Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

ємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі обо­рони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «стано­витиме загрозу миру і безпеці другої».

Як уже зазначалося, підготовка договору спричинила розкол у японському суспільстві. Соціалісти й комуністи, які обстоювали нейтральну зовнішню політику, висту­пали проти підтвердження офіційним Токіо орієнтації на союз із Вашингтоном. Ультраправі сили були обурені не­бажанням уряду Н. Кісі добиватись перегляду мирної конституції 1947 р. і створення незалежного військового потенціалу. Частину помірковано-консервативних верств суспільства дуже непокоїла можливість розширення вій­ськових зобов'язань Японії. На думку російського полі­толога О. Богатурова, ці настрої підживлював не пово­єнний пацифізм, а націоналізм у тій своєрідній формі, яка була характерна для японської еліти. Японська еліта не вважала актуальним завданням створення в найближ­чій перспективі незалежного оборонного потенціалу, але прагнула забезпечити можливість реальної самостійності у сфері зовнішньої й оборонної політики в перспективі більш віддаленій. Вважалося, що чим ширшими стануть функції Японії в межах стратегічної системи США, тим сильніше країна інтегруватиметься в цю систему і тим складніше їй буде звільнитись від американського конт­ролю в майбутньому. Не відкидаючи ідею стратегічного партнерства зі СІЛА, більшість поміркованих консерва­торів у правлячій партії й ділових колах виступала проти повноцінного союзу зі Сполученими Штатами, який дав би Японії змогу створити могутню воєнну машину, але й підпорядкував би її американському контролю.

Така позиція визначала й підхід Японії до регіональ­них відносин. Залишаючись у фарватері зовнішньої полі­тики СІЛА, Японія в ряді випадків обстоювала право на специфічне бачення регіональних реалій. Вона першою з азіатських країн проголосила пріоритетність господарсь­кого розвитку, вважаючи економіку фундаментом віднов-^Лення міжнародного статусу. З 1960 р. японський уряд Приступив до розробки плану перебудови промисловості и сільського господарства, підтримував приватний сек-^ТоР, втручаючись в економіку з метою концентрації кош-^Тів У пріоритетних галузях. Це дало змогу добитись висо­ких темпів зростання ВНП, які в 1960—1969 pp. переви-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

щили 10 %-ну позначку й стали найвищими у світі. Ві сокі темпи зростання японської економіки не завжя прихильно сприймались у Вашингтоні, але політичнії стратегічні міркування брали гору над економічними.

Японія залишалась головним союзником СІЛА азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що 6yjj зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнері Називаючи Японію «повноправним» союзником, офії ний Вашингтон намагався зобразити справу так, ніб* між США і Японією немає нерозв'язних суперечне В офіційних виступах керівних діячів СІЛА ледь He^J захватом зазначалося «феноменальне зростання» японс| кої економіки, містилися твердження про наявніс «тісної економічної взаємозалежності», віталась і заохоч валась експансія японського капіталу в азіатсько-! океанському регіоні. Японію як «третю промислову жаву» закликали відіграти роль «головного джерела сі більності» в Азії. При цьому Вашингтон давав зрозуміт що він готовий піти на поступки Токіо з метою усунеї суперечностей і розбіжностей.

Одну з причин, що затьмарювала японо-американсі відносини, становила проблема повернення Японії Оі нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про переда^ під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу ^ входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як городу за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійснеї «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збережеі американських військових баз на Окінаві, але відпое дальність за безпосередню оборону архіпелагу покла ся на японські сили самооборони. Японія зобов'* валася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 направити на Окінаву війська, включаючи частини ВР і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюї розглядалося в американських і японських колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розі нював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. думку Токіо, повернення островів надто затрималось, випадку продовження американської окупації на ос вах серйозна криза в японо-американських відносиш була б неминучою.

У відмінності цих оцінок виявилися глибокі cynepej ності, притаманні американо-японському союзові, рактерно, що сам «договір безпеки» по-різному розгл

312

Т _е м а 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

дався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв'язку з зобов'язанням СІЛА забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпо­рядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо.

В контексті вищевикладеного привертає до себе увагу ще одна обставина. Незважаючи на спільну заінтересова­ність у збереженні своїх позицій на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії, СІЛА і Японія по-різному оці­нювали як характер двосторонніх відносин, так і міжна­родне становище в цілому. Токіо прагнув більшої неза­лежності в межах військового союзу зі СІЛА. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові вихо­дити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Ось чому, заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатсь­ким союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Півден­ному В'єтнаму, правлячі кола СІЛА водночас побоюва­лися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою амери­канським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на Декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашинг­тон намагався переконати японські правлячі кола не йти Шляхом нарощування своєї військової могутності далі Меж, що влаштовували саме його.

Проте в Токіо дотримувались іншої думки з цього Приводу. Тут дедалі частіше лунали твердження, що до­сягнуте Японією «процвітання» потребує «захисту».. Йшлося передусім про охорону зони впливу, створеної японським капіталом у районі Східної Азії й Тихого оке-

313

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН