Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

«економічних» і «політичних» була більш ніж очевидною. Тож Франція розвивала зі всіма європейськими союз­никами Радянського Союзу головним чином економічні відносини без будь-яких спроб розпочати безпосередній політичний діалог.

Події 1968 р. в ЧССР та воєнна інтервенція країн ОВД викликали дещо стриману критику в Парижі. Прямими наслідками цієї кризи в східному блоці стали зміни акцентів у виборі Францією пріоритетних партнерів серед країн ОВД, і зокрема підвищена увага до Румунії, а також підписання з СРСР у 1970 р. протоколу про консультації з приводу ситуацій, які, на думку сторін, здатні загрожу­вати миру та міжнародній безпеці.

ЗО жовтня 1971 р. СРСР і Франція підписали доку­мент «Принципи співробітництва», який de facto означав укладення першого за повоєнні роки політичного догово­ру міжнародно-правового характеру між Радянським Со­юзом і західною великою державою. Йшлося насамперед про юридичне закріплення радянського трактування прин­ципів «мирного співіснування», що в подальшому значно посилило прагнення СРСР домогтися аналогічного ви­знання цих принципів іншими державами Заходу — СІЛА, Великобританією та ФРН.

Кульмінацією політичної взаємодії Франції й СРСР став початок 70-х років, коли завдяки консультаціям політиків і дипломатів вищого рангу обох країн у січні 1973 р. та грудні 1974 р. були досягнуті важливі компро­місні рішення з проблеми відокремлення процесу Ві­денських переговорів про роззброєння в центрі Європи від підготовки першого етапу загальноєвропейської нара­ди й розробки порядку денного та проектів документів завершального етапу НБСЄ у Гельсінкі в 1975 р.

17*

РОЗДІЛ II РОЗрацкА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ.

^глОбальні та регіональні аспекти

Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

Проблеми європейської безпеки в діяльності ОВД і НАТО

В "0-х роках і на початку 70-х основні перешкоді Ди* розв'язання проблем європейської безпеї ^стаНовили продовження гонки озброєнь, поши«! рення в міжнародній політиці силових рішень. У Єврог перебували атомна авіація й ракети НАТО середньої радіуса дії, в 1959—1961 pp. аналогічні ракети роза на своєму сході СРСР.

Одним з факторів, що негативно впливали на безпеї в Європі, буди намагання деяких західних політичн діячів залучи^ фрн д_О кола ядерних держав, що мало меті підкреслдрщ рівноправність ФРН у західному блої, _щ и роль у протистоянні з Радянським Союзом. Ці нама*^ гання викліпсади рішучий опір СРСР та інших країн Вар шавського Договору, які не без підстав побоювалися, ядерна збро^ _в руках ФРН стане додатковим чиннико» напруженості в Європі. Такі побоювання поділяли чис| ленш ветера^_и другої світової війни, особливо в СРСР. У 1961 р^ враховуючи, зокрема, небажання

гчїтд⁸' ^Щ • ^^ ^{континент став} полем ядерної ві І..ША замшїїдщ доктрину «масованого покарання» ™ ооктрину «гнучкого реагування». Нова доктрина обмежуваї ла можливості ядерного захисту для Західної Європи Щ натомість пе£_Єдб_ачала нарощування «звичайних» зброй* них сил. * ³ * ^%

Водночас США й Великобританія вирішили створите багатосторонні ядерні сили в НАТО. В 1964 р. ФРН вису! пула свш шщд реалізащі цієї ідеї. Згідно з ним кораблі; ядерною sepogjQ _{на борту мали К0М}плектуватися змІ| шаною командою, що складалася б на одну третину американців _{а на} дві третини — з військовослужбові шших країн t^jQ _Таюш qjjHQj^ _{фрн ОТ}римала б моз ливість вплий_ати на схвалення рішень щодо застосуваї ядерної зороі. дд_{е через} суперечки серед членів НАТО ««, ці пропозицц _{не були} реалізовані. ФРН тільки стала чЩ ном створених нових органів у НАТО — з питань ядерне ооорони і з питань ядерного планування. Планам 172

створення багатосторонніх сил було остаточно покладено край з підписанням в 1968 р. Договору про нерозповсюд-ження ядерної зброї, одне з положень якого забороняло ядерним державам передавати ядерну зброю «будь-кому».

Безпека Європи в ці роки розглядалася з силових по­зицій не тільки на Заході. Наприкінці 60-х років країни Варшавського договору на чолі з СРСР дійшли висновку, що реформування, розпочате 1968 р. в Чехословаччині, становить загрозу для інших соціалістичних країн. Війсь­ка країн ОВД, за винятком Румунії, вторгайся в Чехосло-ваччину. Радянські війська залишилися в Чехословаччині навіть після того, як реформаторів було усунуто від вла­ди, а реформи — припинено.

Таким чином, протилежні блоки в Європі продовжу­вали робити ставку на воєнну силу, ядерну зброю як головні засоби зміцнення безпеки. Країни ОВД і НАТО були готові до конструктивного діалогу лише у сфері по­літичного зміцнення безпеки в Європі.

В січні 1965 р. у Варшаві країни східного блоку запро­понували скликати нараду європейських держав «для об­говорення заходів забезпечення колективної безпеки в Європі». Оскільки США й Канада виключалися з кола учасників наради, пропозиція одразу викликала негатив­ну реакцію Вашингтона. (Згадаймо, що в 1954 р. СРСР пропонував скликати аналогічну нараду, де США й КНР мали бути лише спостерігачами. СІЛА й тоді відмовилися з огляду на свою провідну роль у НАТО — організації, створеної для захисту Західної Європи.)

У 1966 р. в Бухаресті країни Варшавського договору ухвалили Декларацію, в якій виклали своє бачення шля­хів ослаблення напруженості в Європі, в тому числі ви­словилися за одночасний розпуск НАТО й ОВД, за визнання існуючих у Європі кордонів. Знову пропонува­лося скликати загальноєвропейську нараду для обгово­рення питань безпеки й співробітництва в Європі.

У 1969 р. в Будапешті керівники країн ОВД прийняли Звернення із закликом прискорити підготовку до загаль­ноєвропейської наради з питань безпеки, організувати з Дією метою зустрічі представників усіх європейських країн.

Країни ОВД підтримали ініціативу Фінляндії, яка в травні 1969 р. запропонувала свої послуги для організації загальноєвропейської наради.

173

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ