Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

регулярні зустрічі між представниками двох країн, узгод­ження воєнних доктрин, стратегічних планів, стажування офіцерів у військових підрозділах партнерів, спільне ви­робництво зброї. Де Голль навіть погодився поширити дію договору на Західний Берлін, що відповідало позиції ФРН, але не узгоджувалося з попередніми заявами Па­рижа про незалежність Західного Берліна від ФРН. У подальшому, проте, уряд ФРН почав приглушувати анти-американські тенденції, що випливали з договору, і останній не виправдав надій Франції, яка сподівалася, що він закладе підвалини для «самостійності» Європи.

Наступним кроком Франції став вихід із військової організації НАТО з метою, як заявляв Париж, відновлення суверенітету Франції на своїй території. Про це було ого­лошено 21 лютого 1966 p., a 7 березня того самого року Франція поставила вимогу евакуювати з її території всі штаби НАТО, американські війська та іноземні військові бази. Штаб-квартиру НАТО було переведено з Парижа до Брюсселя. Більше того, літаки НАТО мали одержувати спеціальний дозвіл на переліт над територією Франції. Якщо врахувати, що нейтральний статус у той час мали також Швейцарія й Австрія, то між аеродромами НАТО на півночі Західної Європи й аналогічними аеродромами в Італії, Греції та Туреччині створювалася досить широка смуга, через яку не могли терміново перелітати літаки з аеродромів Великобританії та Німеччини, де були зосе­реджені ВПС СІЛА. Ослабивши таким чином стратегічне становище НАТО, Франція запевнила союзників у тому, що вона залишається членом Атлантичного союзу й братиме участь у його спільних політичних заходах та в засіданнях його політичних органів. Показово, що такі члени НАТО, як Данія, Греція, Туреччина, ряд інших, продемонстрували інтерес-до французького прикладу й закликали членів НАТО до «стриманості і помірності» в критичних висловленнях щодо дій Франції. Бажання відійти від американської лінії відчувалося і в політиці інших західноєвропейських держав, хоча не всі вони на­важувалися повторювати французькі кроки. Досить зга­дати, наприклад, що Великобританія, всупереч тодішній політиці США, визнала Китайську Народну Республіку, розірвала відносини з Тайванем. У 60-х роках Велико­го

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ, ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

кони

британія виявила також готовність виступити посеред ником між Заходом і Сходом у разі загострення лікту навколо Західного Берліна та в німецькому w в цілому. Канцлер ФРН /. Кізінгер у серпні 1967 р. креслював, що «ми вже не дивимося на Сполучені Штаті як на старшого брата, до якого завжди біжать, коли що небудь трапиться». Відставка де Голля в 1969 р., викли кана внутрішньополітичними причинами, майже не поз начилася на зовнішньополітичному курсові французько керівництва. Франція продовжувала «підштовхувати» інц країни Західної Європи до самостійної політики, до надан-? ня першочергового значення інтересам Європи, а не США. Розрядка міжнародної напруженості, що розпочалася після завершення найгострішої після другої світової війни «карибської кризи», сприяла усвідомленню світо­вою спільнотою небезпеки продовження політики гонки озброєнь, погроз застосування зброї, в тому числі в Єв­ропі. Врешті-решт саме цими міркуваннями спричиню­валася специфічна позиція Франції. Вектор європейської політики в 60-х роках і на початку 70-х років дедалі біль­ше спрямовувався на регіональну розрядку міжнародної напруженості.

• «Нова східна політика» ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» S ^{яку почала} проводити коаліція партій, що і здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні- І мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію \ лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт В. Брандт пройшов непростий життєвий шлях. Його справжнє їм я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в

1933 р. фашистів він емігрував у Норвегію. В 1940__

1945 pp., коли Норвегію окупували нацисти, перебував у

164

Швеції. Брав участь у русі Опору. Після розгрому фашизму певний час жив у Норвегії й навіть був членом норвезької військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму. Тільки пізніше, отримавши громадянст­во ФРН, почав брати участь у політичному житті в лавах СДПН. З 1964 р. — голова СДПН. Став відомим, коли в 1957—1966 pp., обіймаючи посаду бургомістра Західного Берліна, гостро виступав проти «політики ультиматумів» СРСР, який тоді фактично, як це розуміли на Заході, намагався витіснити західні держави з Західного Берліна, оголосивши його, наприклад, «вільним містом». І все ж певна частина західнонімецького населення старшого віку вважала репутацію В. Брандта далеко не бездоганною. Йому не могли простити, що в роки війни він був «середі ворогів німецького солдата».

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа і тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему держав) німецького народу» (саме таке офіційне визначення по­бутувало в НДР, згодом почала пропагуватися теза, що і НДР створилася «окрема німецька нація», що було аб­сурдним і не сприймалося як в НДР, так і у ФРН).

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості і: СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнанню існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто ; державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на під­тримку" згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територій. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для діяльності екстремістськю організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався : метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Че-хословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втру­чання у справи «братньої» країни.

166

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Москов­ського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін», яка була погоджена радниками делегацій СРСР і фрн і спочатку вважалася конфіденційною. Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло, що така поступка з боку ФРН була для неї найбільш болісною. Сторони домовилися також про одночасний вступ ФРН і НДР до ООН. Отже, йшлося про необмежене визнання НДР.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському дого­вори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословач­чиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією. У лютому 1970 р. у Варшаві ФРН і Польща підписали договір про нормалізацію вза­ємин та визнання західного кордону ПНР, про встанов­лення дипломатичних відносин.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, СІЛА та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Цей документ складався з трьох частин. Згідно з угодою західні держави 'зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Можливість нової блокади таким чином виключалась. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН, хоча ФРН дістала право представ­ляти інтереси населення Західного Берліна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу міста». Чотири­стороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р.

166