Особливості вживання дієслова обходити

“У чому полягають особливості вживання дієслова обходити?”

Переносно це слово означає “стосуватися”, “цікавити”. Крім того, в контексті може мати ще чимало значень: “хвилювати”, “непокоїти”, “зачіпати”, “зворушувати” і т. ін. “Як тепер ваше здоров’я, любий добродію? Ви нічого не пишете про те, а воно мене обходить” (Михайло Коцюбинський), “Кого то обходить, що ми їмо, що варимо, чи ситі, чи голодні?” (Іван Франко). Найчастіше в сучасній мові дієслово обходити вживають з заперечною часткою не: “Старий Джузеппе вічно співає. Його не обходять сімдесят років” (Михайло Коцюбинський).

Форму не обходить тепер використовують, коли йдеться про байдужість когось до якоїсь обставини чи іншої особи, інколи – про демонстративну незацікавленість.

* * *

Старослов’янські й староукраїнські тексти

“Що треба мати на увазі, читаючи старослов’янські й староукраїнські тексти?”

Свавільні дії щодо української мови з боку держави, а саме суцільне підпорядкування словотворчих процесів в УРСР нормам російської мови мали прецеденти в історії. Після перемоги під Полтавою цар Петро I для розбудови тоталітарної з єдиним мисленням та єдиною мовою імперії почав війну з українською мовною реальністю. Літературною мовою в нас тоді була старослов’янська, читана і виголошувана з українською вимовою. Яка ж то вимова? Характерна її особливість – озвучення слов’янської літери Ђ (ять) як українського звуку і: вЂра – віра, дЂд – дід, дЂло – діло, мЂдь – мідь. Друга виразна ознака – вимова старослов’янської літери и як українського звуку и: глаголати – глаголати, милостивый – милостивий. Молитва Отче нашь, иже еси на небесЂх передавалася так: Отче наш, їже єси на небесіх. Вислів во вЂки вЂков звучав во віки віков, а то й во віки віків, бо коли літеру о записувано з дашком, то її належало вимовляти як і. ВЂрую вимовлялося як вірую.

Міркуючи логічно, треба думати, що українська вимова старослов’янських текстів поширилася на наших теренах від хрещення, а можливо, була притаманна старослов’янщині й до цього. Важко собі уявити, писав лінгвіст Святослав Караванський, щоб за часів, коли Володимир Великий охрестив Русь-Україну, старослов’янські тексти виголошувано із сучасним російським акцентом. Та ж тоді ще не існувало Московської Руси! Ця вимова була характерна передусім для служби Божої в церквах. З нею велося викладання у школах в Україні, зокрема у Києво-Могилянській академії. Скасована Петром I, вона збереглася у греко-католиків Галичини, яка не входила до Російської імперії. Галицька вимова нічим не відрізнялася від вимови українських православних до 1709 року.

Петро I, почавши боротьбу з нашою культурною самобутністю, видав низку указів, спрямованих на ліквідацію української вимови в церквах, які тоді вже належали до московського патріархату. Ці заходи не можна було втілити в життя за один день чи місяць – на таку деукраїнізаторську акцію пішло мало не століття. Не так легко було перевчити людей, насамперед священиків і дяків, на нову вимову.

Прищеплену ще самодержцем вимову старослов’янських літер у пам’ятках давньої української літератури все тодішнє офіційне мовознавство визнавало правильною. Тобто колишню літеру Ђ вимагали читати як є замість і. На жаль, деякі нинішні мовознавці й навчальні заклади підходять до історії нашої мови через призму згаданих антиукраїнських царських указів. Зокрема старослов’янський вислів нъсть числа і далі перекладають у сучасних текстах як нєсть числа або несть числа, хоча грамотно має бути ність числа.

Треба мати на увазі, що фонема і частіше звучить в українській мові як и: помилуй, а не помілуй. Наше е ніколи не слугує для пом’якшення попереднього приголосного: день, а не дєнь, земля, а не зємля. Це варто враховувати, ознайомлюючись із проповідями Іларіона, “Повістю временних літ”, “Словом о полку Ігоревім”. Вірші Григорія Сковороди теж не можна читати по-російському. Він у Москві не бував, а писав українською літературною мовою XVI – XVII століть

***********************************