357Михайли .Л.

„">Жі - г- • • . . • . .... .

панрусистом і будував росісцентричну концепцію світу дія у краінців,

зображаючи справу так. що Україна навічно приречена бузи частиною

Росії, а відтак не праця задтя свого визволення, а праця задля поліпшення

політичної ситуації в Росії є їхньою головною метою.

Розглядаючи роль і місце в цій боротьбі галицьких народовців, він

вважав, що вони мусять у програмових цілях підтримати українців Росії,

виступити посередниками між Росією і західними слов'янами які. на його

думку, шукають російської підтримки для розв'язання своїх національно-

визвольних змагань.

Точну характеристику світогляду М. Драгоманова дав у статті "Суспіль­

но-політичні погляди М Драгоманова" (1906) його непокірний учень І. Фран­

ко. "_Як політик. - підкреслював І. Франко, - він до кінця життя лишився тим.

чим був при виїзді з Росії - gente ІІкгаіпш. паіїопе Ил

лш: Росія як політична

цілість була дорога йому головно задля тих задатків духової культури, які

бачив у ній. України без близького зв'язку з Росією він не міг уявити собі, хоч

годі заперечити, що його погляди на границі обласної і національної

автономії підлягати з часом змінам на користь національного принципу"

26

'. 1

в іншому місці: "Драгоманов був невідродним росіянином, членом російської

соціальної школи, яка. невважаючи на різниці напрямів і тенденцій (...). все

стояла на вірі в якусь містичну "волю народу" і його вроджену, інстинктову

здібність до осягнення "правди" в суспільних відносинах, коли тільки не буде

перешкоджати йому здепрацьована. збюрократизована інтелігенція"

262

. У

праці "Поза межами можливого" (1900) І. Франко максимально категорично

висловився з даного питання: "Для нас тепер не підлягає сумнівові. - писав

він. - що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій

також на політичнім полі, був головною трагедією в житті Драгоманова. був

причиною безплодності його політичних змагань (...)"

263

.

Спираючись на авторитет оцінок І. Фрагка. сьогодні легше твердити

про помилковість позиції М. Драгоманова. а часом і про відверті

фальсифікації, до яких він вдавався з метою довести правильність її. Слід

узяти до уваги й таке: історичний досвід розвитку України в межах

російського політичного простору в XIX і XX століттях служить

найголовнішим спростуванням концепції М. Драгоманова і сприйняття її

як невиправданої Ілюзії, що зазнала поразки під впливом су ворої життєвої

реальності. Зупинимося далі на помилкових судження М. Драгоманова.

беручи за аксіому щирість цих су ждень і відкіщаючи думку про можливість

свідомої фальсифікації фактів з боку цього політичного діяча.

360

Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька

//Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К.. 1970. - Т. 1. -

С. 115. Далі посилаємося на це вндлання. вказуючи сторінку в тексті. - І. М.

261

Франко І. Я. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Франко І. Я.

Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1986. - Т. 45. - С. 430.

362

Там само. - С. 427.

363

Франко І.Я. Поза межами можливого // Там само. - С. 283.

ЯКАІсторія української журналістики XIX століття

Публіцист говорив неправду, коли твердив, що "У Росії освічена

громада (...) не ставила ніколи питання про українську літературу" (90). Це

піггання було актуальним для російської критики, а потім і політичної

літератури, починаючи від перших рецензій на твори Г. Квітки і "Кобзар"

Т. Шевченка, домінуючим мотивом у яких виступала думка про

непотрібність української літератури, про шкоду витрачати талант на

твори, написані місцевим наріччям. У Валуєвському циркулярі були

реалізовані ідеї В. Бєлінського, який ще І84І року заявив про відсутність

української мови і неможливість існування у країнської літерату ри.

Публіцист говорив неправду, коли твердив, "що практично немає

великої ріжниці між правдивими патріотами обох (москвофільської й

народовської. -і. М.) партій" (96). Ця різниця представлена докладно вище

в нашому підручнику. аби не спинятися на цьому питанні ще й тут.

М. Драгоманов помилявся, коли твердив, що українці творять з

росіянами таку спільноту, яка дозволяє говорити про них як про два

різновиди одного народу, і говорити про їх окремішність немає сенсу, як

немає сенсу говорити, "що є дві одрубні народності у Франції: одна франки,

а друга францу зи" (101).

М. Драгоманов приховував історичну правду (а він був історик за

фахом), коли, описуючи історичні долі українців і росіян, уживав формулу:

"Сталось так", пояснюючи розірваність України між двома державами в