Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

пейського будівництва сприяла також зміна політичного керівництва в самій Франції. Фінансово ослаблена Фран­ція, особливо після подій травня 1968 p., вже не могла, перебуваючи майже в цілковитій ізоляції, диктувати свою політику всьому Співтовариству.

На прес-конференції 10 липня 1969 р. Ж. Помпіду, беручи до уваги ультимативну позицію п'яти партнерів, висловив згоду щодо розширення ЕЄС. Під час зустрічі на вищому рівні в Гаазі в грудні 1969 р. французький президент виступив із програмою, що передбачала три основні моменти: завершення, поглиблення та розширення географічних меж інтеграційного процесу. Переговори щодо прийняття в ЄЕС нових членів проходили у два етапи: перший передбачав погодження позицій шести країн ЄЕС із цього питання; другий — підготовку до­говорів з кандидатами, що їх підписали міністри закор­донних справ Англії, Данії, Ірландії та Норвегії в Брюс­селі 22 січня 1972 р.

У Данії, Ірландії, Франції та Норвегії з цього приводу були проведені референдуми. За підсумками референ­думів Данія й Ірландія, а також Англія ратифікували до­говори 1 січня 1973 р. Норвежці під час референдуму висловилися негативно щодо вступу в ЄЕС, і Норвегія не ввійшла цього разу до Співтовариства. Що стосується французького референдуму, то він був використаний Ж. Помпіду як фактор консолідації політичних сил у країні та певною мірою навіть перестрахування у випадку непередбаченої політики Великобританії.

Така позиція французького президента мала реальні підстави. Зразу ж після перемоги лейбористів на виборах 28 лютого 1974р. уряд Г. Вільсона (1974—1976) висунув до Співтовариства вимогу переглянути статті Договору 1972 р. відносно ССП, формування бюджету й торгівлі з країнами Співдружності. З метою здійснення тиску на своїх континентальних партнерів у Великобританії був навіть проведений 5 червня 1975 р. референдум, який хоча й засвідчив підтримку населенням позиції уряду з перелічених питань, але й одночасно продемонстрував бажання англійців залишитися у складі ЄЕС. Принци­пово не відрізнялася від курсу Г. Вільсона і європейська політика іншого лейбористського уряду на чолі з Д. Гал-лаганом (1976—1979).

299

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

щ План Ж. Помпіду та розвиток ЄЕС у 70-ті роки

Як уже зазначалося, втілення в життя проекту «Спільного ринку» мало відбутися поступово й передбачало 12-річний перехідний період, що складався з трьох етапів (1958—1961, 1962—1965, 1966— 1969). До 1968 р. частково були виконані перші два завдан­ня «Спільного ринку»: ліквідація митних бар'єрів до 1 липня 1968 p., що дало змогу вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 р.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами відповідно до вимог ГАТТ. Що стосується третього важ­ливого завдання «Спільного ринку», пов'язаного з форму­ванням Спільної сільськогосподарської політики, то з його виконанням наприкінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі бо­ротьби між «протекціоністами» та прихильниками віль­ного пересування товарів у межах ЄЕС. Це протистояння спричинювалося складними суперечностями між прин­ципами вільного ринку та адміністративної системи уп­равління сільським господарством.

Механізм ССП базувався на трьох важливих прин­ципах: єдність аграрного ринку; комунітарні преференції (зобов'язання закупати сільськогосподарську продукцію насамперед у країнах ЄЕС); фінансова солідарність. Фор­мування митного союзу, спільної торговельної політики щодо третіх країн та спільної сільськогосподарської по­літики становило до кінця 60-х років три найважливіші напрями європейського будівництва. Ліквідація внутріш­ніх бар'єрів мала лягти в основу процесу активної еко­номічної інтеграції, яка, у свою чергу, привела б до інтег­рації політичної.

Зустріч на найвищому рівні в Гаазі (1—2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап у процесі європейського будівниц­тва. Саме тут країни ЄЕС/СХвалили розроблену Ж. Пом­піду концепцію «завершення, розширення та поглиблення» інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень.

300

Концепція передбачала виконання трьох важливих за­вдань:

1) завершення реалізації завдань перехідного періоду, передусім стосовно остаточного врегулювання питань фі­нансування ССП (Франція узалежнювала свою згоду на вступ Англії до ЄЕС з вирішенням саме цієї проблеми);

2) розширення географічних меж Європейського співто­вариства за рахунок приєднання Англії, Данії та Ірландії (необхідна підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 p.);

3) поглиблення європейського інтеграційного процесу, що передбачало перехід до економічного та монетарного союзу, інтенсифікацію співробітництва в галузі наукових досліджень та промисловості, реформування Євро­пейського соціального фонду.

Згідно з рішеннями саміту в Гаазі з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія, Данія та Ірландія. В жовтні 1972 р. на саміті в Парижі країни ЄЕС ухвалили широку програму спільних дій щодо поглиблення інтеграційних процесів: утворення економічного та монетарного союзу не пізніше кінця 1980 p.; створення фондів регіонального розвитку; активізація соціальних програм; формування погодженої наукової, технологічної та індустріальної політики; вироблення спільної енергетичної політики; формування спільної позиції на майбутніх переговорах у межах ГАТТ {раунд Ніксона); формування до кінця деся­тиріччя політичного союзу.

Ці рішення базувалися на заздалегідь розроблених пропозиціях. 8 березня 1970 р. була опублікована доповідь прем'єр-міністра Люксембургу П'єра Вернера, в якій обґрунтовувалася можливість утворення економічного й монетарного союзу та запровадження єдиної європейсь­кої валюти до 31 грудня 1980 р. 27 жовтня 1970 р. мі­ністри закордонних справ ЄЕС схвалили доповідь Да-віньйона, яка передбачала формування механізму консультацій та обміну інформацією в галузі зовнішньої політики.

Більша частина цих планів, й особливо терміни їхнього виконання, так і залишилися на папері. Нафтова, монетарна та сільськогосподарська кризи, що вразили світову економіку в період з 1973 по 1984 р., не тільки перешкодили виконанню намічених завдань, а й по-

301

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН