Тема 5 Країни Південної Азії

в міжнародних відносинах

• Бангладешська криза

■

Підписані в Ташкенті в січні 1966 р. індійсько-пакистанські угоди на певний час пригасили гостроту у двосторонніх відносинах країн Індо­стану. Встановилась атмосфера стриманого оптимізму, вперше з'явилася надія, що Індія і Пакистан зуміють звернути зі шляху конфліктів і жити в мирі й дружбі. Проте породжені Ташкентом надії виявились ілюзією: взаємні звинувачення знову почали затьмарювати індійсь-ко-пакистанські відносини. Обидві країни по-різному тлу­мачили зміст Ташкентської угоди й чекали від неї абсо­лютно різних наслідків. Пакистан уважав її першим кро­ком у розморожуванні кашмірського питання, вирішення якого він бачив у приєднанні Кашміру до своєї території. Ісламабад пропонував провести плебісцит під міжнарод­ним контролем, будучи впевненим у своїй перемозі на ньому. Індія заперечувала проти референдуму. З точки зору її уряду, значення Ташкентської угоди полягало в появі надії на те, що обидві країни відмовляться від засто­сування сили, припинять сіяти взаємну ненависть і про­водитимуть реалістичні переговори з турбуючих їх проб­лем, не вдаючись до іноземного втручання.

В умовах різкого розходження поглядів сторін на зна­чення Ташкентської угоди незабаром пролунали взаємні звинувачення в порушенні букви й духу цієї угоди. Обидві країни закидали одна одній нарощування військо­вого потенціалу, що, втім, і справді мало місце. Основ­ними постачальниками зброї в обидві країни субкон­тиненту були СРСР і СІЛА. Забезпечивши собі міцні позиції в Індії, після Ташкента Москва спрямувала свої зусилля на встановлення дружніх зв'язків і з Пакистаном. Проте Ісламабад вимагав не стільки економічної, скільки військової допомоги, з чим Москві довелось погодитися. Вирішальним тут став розрахунок на те, що гарні відно­сини СРСР із країнами субконтиненту забезпечать про­тивагу КНР і СІЛА. Нарощуючи витрати на захист своїх кордонів, Індія і Пакистан потрапляли в дедалі більшу залежність від економічної й військової допомоги Ра-

4І1

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

дянського Союзу. Характерно, що, отримуючи військову допомогу СРСР, Індія рішуче протестувала проти поста­вок Пакистанові радянської зброї навіть в обмежених масштабах, вважаючи їх фактором посилення напруже­ності на субконтиненті. Оскільки питання безпеки поча­ли посідати головне місце в політиці обох країн, індійсь-ко-пакистанські відносини дедалі більше погіршувалися.

Напруженість в індійсько-пакистанських відносинах зростала і з огляду на ряд інших причин. Зокрема, Індія негативно поставилася до пакистано-китайської угоди про будівництво шосе між Плгітом і Синьцзяном, вважаючи цей район Кашміру незаконно окупованим Пакистаном і у зв'язку з цим таким, що не може бути об'єктом па-кистано-індійської угоди. Зі свого боку, Пакистан нега­тивно відреагував на будівництво Індією на річці Інд греблі Фаракка, яке, на його думку, позбавляло річкової води Східну Бенгалію і ставило її у скрутне становище. Двосторонні зустрічі як технічного, так і політичного ха­рактеру виявилися неефективними.

Суттєвою причиною напруженості була й нелегальна міграція пакистанців в Індію, що розцінювалося індійсь­кою стороною як порушення національного кордону. У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації в Пакистані тисячі індусів та мусульман переселялися зі Східного Пакистану в Індію в пошуках безпеки й засобів для існу­вання. Додаткову напруженість у міждержавні стосунки вносила також релігійно-общинна проблема. Пакистан використовував будь-які заворушення на цьому грунті в Індії для різкої критики її внутрішньої політики й пропа­ганди своєї теорії двох націй. Індія висловлювала серйоз­не невдоволення роздуванням Пакистаном релігійних чвар та його втручанням у її внутрішні справи. Пік загострен­ня кризи в індійсько-пакистанських відносинах припав на період масового руху в Східній Бенгалії за відділення від Пакистану. Опозиційність східнобенгальських політи­ків особливо посилилася після встановлення в Пакистані військового режиму генерала Ях'я-хана. Ще в лютому 1966 р. лідер східнобенгальської Народної ліги Муджибур Рахман висунув програму з шести пунктів, центральним з яких була вимога про надання Східному Пакистанові цілковитої регіональної автономії при збереженні в ком­петенції федеральної влади тільки питань зовнішньої по­літики та оборони.

412