Урок 30 Красивий чи вродливий?

Гарний, вродливий, красний, красивий, чудовий – ці українські прикметники значеннєво дуже близькі між собою й відповідають російським красивый, хороший. Але, як наголошував Борис Антоненко-Давидович, дехто так уподобав слово красивий, що забув усі інші синоніми: красива дівчина, хоч можна сказати й гарна (вродлива, красна). “Який красивий будинок!” – вигукує співрозмовник, не замислюючись над тим, що, може, ліпше звучатиме: гарний (чудовий) будинок. Ось кілька прикладів із нашої класичної літератури та фольклору: “Гарна, як квітка гайова” (Матвій Номис); “На городі верба рясна, там стояла дівка красна” (народна пісня); “Вишию лишень я йому подушку гарну напродиво” (Іван Нечуй-Левицький); “Не родись багатий та вродливий, а родись при долі та щасливий” (Матвій Номис). Прикметникові красивий народна мова надавала трохи іншого значення, ніж дехто надає тепер, – він указує не на саму красу, а на те, що робить людину саме такою. “Прибігли до його трупа, покропили цілющою водою – він зціливсь; покропили красивою – то був гарний, а це ще кращий став” (казки й прислів’я, що записав Іван Манжура). Як бачимо, українська класика й народна мова широко використовували синоніми, дуже рідко вдаючись до прикметника красивий. Таких прикладів можна навести багато, не кажучи ще й про слова-діалектизми, приміром: гожий, пригожий, красовитий, ловкий, файний (“Кажуть люди, кажуть, що я – файна дівка” – закарпатська пісня; “Ловкий парубок” – із живих уст на Полтавщині;

“Вдовине личко красовите” – Марко Вовчок). То яка потреба збіднювати мову, забувши про словесну різноманітність, і пересипати писаний текст чи усне мовлення одним-однісіньким словом красивий? А тим часом ми вживаємо його навіть там, де воно ніскільки не підходить: “Твій вчинок – дуже некрасивий”.

* * *

Воно

“Які особливості має особовий займенник середнього роду воно?”

Він може відповідати роду іменника, якого заступає. (“Послухай море, як воно говорить”, – Тарас Шевченко). А в деяких випадках може й не відповідати, замінюючи іменники чоловічого або жіночого роду: “Та де ж таки йому за писаря ставати? Воно ж таке молоде й дурне” (Словник Бориса Грінченка). Тут займенник воно поставлений замість іменника чоловічого роду, щоб висловити тим певну зневагу. “Куди їй заміж? Хто її візьме? Таке ж воно недорікувате, ще й негарне до того” (з живих уст). У цій фразі займенник воно виступає замість іменника жіночого роду з тих же причин. Згаданий займенник може замінювати іменники чоловічого й жіночого роду також для того, щоб висловити ласкаве або пестливе ставлення до когось. “Гомонить він до мене. А я все мовчу. Воно поміж народом пленталось, та й бачило доволі... Говорить до мене, а я усе соромлюсь” (Ганна Барвінок). Користуються цим займенником і тоді, коли йдеться про невідому, лиху особу. “Чую, а воно вже в комору залізло й шарудить там” (із живих уст).

Цей займенник може не заступати іменників, виконуючи в реченні функцію частки, відповідно до російського слова это у висловах типу что это за штука? “А що ж воно таке?” (Леся Українка); “І що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла – Ониську та бабу Середиху” (Андрій Головко).

* * *