Тема 6 Діяльність оон в умовах «холодної війни»

ООН і деколонізація

Проблема деколонізації посідала центральне міс­це в політичному житті міжнародного співто­вариства повоєнних років, що зумовлювалося масштабами та значенням проблеми, яка зачіпала долі мільйонів людей.

У 1939 р., на початок другої світової війни, налічу­валося понад 80 окремих колоніальних територій, де про­живала 1/3 населення земної кулі. У володіннях семи країн — Великобританії, Нідерландів, Франції, Бельгії,

124

Португалії, Італії та Іспанії з загальним населенням 200 млн чоловік — мешкало майже 700 млн людей.

Створена Лігою Націй система підмандатних територій (16 територій) не забезпечила помітних зрушень у житті корінного населення залежних країн. Лише одна підмандатна територія — Ірак — здобула незалежність. Сирія і Ліван були дуже близькі до незалежності, коли вибухнула друга світова війна. Спостерігалися певні пози­тивні зміни в діяльності колоніальної адміністрації на підмандатних територіях.

Завоюванню незалежності країнами й народами сприяла друга світова війна. З 51 фундатора ООН 27 становили країни, що завоювали свою незалежність. їх активна ді­яльність на конференції в Сан-Франциско справила значний вплив на остаточне формулювання ряду прин­ципових положень Статуту ООН.

Проблемам залежних країн і народів присвячено три розділи Статуту. Розділ XI містить «Декларацію стосовно несамоврядних територій». Розділ XII передбачає створен­ня «Міжнародної системи опіки». Розділ XIII розкриває функції, повноваження та процедуру «Ради з опіки». Ста­тут проголосив рівноправ'я і самовизначення народів од­ним із принципів і цілей ООН.

Система опіки включала: а) території, що були під­мандатними в системі Ліги Націй; б) території, що ві­дійшли від переможених держав у результаті другої сві­тової війни, і в) території, які добровільно уклали угоди про опіку з розвинутими державами.

Загалом у систему опіки потрапило 11 територій: Нова Гвінея (Австралія), Камерун і Тоголенд (Франція), Со­малі (Італія), Західне Самоа (Нова Зеландія), Камерун, Танганьїка і Тоголенд (Великобританія), Руанда-Урунді (Бельгія) та ін.

Основне завдання системи опіки полягало в тому, Щоб: зміцнювати міжнародний мир й безпеку; сприяти політичному, економічному, соціальному й культурному розвиткові населення підопічних територій, його прогре­су в напрямі до самоврядування або незалежності; заохо­чувати поважання прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії.

У 1957 р. частина Тоголенд, що перебувала під опікою Великобританії, стала державою Гана. У 1960 р. підопічна

125

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Франції частина Тоголецд проголосила себе Республікою Того. Сомаліленд у 1960 р. вийшла з-під опіки Італії й;<§ стала державою Сомалі. Так поступово міжнародна сис­тема опіки приносила позитивні результати.

Паралельно з роботою в країнах, що потрапили в тему опіки, ООН приділяла увагу несамоврядним терито-Ц ріям. У 1946 р. налічувалося 72 такі території. Осново* діяльності ООН у цьому напрямі стала «Декларація що несамоврядних територій». Вона передбачала сприяння під-і вищенню добробуту жителів, розвиткові самоврядування,! економічному, політичному, соціальному й культурному; прогресові та ін.

Слід зазначити, що в Декларації не йшлося про на­дання незалежності колоніям. Великі держави в 1945 р.і| висловили лише згоду «максимально сприяти доброб> населення цих територій у межах системи міжнародного миру й безпеки».

Першим кроком ООН у цьому напрямі було створен­ня в 1946 р. Комітету з інформації щодо несамоврядних територій. Комітет вивчав інформацію, надану відповід­ними адміністраціями, і давав рекомендації Генеральній Асамблеї. Більш рішучі антиколоніальні позиції займали Генеральна Асамблея та її Четвертий комітет. З часом вони почали вимагати від урядів, щоб їхні щорічні звіти містили політичну інформацію. З радикальними змінами; | у світі антиколоніальні позиції в ООН міцніли. Це яскра- J во виявилося в дебатах з палестинського питання, в обго- І воренні проблеми боротьби Індонезії за незалежність від | Нідерландів, ситуації в колишніх італійських колоніях Лівії, Еритреї та Сомалі, становища в Алжирі, Марокко та Тунісі В 1956 р. Марокко і Туніс стали незалежними дер-і жавами.

Але домінування в ООН Сполучених Штатів та інших західних великих держав перешкоджало ухваленню Гене­ральною Асамблеєю рішучих резолюцій антиколоніаль­ного характеру. В I960 р. у складі Генеральної Асамблеї, відбулися радикальні кількісні та якісні зміни. Післяе! 1945 р. 35 територій, що здобули незалежність, стали чле-» нами ООН. 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея прий­няла історичну Декларацію про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних настроїв у світі і в ООН переконливо свідчив уже той

126