46Історія української журналістики XIX століття

Дуже цікавим с ще одне співпадіння думок Р. Гонорського н О.

Потебні. О. Потебня вважав, що внутрішня форма в давнину була властива

всім словам, власне, вона була джерелом слів, іншим шляхом вони просто

не могли виникнути. Але з часом для багатьох слів внутрішня форма

забулась. Залишились лише значення слова та його зовнішня форма, вже

нічим не пов'язані між собою.

Р. Ґонорському теж була близька така думка. Дтя практичного аналізу

своєї теорії він обрав приклади з Вергілія. а коли, очевидно, місцеві

патріоти дорікнули йому ігноруванням російської поезії, дав таке

пояснення: давній автор ближчий до первинної природи, давня мова

ближча до того стану, коли всі слова (або більшість їх) ще не втратити

зв'язок із своїм зовнішнім значенням (внутрішньою формою). З таких

думок починається стаття “Дещо про переклад Вергілієвих “Георгік”

російськими гекзаметрами’', де, зокрема, говориться: "Міра, використана

людьми, близькими до первісної природи, що зберегла й дотепер свою

приємність, повинна мати істотне достоїнство. Стародавнім не потрібно

було, як нам. заваленим громаддям книжок про віршове мистецтво,

пробиратися крізь ці похмурі лабіринти, аби потім вийти на світло чарівної

простоти, що позначає собою величні картини природи: природа й

очищений слух були їхніми єдиними керівниками”(1817. № 2. с. 153).

Теорія наслідувальної гармонії слова вперше містила ідею тотожності

слова й художнього образу, утверджувата погляд на мову як на творчу

діяльність людського духу, а творення художньої літератури подавала не у

вигляді простого передавання інформації від письменника до читача, а як

акту алізацію символічних значень слова, сприйнятих на фонетичному рівні.

Сприймаючи теорію наслідувальної гармонії слова як значне надбання

свого часу, не можна не замислитись над її джерелами. А вони є. Уявлення

про фонетичну семантику не такі вже й нові у філософській свідомості. Ще

Платон у діалозі “Кратил” (380-ті роки до р. ХР.), розмірковуючи над

походженням слів вважав імена наслідуванням сутності предметів,

заснованим на звуковому наслідуванні.

Праці Платона в епоху Відродження й пізніше (XVII і XVIII ст.)

вивчалися в усіх університетах Європи. Наслідки виливу його ідей V галузі

семантики звуків знаходимо, наприклад, в Я.А. Коменського

58

, Г.В.

Ляйбніца

3 9

та М.В. Ломоносова

40

. Однак, усі автори, розглядаючи це

питання, не виходять за межі Платонової проблематики, тобто походження

38

Див. про мовознавчі погляди Я . А. Коменського пр.: Вакуленко С. В.

"Панглотія" Я . А. Коменського в контексті єврепейської філософської думки

сімнадцятого століття // Збірник Харківського історико-філологічного

товариства. - X., 1993. - Т. 1. - С. 43 - 50.

39

Лейбниц Г. В. Новые опыты о человеческом разумении // Лейбниц Г. В.

Сочинения: В 4 т. - М., 1983. - Т. 2. - С. 282 - 285.

Ломоносов М. В. Краткое руководство к красноречию // Ломоносов М. В.

Полное собрание сочинений. - М. - Л., 1952. - Т. 7. - С. 241 - 242.

АПМихайлин !.Л.

слів і назв. Про те. що поезія мусить працювати задля зближення значень

змістового й фонетичного, ні в кого з них не йдеться. А М. В. Ломоносов,

побіжно торкнувшись ідеї фонопису. відзначив, що "цих правій суворо

дотримуватись не слід, а краще наслідувати самі ідеї' і намагатися їх

зображати ясно”

41

.

Найближчими до Р. Гонорського джерелами були праці професорів

Харківського університету, що виходити в його друкарні і які правити за

навчальні посібники для викладання відповідних дисциптін. Проте й

найвидатніші з-поміж шіх - Івана Рижського4 2

та Івана Орнатовського4 3

-

не містили оригінальних ідей у галузі звукової семантики, розглядати її як

наукову проблему походження назв, а не як керівництво для практичного

використання.

Разом з тим ідея милозвучності віршів, використання в них музичних

прийомів, наслідування предметові в слові є нібито загатьним місцем

класичних поетик

44

. Але в них не міститься доктадного анаїізу фонетичних

значень та рекомендацій щодо їх запровадження в практику. А відтак слід

визнати, що естетична програма Р. Гонорського. хоч і була складена з

окремих раніше відомих положень, через нове їх поєднання і практичну

націленість була наділена ефектом новизни, сприймалася як новаторське

явище в літературній критиці початку XIX століття.

На уявленнях про наслідувальну гармонію слова була сформована

теорія мальовничої прози Р. Гонорського, викладена ним у програмовій

статті "Дещо про нашу мальовничу прозу і про нинішній стан російської

словесності взагалі” (1816. № 12). Парадоксально, що розміщена ця

програмова стаття у розділі “Суміш”, та саме в ній розтлумачується

найбільш істотне для журналу поняття "мальовничої прози”. Адже в 1816

році під такою назвою у часописі існу вав цілий відділ, але надалі редактори

об'єднали розділи “мальовничої прози” й "віршів” в один, що істотним

чином не позначилося на прозових матеріалах, які друкувалися тут; вони й

надаїі відповідали естетичним ідеалам Р. Гонорського. викладеним у його

літерату рно-критичних працях на сторінках журналу.

“Мальовнича проза” - це саме та творчість, що постає з реалізації на

практиці теорії настідувальної гармонії слова. Її головна ознака - вміння

зображати картини дійсності так, щоб передавати в символіці слова, у його

фонетичній значимості риси й ознаки відтворюваних явищ. “Мальовнича

проза” - експериментальна за своєю природою, це переважно вправи на

побудову майстерних зорових образів, це робота над наданням їм

41

Там само. - С. 242.

42

Рижский И. Введение в круг словесности. - X.: В университетской

типографии, 1806. - С. 24 - 26.

43

Орнатовский И. Новейшее начертание правил российской грамматики, на на­

чалах всеобщих основанных. - X.: В унивеститетской типографии, 1810. - С. 6-7.

44

Див.: Прокопович Ф. О поэтическом искусстве // Прокопович Ф. Сочинения.

-М.-Л., 1961.-С. 395 - 397.

48Історія української журналістики XIX століття

опуклості, виразності. Письменник прагне створити враження ефекту

присутності читача на місці події, активізувати його уяву, спонукати

широко розплющити очі й побачити розмаїття навколишнього світу,

відчути широкий спектр кольорів, почути повноцінну гаму звуків.

"Мальовнича проза” - це переважно пейзажі, картини дійсності, засновані

на домінанті зорових образів. Величезної вагомості набула в цих

обставинах особистість письменника, адже лише його погляд, його

сприйняття картин світу мали семантику значимості в цій художній системі

координат. Суб'єктивний світ "мальовничої прози” дає підстави говорігги

про неї як про протоімпресіоністичне естетичне явище.

У структурі тодішньої російської літератури сама ідея "мальовничої

прози” Р. Ґонорського та твори, що її практично реалізували, мали

новаторський, безпрецедентний характер, містили в собі виразне

імперативне начало. Російське освічене суспільство початку XIX століття

відзначаюся французько-російською двомовністю. Причому російська

мова використовувалася дія побутових, хатніх потреб. Але як тільки

справа доходила до вищих матерій, духовних проблем, вона поступалася

французькій, що була визнана натоді за міжнародну мову культурного

обміну й дипломатії. М. Карамзін у статті 1802 року “Про любов до

вітчизни і народну гордість” писав: “Біда наша, що ми всі хочемо

розмовляти по-французьки і не думаємо працювати над обробкою власної

мови”

45

. ‘

Таке становище певними патріотично налаштованими колами

російської інтелігенції не могло сприйматися як задовільне. З часом

наростало відчуття того, що дана ситуація перешкоджає національній

самовизначеності російської культури, а шлях до створення повноцінних

духовних явищ та й у цілому національної літератури лежить у напрямку її

подолання й переборення. Сам М. Карамзін висунув програму мовних

нововведень, що повинні були б поступово реформувати й наблизити до

сучасних духовних потреб суспільства російську мову. Він пропонував

вигадувати нові слова й вирази, створювати нові значення для старих слів,

використовувати слова в нових зв'язках, що знову ж таки розширяло б їхні

семантичні поля.

Проти нововведень М. Карамзіна рішуче виступив О. Шишков,

написавши в 1803 році свою знамениту працю “Розвідка про старий і новий

стиль російської мови”. О.Шгшіков піднявся на захист “старого стилю”,

тобто церковнослов'янської основи російської мови. Під знаком боротьби

таборів "шишковістів” і “карамзіністів” проходить розвиток російської

літератури в 1800-х і навіть в 1810-х роках. Естетичні пошуки Р.

Ґонорського можна зрозуміти лише в контексті цієї мовної дискусії, та й

сам критик сприймав “мальовничу прозу” на тлі російського літературного

процесу тих років.

45

Карамзин Н. М. О любви к отечеству и народной гордости // Карамзин Н. М.

Избранное. - М., 1990. - С. 393.

49Михайлин І.Л.

Для обгрунтування своєї естетичної програми йому довелося вперше в

історії літературної критики в Росії запровадити внутрішню типологію

прози на засадах, відмінних'від попереднього класицистичного жанрово­

видового поділу. В основу типології він поклав стильовий чинник,

виділяючи в російській літературі три школи.

Перша відома під іменем слов'янолюбів. Її ознаки - важкий стиль

(“слог”). невміння встигати за вимогами часу. З у сього видно, що в автора

йдеться про панівний у XVIII столітті класицизм та прихильників старого

стилю - "шишковістів”.

Другу групу складають “карамзіністи”. хоча критик і не задоволений

сам цим терміном. На його погляд, представники цієї школи кермуються

фантомом великого письменника, наслідуючи лише легкість його стилю,

але не зусилля, які він уживав для поліпшення свого способу писати.

Зрозуміло, що в даному випадку йдеться про сентименталізм та

прихильників мовної реформи.

В описі третьої групи бракує точних формул, конкретних оцінок. За Р.

Ґонорським. ця школа малочнсельна. у неї немає начальника. Головна її

ознака - дотримання правіш здорового смаку, заснованих на зразках

давнини і часів новітніх. Цій школі чужа містика, потойбічні теми та

сюжети; її представникам не потрібно бути страшними, щоб мати впліш. А

все ж таки критик хотів би бачити на чолі цієї школи письменника,

подібного до Михайла Муравйова. Цей останній возводиться до ролі

ідеалу, бо вчився з класичної літератури інших народів.

Щоб зрозуміти сутність "муравйовської школи” (вона ж школа

“мальовничої прози”), слід уважно поглянути на постать того, хто

висувається Р. Гонорським у її лідери, тобто самого М. Му равйова.

Михайло Микитович Муравйов (1757-1807) кваліфікується в су часних

літературознавчих дослідженнях як видатний представник російського

сентименталізму. Він був високоосвіченою людиною свого часу, був

призначений Катериною II вихователем її онуків, за царювання

Олександра І зайвав високі посади в міністерстві освіти. За жилтя був

маловідомий як письменник. Так сталося, що лише в 1810 році вийшло

перше зібрання творів цього автора, а в 1815 році книжка його прози

“Мешканець передмістя та Емілеві листи”. На тлі доволі бідної російської

прози 1810-х років М. Муравйов виявився доволі значною фігурою,

своєрідною і яскравою. Сучасний дослідник вважає, що "в творах

Муравйова найбільш яскраво втілився той “ідеал” вільної, "особистісної”

літератури, піднесеної над “звичаями”, який був привнесений "епохою

Карамзіна”. Таким чином, цей комплекс літературних уявлень виявлявся

по суті романтичним”

46

.

М. Муравйов правив за взірець для Р. Ґонорського. Тут відіграло роль

те, що його твори були актуалізовані недавньою появою. Але

* Кошелев В.А. Жуковский и Батюшков (К проблеме формирования литера­

турных представлений) // Жуковский и русская культура. - Л.. 1987. - С. 226.

50Історія української журналістики XIX століття

найважливішими чинниками були якісні виміри художнього світу цього

автора. Написані у формі листів до друга або щоденникових записів твори

М. Муравйова пропонували суб'єктивний образ дійсності, виразно

позначений романтичним дискурсом. Російський роман гизм у той час

переживав добу зародження. Його головним представником був поет В.

Жуковський, а романтичної прози взагалі ще не існувало. Тому Р.

Гонорський. змальовуючи ідеал романтичної школи в російській прозі, і

дає їй назву ‘'муравйовської”.

Муравйовська школа, відзначає критик, підтримується людьми по-

справжньому відданими вивченню давнього й нового письменства, що

працюють на самоті, в тиші кабінетів. Вони при виданні своїх творів не

мають інших інтересів, окрім одного. - подобатися читачам і бути їм

корисними.

Тричі в різних контекстах Р. Ґонорський веде мову про літературне

навчання на класичних взірцях давнього й нового письменства. Ця

учнівська настанова й виявилася надзвичайно істотною, визначальною для

характеристики третьої шкчіли.

Це була перша типологія російського літературного процесу,

збудована на стильових засадах. Разом з тим стаття містила й естетичну

програму журналу "Украинский вестник”, адже інша назва для

“муравйовської школи” - "школа мальовничої прози”. Вірність її засадам і

була головним гаслом для художньої частини журналу.

У висновку до статті “Дещо про нашу мальовничу прозу і про

нинішній стан російської словесності взагалі” Р.Гонорський ще раз

підтверджував свою прихильність до культу навчання. "Французи, англійці

і німці, окрім італійської мови (...), мусили особливо займатися давніми

мовами, аби вдосконалити свої власні. У них не раніше почали з'являтися

гарні оригінальні твори, аніж у той час, коли вже майже всі давні автори

були перекладені їхніми мовами”(1816, № 12, с. 383).

Того ж самого критик прагну в і для своєї літератури, аби розв'язати

завдання збагачення російської мови за рахунок мови, з якої здійснювався

переклад. А тому у відділі красного письменства “Украинского вестннка”

переважали іноземні автори, перекладені місцевими діячами.

ІІІатобріан. Бланшард, Вінкельман. Бартелемі, Мармонтень, Жан

Поль - їхні твори заповнили сторінки журналу. За думкою Р. Гонорського,

це був найліпший спосіб, найкоротший шлях до становлення своєї власної

словесності. “Украинский вестник” друкував, власне, не самі твори світової

літератури (це було заскладне завдання для щойно відкритого журналу та

згуртованих навколо нього авторів), а уривки з них, які найбільше

відповідали взірцеві "мальовничої прози”, тобто уривки пейзажні, описові,

пов'язані переважно з передачею суб'єктивних вражень.

“Ми обирали кращі іноземні уривки, визнані тими націями, на мові

яких воші написані. - класичними. - пояснював Р. Ґонорський. - і з них

особливо брали картинні місця. Усякий, хто тільки має поняття про

наслідувальну гармонію, знає, що в зображенні природних рис мови