франка й знання предмета дискусії.

Спочатку в "Зорі" з'явився вірш В. ІЦурата "Се не декадент!" (1897, № 5, с.

95), де за епіграф були узяті слова І. Франка "Який же я у біса декадент?", а

в самому тексті так само були розкидані цитати з його вірша. В. Щурат не

поступився жодним своїм положенням. Він захищав свою позицію:

службова поезія - це не декадентство, вільна поезія - це декадентство.

Хто замість цвіту гній приносить з піль,

А скривиш радість, творить лиш лемент,

Хто сам надієсь, а про жаль, про біль

Співає другим: - се не декадент.

Після кількох заперечень автор повертався до прямої дефініції:

Бо декадент-поет - не фарисей.

Єго пісні - душі єго фермент!

Він епілог пролога! Він, ідей

Збагнувши світ, нових жде - декадент!

У цьому ж числі розпочалася публікація розвідки В. ІЦурата "Поезія

зів'ялого листя з віщу суспільних завдач штуки (Прочитавши ліричну

драму І. Франка "Зів'яле листя)" (№№ 5-7). Тут автор пояснював, що ще в

попередній статті про І. Франка "вирізнив ті поезії з-поміж усіх інших задля

краси форми, поетичності вислову, оригінальності й добірної илястики

поетичних образів" (№ 5. с. 97). У захваті перед татантом І. Франка він

порівняв їх з французькою декадентською поезією. У самій Франції це

явище розуміють подвійно: більшість поетів - карлики, але вони

намагаються наслідувати геніїв, як-от. Бодлера. До числа других поетів

відносив В. Щу рат І. Франка, який переплутав похвалу з доганою. Далі В.

Щурат подавав докладний аналіз ліричного сюжету книжки, простежував

повороти авторського настрою, динаміку почу ття, наростання розпачу .

У фінаїі статті він повернувся до головної теоретичної проблеми: