XVII столітті: Росією і Польщею. За Переяславською угодою вся Україна

вступала в союз з Росією, а остання не мала права розв'язу вати піггання про

Україну без її участі. Підсту пна зрада Москвою України на Андрусівських

переговорах призвели до того, що частина українських земель опинилися в

складі Росії, а частина - Польщі.

М. Драгоманов не мав рації, коли твердив, що оскитьки російську куль­

туру робили й українці, то вона увібрала у країнські дух та Ідеі'. а відтак вона

все є всеросійською літературою, має наднаціонатьний зміст (105-107). При­

належність літерату рних явищ до національної культури визначається лише

мовою творів, а не їх духом чи Ідеями. Скітьки б не прагну ли українці залучи­

ти М. Гоголя до української літератури, це завжди буде метафора: насправді

цей письменник - представник російської літератури. Тільки москвоцент-

ризмом М. Драгоманова можна пояснити оголошення російської літератури

наднаціональним явищем, на взірець літератури світової, куди входять

найкращі твори національних літерату р, присвячені світовим ідеям і темам.

Українська літерату ра в цій концепції виглядала приниженою й неповно­

цінною. Вона наліталася статусом провінційного варіанту російської літера­

тури. Її компетенція обмежувалася зображенням українського селянства.

Поруч з нею існу вала так само нижча за рангом великоруська література, з

функцією відображати життя російського простолюду. У порівнянні з ро­

сійською й великоруською літературою українська виглядала кволою і неміч­

ною. адже перша спиралася на державну підтримку , творилася державною

мовою й належала панівній у Росії нації, а друта представляла поневолену

етнічну спільноту. яка перебувала в стані політичної непритомності. Та. за М.

окоМихаімин 1.Л.

Драї омановим. > такому становищі звинувачуватися українці: вони вияаіялн

недостатню енергійність і наполегливість у творенні власної літерату ри. 1 Іро

переслідування українського слова, що мато в Росії тотальні масштаби і

охоплювало як приватну журналістику з демократичною включно, так і

офіційну урядову політику, говорилося глухо й невиразно як про фактор

другорядний і маловажлнвий.

Y своїх звину ваченнях, звернених проти у країнської літератури. М. Дра­

гоманов розкидав у своїй статті численні у переджені судження. Пропустивши

самого лише Т. Шевченка до рівня російської літератури, публіцист тут же

висловив щодо нього абсу рдні оцінки. Патріотизм Т. Шевченка в посланні "І

мертвим, і живим...", оголосив М. Драгоманов. "це той самий квасний

патріотизм московських слов'янофілів, ті ж самі старопольські ідеї Міцкевнча.

В. Поля і г. д. пріпожені до України" (109. Підкреслено автором. 1. М.).

Су часному читачеві дивно чіпати про те. що "у гіервих п'єсах Шевченко ст ояв

дуже близько до манери "Полтави" (114-115). Мається на увазі

антиукраїнський твір О. Пушкіна. Нічого більш несправедливого й

неправдивого сказати про Т. Шевченка було не можна. Дивно чіггаллі

звинувачення української літератури в тому, що вона не створила своїх

образів "лишних людей" і нігілістів. М. Драгоманов не відчув чисто

російський національний характер цих явищ, відсутність їх в українському

житті. Хоча б через це їх не могла змалювати українська література, і

вису вати до неї такі претензії означало вияаіяти аласне нерозу міння ду ху й

характеру самої літератури і тих політичних умов, у яких вона опинимся.

Не відповідало істині твердження М. Драгоманова про те. що

"передові українофіли хотіли зразу піднята до монопольного панування у

школах мову і елемент українській! і витісніп н елемент російський, буцімто

тільки крайовий, великоруський" (130). Українці були зовсім позбавлені

освіти в Російській імперії, не мали жодного університету й жодної

середньої школи. Лише в недільних школах могла бути запроваджена

у країнська мова. Але дозволивши їхнє створення в 1859. царський уряд їх

негайно заборонив у 1862 році, аби перешкодити зростанню у країнської

національної самосвідомості. Говорити за цих умов про прагнення

"передових українців" витіснити російську мову з шкіл і запровадити

замість неї у країнську. було щонайменше блюзнірством.

і Іомитявся М. Драгоманов і тоді, коли говорив, що російські українці

"мають найменше шансів виробіпн рядом з російською літературою свою,

не тільки рівну з нею. але й таку, яку можуть мати другі даіьше стоячі од

Росії слов'янські племена" (137). Історія спростувала його твердження:

українці сьогодні мають свою велику літерату ру. яка. хоча вона й не набу ла

розмаху російської літерату ри через сталий недержавний стату с у країнської

нації до створення своєї держави в 1991 ропі й тривале переслідування її

російською державою (царського й радянського зразка).

Помилився М. Драгоманов у своєму твердженні, що "література

українська є тілько різновидністю культури російської" (189). Вона

сміливо, від часів Квітки й Шевченка, заявила про свій самостійний статус.

ППАІсторія української журналістики XIX століття

І не бачити це могла лише така упереджена людина, як М. Драї оманов.

Помилився М. Драгоманов, коли завданням українофільства оголосив

"не виділятись з Росії і навіть її загальної літератури, а старатись, розвивши

свої народні елементи рядом з великоруськими, унести їх у загальну

російську культуру і силою її. ситою Росії піднімати свій народ і через

Росію, через російську літературу і культуру подавати свій голос і у

Слов'янстві і в Свропі" (174). Росіяни не погодитися з такою роллю

українців, не захотіли поступитися їм хоча б часткою свого політичного й

культурного простору , а відтак рекомендації українського публіциста

виявилися черговою ілюзією.

Глибоко помилковою є концепція М. Драгоманова творення у країнської

літератури "знизу вгору" (176). Своїм джерелом вона має слов'янофільську

теорію української літератури як такої, що призначена "дтя домашнего

обихода". На жать, вона була свого часу підтримана й М. Костомаровим. М.

Драгоманов запропону вав дтя цієї фальшивої теорії нову вербальну форму лу.

І Іомилковість цієї настанови полягала в тому, що шляхом створення спочатку

літерату ри для низів, а потім - дія верхів не йшла жодна літерату ра світу. Це

був згубний шлях, який і прирікав національну літературу на вічну

провінційність. Літератури французька, англійська, російська творилися

протилежним шлахом "згори вниз", що й забезпечило їм успішний розвиток.

М. Драгоманов робив вигляд, що не розуміє цього. І навіть заявляв, що межі

літератури для домашнього побуту ще й заширокі для українського

письменст ва, воно, моаіяв. їх ще не заповнило.

М. Драгоманов договорився до того, що й заборону російським

урядом української літератури розглядав як позитивне явище. "Ми

думаємо, що ле. писав він. - що тепер у Росії офіціально не допущений

язик український у школу, має свої вигоди" (177). Цим часом треба

покористуватись, аби виготовити українську популярну енциклопедію. Що

тут можна сказати? Ще М. Костомаров у статті "Про викладання

у країнською мовою" ("Основа". 1862. № 5) проголосив, що без у країнської

освіти виховання українського народу неможливе. Хто буде читачем тієї

енциклопедії за відсутності українського читача, української школи. М.

Драгоманов не заду мався.

Помилявся М. Драгоманов, коли твердив, що "цілі, народу

великоруського такі ж самі, як і малоруського" (185). а відтак завдання

у країнців, включно з галицькими народовцями, "звернути увагу (...) не ты

історичний націоналізм, а на порив до волі моральної і соціальної" (199).

Історія показала, що не здобувши національної незалежності, народ не

спроможний алаштувати свою долю, а для досягнення визволення необхідна

внулрішньонаціонаїьна консолідація, а не розбраті громадянська віііна.

Помилявся М. Драгоманов, коли розділив українську літературу на дві

за географічним принципом: на власне українську й галицьку. У його

концепції інакше й бути не могло. Українська література, перебуваючи в

середині російського культу рного простору й будучи різновидом ку льту ри

російської, не могла бути спільною з літературою галицькою, що твориться

ЯЛІв Австро-Уі орщіїні й наснажена зовсім іншими ідеями. Помилковість позиції

публіциста полягала в тому, що ігнорувалася мовна засада як визначальна

прн ідентифікації культурних явищ. Українська літерату ра розвивалася не за

рецептами М. Драгоманова. а йшла природним шляхом розвитку. долаючи

з величезними зусиллями спроби російського уряду приборкані її. Сам

журнал "Правда", у якому друкувалася статгя "Література російська,

великоруська, у країнська і галицька", був плацдармом єднання українців з

галичанами, а відтак і місцем творення єдиної у країнської літерату ри.

У підсумку розгляду слатті необхідно сказати про головну мето­

дологічну помилку М. Драгоманова. Вона полягає в розрізненні й навіть

протиставленні попять "російська держава" і "російський народ". Держава

лиха, деспотична. Народ добрий, лагідний, чуйний. Насправді ж у світі

немає жодної національної держави, яка б не була побудована внаслідок

державотворчих зусиль її титульної нації у відповідності з її потребами й

особливостями національного характеру264

. А відтак і Російська держава

реалізу є державотворчу працю російського народу . Історія спросту вала всі

надії українців за плідну співпрацю з російською демократією, яка у

стааленні до українців не могла вийти за межі імперського мислення.

Зрештою, приклади цього мав перед очима й М. Драгоманов у тотожності

позиції щодо у країнської літератури лідера революційної демократії В.

Бєлінського й міністра внутрішніх справ імператорської Росії П. Валуєва.

Але М. Драгоманов не бажав помічати цієї спільності.

Після усього сказаного важко говорити про позитивне значення цієї

великої статті (її обсяг трохи менший за 9 др. арк.). М. Драгоманов

пропонував російським українцям і галицьким народовцям цілком

неприйнятну програму, здібну завести хіба що у глухий кут. а не

забезпечити поступальний розвиток. Стаття була наповнена численними

помилковими судженнями. Лише деякі конкретні спостереження М.

Драгоманова. його критика москвофільства й обмеженості народовства,

розгляд української літератури в контексті світових естетичних ідей і

ху дожнього мислення, заклик до освіти, праці. - мали позитивне значення.

Стаття сколихнула галицьку народовську громаду, як і російських

українців. Проте на той час ніхто не наважився відкрило виступити проти

авторигел у М. Драгоманова. Прихована ж полеміка з ним на сторінках тієї

ж "Правди" відчувається в окремих положеннях праць І. Бойка. О.

Терлецького. В. Барвінського. І. Нечуя-Левнцького. Положення, зачеплені

М. Драгомановим виявилися винесені на обговорення. У відкритий же бій

з ним зміг вступити лише представник нового покоління свідомого

українства Борне Грінченко. розпочавши через двадцять років (І893)

публікацію в газеті "Буковина" видатної публіцистичної праці "Листи з

України Наддіпрянської". Таким чином, стаття М. Драгоманова

"Література російська...", при всіх її негативах, може розглядатися як

264

Див про не у нашій праці: Михайлин і. Л. Достоевськии і Шевченко:

Науково-літературне есе. - Харків: Видавець. 1994. - 66 с.

осо

Mиxайли І.Л.Історія української журналістики XIX століття

першопоштовх у тому процесі, який через багато років, наприкінці XIX

століття призвів до народження нової якості - політичного українства.

Інші публікації М. Драгоманова в "Правді" не мати того рубіжного

значеній, як щойно розглянута стаття. Опублікована після чотирирічного

лежання в редакції праця "Антракт з історії українофільства (1863-1872)"

розглядала українську освіту й літературу в окреслені роки, тобто в період

після Ваіусвського циркуляра. Тут історик зрівноважу вав політика. Ста ття

наповнена важливим інформаційним матеріалом. Ідеологічна ж позиція

публіциста зводилася, з одного боку, до засудження російського уряду, що

поліцейськими методами бореться з українською літературою,

адміністративно забороняючи її. не допускаючи українську мову навіть у

недільні школи, а. з другого боку, до засудження й самих українців, які

мато працюють над створенням своєї художньої й нау кової літератури,

недостатньо енергійно протесту ють проти деспотичних способів зупинити

духовний розвиток українців. Силою статті було наведення численних

прикладів переслідування українського слова в Росії, що породжувато

протидію цьому українських сил в Австро-Угорщині, активізувало їх

реальну працю на теренах духовної ку льтури.

Праця "Літерату ра українська, проскрибована у рядом російським" яаля-

ла собою переклад українською мовою доповіді М. Драгоманова. виголо­

шеної на міжнародному літературному конгресі в Парижі 1878 року . Вона

була написана з метою привернути увагу світової письменницької спільноти

до утисків, що їх зазнає українська література з боку царського уряду. Нещо­

давно був підписаний Емський у каз, який офіційно устатив нелегальний ста­

тус української .мови в Російській імперії. Реальних наслідків промова М.

Драгоманова не мала. Конгрес був скликаний зовсім з іншою метою

домогтися майнового врегулювання справи перекладів і надходжєення

гонорарів до авторів за віщання їхніх творів в інших країнах. Тому голос М.

Драгоманова в Парижі був заледве що почутий. Пу блікація ж його доповіді в

"Правді" оприлюднила дія українського читача загалом відомі фати і ав­

торські коментарі до них. Стаття сприяла виробленню в галицьких у країнців

відповідальності за ге. що тепер на їх плечі поклатено справу розвитку всієї

української літерату ри, остаточно вигнаної з своєї батьківщини в Росії.

Публікації М. Драгоманова в "Правді", попри їх негативну

тенденційність, підносили престиж часопису. М. Драгоманов належав до

найвидатніших українців свого часу. Багато своїх творів він друкував у

провідних іншомовних періодичних виданнях. За рівнем освіченості,

нау кової ерудиції, публіцистичної майстерності йому не було рівних тоді.

Не погоджуючись з багатьма його думками й судженнями. Правда"

просто не могла не друкувати М. Драгоманова. І в цих публікаціях теж

реалізувалася настанова на плюралізм, властивий для політики часопису ,

залучення до участі в ньому усіх значних діячів українського руху.

У другому періоді посилилося співробітництво З "Правдою" інших

авторів з підросійської України на терені публіцистики й літературної

критики Важливе місце в публікаціях журналу належить І. Білнкові. ІванМихайин .Л.

Ьі.іпк літературний псевдонім старшою брата Панаса Мирного. Івана

Рудченка (1845-1905) упродовж 1873-1875 років у багатьох числах

публікував тут велику статтю "Перегляд літературних новин''.

і опрацювання ідей II. Куліша. з статті "Характер і завдання

української критики", починає свої роздуми І. Біліпс. Українська література

усе ще справа молода. Три типи ставлення до неї існують серед читацької

публіки. Одні її цілком заперечують, вважають непотрібною, зайвою. Другі

згодні та те. аби вона існувала, але у вузьких рамках: "дтя хатнього

вжитку". Треті захищають її повноцінність і говорять: якщо вже вона

виникла, то нащо ж "одводити їй такий тісний куток? ... Вона піде й поза

хатами, і стане на користь всьому освітньому людові". У цьому

різноголоссі українська література губиться й сама не знає, куди йти. Тут і

вияскравлюється провідна роль критики: її завдання освітити дорогу

літературі. Це й прагне зробити І. Біліпс.

Український народ, що налічує понад 15 млн. людності, все ще має дуже

бідну літературу . Два шляхи відкривається українцеві, що здобу ває освіту:

один то назад у темний морок, дру гий у перед, у перевертні. Середнього

шляху немає. А саме на ньому виховується той тонкий прошарок, що

становить розу хі народу, формує його самосвідомість. Прочитавши

"Кобзар", захоче людина стати українцем, просить ще книжок з історії,

граматику. ху дожню літературу. А ми можемо дати лише Котляревського.

Квітку. Марка Вовчка, Куліша. Стороженка. Людина прочитає це за

півроку і знову просить нових книжок, а в нас їх просто немає. І тоді така

людина вертається ту ди, звідки до нас прийшла, до сусіди нашого.

І. Білик накреслив програму розвитку української літератури. їй

належить йти або перед народом, або разом з народом. Перед народом

може йти лише геній, подібний до нашого Шевченка. Разом з народом

повинен іти просто кожен талановитий письменник. Це не шлях у темряву,

це шлях у громаду. Під громадою критик розуміє українську сільську

спільноту, яка своєї моральною позицією визначає становище у сього села й

кожного свого члена. Завдання письменника - "правдиво виявити мирові

все. що не наглядиш між людом; показати: що то за люд; якими він

обложився обставинами: якими звичаями поводиться; яким живе побитом

- на громаді, в селі, у себе в хаті між сім'янамн: які клопоти обіймають його

голову. і вивести гірішюдно народ свій не прибраним та умитим,

прилизаним, як дехто силувавсь виводити, а без жодної прикраси - таким,

який він і справді живе на світі".

Не важко зрозуміти, що І. Білик розгортає широку картину розвитку

української літерату ри на шляху реалізму. Він глибоко переконаний, що

така література поведе українську громаду вперед, виведе її з темряви й

застою, забезпечить їй майбутнє. 1 письменник такий не запіне в пам'яті

нащадків, як би не склалася далі доля у країнського народу . Концепція І.

Бі.лика була актуальною для України, відповідала світовим ідеям

мистецького розвитку, найвидатніші досягнення якого на той час

вимірювалися реалізмом.