Давайте підемо чи ходімо?

Українська мова у наказовому способі має не лише форми другої особи однини та множини, як російська (бери, беріть; вір, вірте; живи, живіть), а ще й форму першої особи множини (берімо, вірмо, живімо). Раз у раз натрапляємо на неї, наприклад, у народній творчості: “Заспіваймо пісню веселеньку про сусідку молоденьку”, “Пиймо за щастя, пиймо за долю, пиймо за те, що миліше”.

Російська мова, якій бракує цієї форми, послуговується описовою конструкцією типу давайте петь або дієсловом майбутнього часу доконаного виду – споём. Такі вислови часто проникають і в наше мовлення: давайте прочитаємо, давайте підемо, давайте поміркуємо, давайте проголосуємо. А правильно так: прочитаймо, ходімо, поміркуймо, проголосуймо. Слово давайте в українській мові вживається у своєму прямому значенні: давайте школярам нові підручники.

Не забуваймо і про те, що в нас, аби висловити заохочення до дії, здавна користувалися також спонукальною часткою нумо (нум), котра сполучає форми наказового способу будь-якої особи, часу або інфінітива. “Гей нумо, нумо враз шабельки погострім...” (Левко Лепкий), “Гей нум, браття, до зброї, на герць погуляти, Слави здобувати” (народна пісня). Фрази типу “Привітаємо нашого колегу з ювілеєм!”, “Завершимо будівництво вчасно!” мають звучати українською “Привітаймо нашого колегу з ювілеєм!”, “Завершімо будівництво вчасно!”, бо йдеться тут не про дію, що відбудеться в майбутньому часі, а про заклик до неї. Першої та третьої особи однини й третьої особи множини наказового способу нема ні в українській, ні в російській мовах, тому, щоб надати фразі тону наказу, прохання чи побажання, вдаються до описової форми, поєднуючи дієслово з частками нехай або хай: “Нехай я заплачу, нехай свою Україну я ще раз побачу!” (Тарас Шевченко), “Хай чабан – усі гукнули – за отамана буде!” (Павло Тичина).

До речі, частка хай іноді сполучається також з другою особою однини дієслова, коли акцентується на побажанні, а не йдеться про наказ: “Хай колись навчишся” (Панас Мирний), “Та хай ти собі будеш” (з живих уст).

Замість описової конструкції для третьої особи однини з частками нехай, хай можна вживати форми наказового способу другої особи однини, що роблять фразу динамічнішою, дійовішою: “Про мене хоч вовк траву їж” (приказка), а не “Хай вовк траву їсть”; “І не думай ніхто її зачепити” (з живих уст), а не “Хай ніхто не думає...”

***********************************

Уповноваження – повноваження

Не думайте, що ці іменники синоніми. Різниця між ними є, і не тільки значеннєва. Уповноваження – надання комусь прав діяти від імені того, хто це доручає. Одержати уповноваження на проведення ревізії. “Охоче посилаю Вам уповноваження на право перекладати мої оповідання” (Михайло Коцюбинський).

Повноваження – це самі права, надані для здійснення чогось. “Олександр Васильович передає всі свої повноваження старшому помічникові” (Віталій Логвиненко). Уповноваження звичайно вживається в однині, а повноваження – і в однині, і в множині (переважно).

Помилка полягає в тому, що дехто слово уповноваження ставить замість повноваження. “Скоро депутати складуть свої уповноваження”, “Уряд надав послові широкі уповноваження”. В обох цих реченнях треба було вжити іменник повноваження.