Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

ставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі з них.

Нафтові кризи (перша — осінь 1973 p.; друга — 1979—1981 pp.) призвели до чотирикратного підвищення цін та довели їх на світлу арабську нафту до 34 доларів за барель, що практично змусило країни ЄЕС відмовитися від проведення спільної енергетичної політики.

Нестабільність та коливання американського долара спричинили крах 8 січня 1976 р. Бреттон-Вудської моне­тарної системи. Це, у свою чергу, сприяло кризі євро­пейської системи «валютної змії», впровадженої ЄЕС у квітні 1972 р. як перший крок до утворення монетарного союзу. Врахувавши попередні невдачі, Європейська рада на своєму засіданні в Бремені (6—7 липня 1978 р.) схвалила франко-німецьку ініціативу щодо формування Європейської валютної системи (ЄВС), яка невдовзі роз­почала свою роботу (з 13 березня 1979 p.). Одне із завдань діяльності ЄВС полягало в утворенні єдиної європейської валюти (ЕКЮ).

Зростання цін на зернові культури та перетворення ЄЕС з 1981 р. на чистого їх експортера неминуче призве­ло до загострення конкурентної боротьби зі США.

Світова криза викликала значні труднощі в економіці країн Європейського співтовариства. Середньорічні темпи промислового виробництва впали з + 5,1 % в середині 60-х років до - 1,6 % в 1982 р. Рівень безробіття збіль­шився з 3 % у 1973 р. до 10 % у 1984 р. Інфляція досягла двозначних цифр у періоди нафтових криз. Значно зріс дефіцит торговельного балансу.

В цих умовах країни ЄЕС активізували політичне спів­робітництво. Питання політичного співробітництва роз­глядалися в ЄЕС ще наприкінці 50-х років, тоді ж розпо­чався і пошук відповідних форм зовнішньополітичної інтеграції. Вперше питання координації зовнішньої полі­тики було розглянуто в 1959 р. на зустрічі міністрів закор­донних справ, які ухвалили рішення щодо проведення регулярних зустрічей керівників зовнішньополітичних відомств країн—членів ЄЕС.

У 1961 р. був утворений спеціальний комітет експертів. У межах комітету Франція висунула «план Фуше*, що передбачав створення системи інституцій з координації зовнішньої політики, і передусім постійної Європейської

302

політичної комісії, в компетенцію якої мало входити вироблення єдиної політики. «План Фуше» не був затвер­джений, оскільки викликав негативну реакцію Бельгії, Голландії, а пізніше й Італії, які побачили в ньому загро­зу протиставлення нових інтеграційних структур уже існуючим інститутам — ЄЕС, ЄОВС та Євратому. Крім того, для Бельгії й Голландії замало було лише коорди­нації зовнішньої політики на міжурядовій основі, що передбачалося «планом Фуше», вони виступали за над­національний характер співробітництва.

Рада керівників держав і урядів, що проходила в 1969р. в Гаазі, оголосила про практичний перехід до створення спеціальних механізмів зовнішньополітичної інтеграції. Щоб запобігти конфліктові, подібному тому, що виник на початку 60-х років, було вирішено розвивати «паракомунітарні» форми співробітництва. Цей комплекс координаційних інстанцій дістав назву «європейського політичного співробітництва» і мав існувати й розвиватися поза офіційною системою органів Євро­пейських співтовариств (ЄС).

Прийняті в Гаазі рішення визначали два шляхи ін­теграційного процесу в ЄС. Перший — торговельно-економічна інтеграція на базі існуючих структур ЄС, яка мала привести на кінцевому етапі до формування над­національних структур. Другий — зовнішньополітична ін­теграція, що повинна була розвиватися на основі системи європейського політичного співробітництва (ЄПС), тобто поза системою офіційних органів ЄЕС, на базі міждер­жавного співробітництва.

Компетенція системи ЄПС доволі жорстко обмежува­лася. По-перше, вона не мала поширюватися на внут­рішні проблеми країн ЄС, а також проблеми, що вони вважають сферою своїх інтересів;

по-друге, вона не могла розглядати економічні та ва­лютні проблеми;

по-третє, не поширювалася на сферу воєнно-політич­них відносин із третіми країнами.

На утворену в 1974 р. Європейську раду покладалося завдання забезпечити взаємодію офіційних структур ЄС та системи ЄПС. Саме в цей період позначилася стійка тенденція погоджувати позиції відносно зовнішньополі­тичних питань, що становлять спільний інтерес, у ме­жах ЄС.

308

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Незважаючи на появу цілої низки зовнішньополітич­них проектів, співпраця у цій сфері розвивалася шляхом емпіричного пошуку найприйнятніших форм співробіт­ництва. В 1975 р. була опублікована доповідь Тіндерманса, | в якій країнам ЄС пропонувалося зробити два кроки до спільної зовнішньої політики: 1) визначити коло зовнішньо­політичних проблем, з яких держави мають проводити | обов'язкові консультації; 2) погоджувати зовнішньополі- І тичні акції. Проект не був ухвалений. Тільки за 10 років, ] у 1985 p., сесія ЄС у Люксембурзі ухвалила проект дого- ] вору про «європейське співробітництво в галузі зовніш­ньої політики».

Механізм європейського політичного співробітництва пе- J редбачав:

1) регулярні (один раз на чотири місяці) зовнішньопо- ] літичні консультації міністрів закордонних справ, що є найвищою інстанцією ЄПС;

2) Політичний комітет (утворено 1974 p.), призначе­ний проводити попереднє погодження проектів. Це постійно діючий орган;

3) посаду європейського кореспондента в міністерст­вах закордонних справ країн-членів, щоб забезпечувати постійний обмін інформаційними потоками;

4) проведення конференцій, зустрічей у посольствах, місіях.

Таким чином, розвиток європейської політичної ін- І теграції спрямовувався на пошук взаємоприйнятних форм і співробітництва в межах існуючих інститутів ЄС за раху- і нок перерозподілу повноважень та посилення ефектив­ності роботи інтеграційних структур.

На саміті в Копенгагені (14—15 грудня 1973 р.) ЄЕС прийняла «Декларацію європейської ідентичності», яка передбачала можливість екстрених зустрічей на най­вищому рівні. З- ініціативи президента Франції В. Ж. д'Ес-тена саміт у Парижі (9—10 грудня 1974 р.) ухвалив рішення про утворення Європейської ради (ЄР), у межах якої мали проводитися регулярні зустрічі на найвищому рівні країн ЄС та розв'язуватися найважливіші еконо­мічні й політичні питання. Саме Європейська рада погодила питання проведення прямих виборів до Євро­пейського парламенту (Рим, грудень 1975 р. та Брюссель, липень 1976 p.); утворення ЄВС (Копенгаген, квітень,

Інтеграційні процеси В Західній Європі

Бремен, липень та Брюссель, грудень 1978 p.); встанов­лення обмежень на імпорт нафти (Страсбург, червень 1979 Р-); проведення першої реформи ССП (Брюссель, березень 1984 p.); врегулювання англійської частки в бюджеті ЄЕС (Фонтенбло, червень 1984 p.). Таким чи­ном, ЄР консенсусом ухвалює лише принципові рішен­ня, залишаючи на розгляд міністрів технічні деталі.

У своїй доповіді 1976 р. прем'єр-міністр Бельгії Лео Тіндерманс в черговий раз запропонував основні заходи з утворення Європейського Союзу: поглиблення спільної структурної політики за рахунок збільшення повноважень Комісії та Парламенту; формування економічного та мо­нетарного союзу; проведення спільної зовнішньої по­літики та політики безпеки. Передбачаючи всі труднощі, що можуть виникнути, особливо в останньому питанні (Ірландія не є членом НАТО чи ЗЄС, Данія не є членом ЗЄС, Франція вийшла з військової організації НАТО), Л. Тіндерманс запропонував поділити країни ЄЕС на ті, що вже тепер готові до політичної та монетарної інтег­рації, та на ті, що не можуть перейти до неї («Європа двох швидкостей»). Занадто сміливі на той час федералістські пропозиції Л. Тіндерманса викликали активний протест Італії та Англії.

Таким чином, незважаючи на певні труднощі, з якими зіткнулося Європейське співтовариство в питаннях по­літичного співробітництва, загальні результати європей­ського інтеграційного процесу за повоєнний період були досить значними. Країни Західної Європи в досить ко­роткий строк не тільки відновили свій економічний потенціал, а й перетворились на впливовий центр сили, який поряд зі СІЛА та СРСР намагався сформувати та проводити самостійну зовнішню політику, що відобра­жала б спільні західноєвропейські інтереси та цінності.

304

Тема З