430Історія української журналістики XIX століття

не може розвивати мову в багатьох галузях. У' Галичині ж нею вітають

цісаря, виголошують політичні промови в сеймі, викладають усі предмети

в гімназіях: вона розлягається з університетських кафедр, нею пишуться

дослідження філософські, філологічні, історичні, правничі, математичні та

ін. Тому саме за Галичиною слід визнати пріоритет у становленні

української літературної мови. Галичина стала центром її формування.

У підсумку статті Іл. Коку рудз зайняв зважену позицію. Він не вимагав

від українських авторів вживання лише галицького варіанту мови.

Галичани й у країнці мусять піти один одному назу стріч: "як ми учимося зі

словарем в руці деяких слів українських, так най зводять і у країнці вити

трохи поза свою тісну межу і навчитись трохи і від нас. В той лише спосіб

може вироблятися єдність і розумінння".

У цьому ж № 24 "Зорі" 1891 року з великою статтею Наша язикова

скрута та спосіб зарадити лихові" під псевдонімом .1. Хванько виступив

Агатангел Кримський (1871-1942) у майбутньому видатний українських

сходознавець, що тоді лише закінчував у Москві Лазаревський інститут

східних мов.

Будучи професійним філологом. А. Кримський занурився в аналіз

зачеплених попередніми авторами мовних прикладів. Але він висловив і

важливі методологічні ідеї. Порівнявши питомі й запозичені слова

(наприклад, пурист з "Правди" вимагав від нього вживати слово "тяма"

замість "поняття", вбачаючи в ньому полонізм). А. Кримський проголосив

важливу думку: не пуристами і навіть не кваліфікованими науковцями

розв'язується питання формування літературної мови, а народом у своїй

творчості, письменниками, які творять українську літературу. Це питання

не теорії, а практики. На практиці запозичене слово може виявиться

зрозумілішим і прийнятнішим, ніж слово питоме.

Слобожанський і надлінпрянський варіанти української мови мали

сильний вплив на галичан. Це був моральний вплив, породжений

високохудожніми творами, величним змістом, втіленим у досконалу форму.

Тому майже по-українськи, а не по-галпцьки під силою цього виливу

прагнув завжди писати І. Франко. Але тепер він сам перетворився на

велику моральну силу і вже під його виливом трансформується мова

Наддіпрянської України. Отже, не походження слова, а широта його

вживання, узалежнена від зрозумілості його, є чинником формування

літерату рної мови.

А. Кримський приєднався до авторів, що наголошувати на потребі

словника. Для нього ідеалом бачився російсько-український тлу мачний

словник. Автор пропонував і шлях розв'язання проблеми його створення:

якщо цю роботу не може подужати одна людина, слід зорганізувати для

цього загал. Необхідний лише центр координації зусиль, а виписувати

приклади може кожен освічений чоловік.

Заверталася публікація матеріалів "спору язикового" у № 24 "Зорі"

1891 року невеличкою реплікою Б. Грінченка (В. Чайченка) "Додаток до

замітки "Галицькі вірші". Він писав тут про те. що мовна дискусія

431Mиxайлин 1.Л.

викликала бурхливі радощі москвофільської преси. Талішкая Русь .

передрукувавши його статтю s Правди", дала свій коментар такого змісту:

українці й галичани не можуть порозумітися між собою: отже, не існує

ніякої єдиної у країно-руської мови: порятунок українців у тому. щоб. не

маючи власної мови, перейти на польщпзну або російщнзну.

Ні. виповідав "Галицкой Руси" Б. І'рінченко. цього не станеться

ніколи. Наша су перечка ведеться між своїми, це наша хатня справа, різниця

в поглядах не зашкодить нам іти вкупі по шляху розвою свого народу. Ми

можемо сперечатися про речі и поважніші, не втрачаючи поваги один до

одного. І коли б нас. у країнців Росії, зму шено не писати гак. як ми пишемо,

то ми б, не вагаючись почали писати мовою галицьких віршів, аніж

перейшли б на російську , бо та мова нам своя, рітна. хоч і не зовсім

відповідає нашим смакам і звичкам.

Після цього, здавалося, диску сія вщухла, але у N° 7-9 (І892) редакція

поверну лася до неї. вмістивши статтю " В справі язиковій і декотрі замітки

про книжки для українського люду". ІЦд нею стояв підіте: Лосун. що був

одним з псевдонімів письменника й мовознавця Івана Верхратського. і дата

написания "Ві Львові. 27 грудня 1891". Стаття була довгою, розтяглася на

три подачі, але відзначалася малозмістовністю. відчувалося, що дискусія

вичерпу ється, нові ідеї не висловлюються, а пережовуються старі.

І. Верхратськип удався до аналізу усього словникового реєстру, що

зачіпався у виступах його попередників, впслоалюючи свій погляд на

походження слів і галузь їх вживання. Він доводив, що наукове

опрацювання хювннх скарбів то справа філологів: письменники часто

неспрохюжиі написати маленької "слатлл язикової". Становище у країнської

хювн. на його думку, цілком звичайне її природне: інші мовіі. як-от

німецька, пройшли свого часу так само етап вироблення єдиної

літературної .мови з кількох діалектів: це прекрасно, що ми його проходимо

зараз. Україна справді дала більше талановитих письменників, ніж

Галичина: але Галичина хіає свої переваги: дут широко вживається

українська мова, твориться журналістика. Разом ці обставини складають

гарний грунт для розвитку української мови й вироблення її єдиного

літературного варіанту.

Завершив дискусію той. хто її й розпочав Б. І'рінченко (В. Чайченко) у

І5-І6 "Зорі" (1892). опублікувавши статтю "Кілька слів про нашу

літературну мову". Вона стала справжнім підсудіком дискусії, оглядом її

найважливіших здобутків.

Питання про чистоту мови, гверднв Б. Грінченко. піднімають не лише

у країнці, але й галичани і доводив це на численних прикладах з народовської

преси. Він торкну вся питання про критерії добору слів до літературної мови,

зазначивши, що одноразове вживання слова в певнохіу авторитетному

джерелі (як-от у "Слові о полку Ігоревім" або у Т. Шевченка) ще не є

доста тньою підставою для його залу чення до реєстру єдиної у країнської

літературної хювн. Важливою запорукою успішного форхіування хювн є

розвиток філології, зокрема створення тлумачного словника. Слід гадали.