Тема 7 Система міжафриканських відносин

боку, країни вільної ринкової економіки під керів­ництвом СІЛА і, з іншого — країни, що звались соціаліс­тичними, до яких належали СРСР, його сателіти в Схід­ній Європі, а також Китай, В'єтнам, Північна Корея в Азії та Куба в Латинській Америці. Своєрідність ситуації полягала в тому, що друге угруповання (світ соціалізму) виявилось розколотим (конфлікт СРСР—Китай). Радян­ський Союз та його сателіти в Східній Європі, а також Куба кинули виклик усьому Заходові й намагались кон­курувати з ним у різних регіонах світу, що було по своїй суті авантюризмом. У цих умовах політика неприєднання передбачала рівновіддаленість від двох головних сил, що змагалися за панування в різних регіонах світу, викорис­тання цього суперництва задля зміцнення власних пози­цій на міжнародній арені й отримання іноземної допо­моги національному розвиткові з якомога більшої кіль­кості джерел. З цією метою розроблялася відповідна зов­нішньополітична тактика африканських держав. А. Ма-самба-Деба (президент Республіки Конго в 1963— 1968 pp.) говорив з цього приводу, що його ставлення до країн, що допомагають, аналогічне поведінці чоловіка, в якого багато дружин і який не має права виявити особ­ливу любов до якоїсь одної з цих дружин. Справжній багатоженець повинен поводитися так, щоб кожна його дружина відчувала, що саме вона є привілейованою.

На практиці рівної віддаленості не вийшло. Більшість африканських держав завжди була ближче до Заходу, і лише незначна їх частина в різні часи дотримувалася про-радянської орієнтації. Для всіх африканських держав гра на суперництві СРСР—Захід ставала засобом отримання

ДОДаТКОВОЇ ЗОВНІШНЮ! ДОПОМОГИ.

Такі були реалії, в яких складалася зовнішня політика африканських держав. Вони визначили основні напрями цієї політики: міжафриканські відносини; відносини з За­ходом; відносини з СРСР та іншими країнами комуніс­тичної системи; відносини з країнами, що розвиваються, інших континентів; діяльність у міжнародних організа­ціях.

448

15 9-302

449

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 7 Система міжафриканських відносин

Становлення системи міжафрикан­ських відносин

На початку 60-х років в Африці вже налічувалося близько 30 молодих незалежних держав, без Ефіопії, Ліберії та Єгипту, котрі або вже звіль­нились (Єгипет у 1922 p.), або не були колоніями. Пошуки концептуальної основи їхніх взаємовідносин стали най­важливішою проблемою державного будівництва та роз­робки зовнішньої політики. Зберігати чи переглядати кор­дони? Об'єднуватися в регіональні федерації, а потім у єдину федеративну державу чи ні? Якщо ні, то якими мають бути організації, що об'єднуватимуть африканські держави, і яким має бути ступінь відмови від державного суверенітету при цьому? Яким має бути масштаб об'єд­нань: загальноконтинентальним чи субрегіональним? З ким об'єднуватися на субрегиональному рівні: з усіма дер­жавами субрегіону або з тими, з ким була спільна метро­полія? І, нарешті, як ставитися до субрегіональних органі­зацій, започаткованих ще метрополіями за часів колоніа­лізму?

Молодим державам Африки відразу довелося шукати відповіді на всі ці запитання. Як уже зазначалося, в перші роки розпаду колоніальної системи африканські країни, що звільнилися, рішуче висловилися за ліквідацію і пере­гляд існуючих кордонів, поставивши при цьому завдання через формування субрегіональних об'єднань йти до го­ловної мети — створення Сполучених Штатів Африки.

Ідея об'єднання в такий спосіб певний час становила важливий елемент політичного життя Африки через те, що її сповідували видатні діячі національно-визвольного руху Африки, а потім лідери перших незалежних держав: ветеран ганафриканізму, перший президент Гани К. Нсру-ма, Секу Туре (Гвінея), Джуліус Пьєрере (Танзанія) та ін. Положення про об'єднання континенту і про відмову у зв'язку з цим від національного суверенітету були вклю­чені в конституції Гани та Гвінеї.

Оскільки створення загальноафриканської держави ста­новило завдання майбутнього, може й неблизького, в

450

практичній політиці на весь зріст постало питання про створення об'єднань держав на субрегіональному рівні Започаткувати цей процес намагалися президенти К. Нкру-ма (Гана) та Секу Туре (Гвінея), коли вони уклали в 1958—1959 pp. союз своїх країн, який передбачав спільну діяльність парламентів Гани та Гвінеї, єдине громадян­ство, а також єдину політику в галузях економіки та обо­рони. Це була конфедерація, яка, на думку її творців, мала стати першим кроком до об'єднання всієї Африки. Експеримент виявився невдалим. Залучити до союзу інші держави (зокрема Ліберію) не пощастило, а сам союз двох під тягарем конкретних проблем невдовзі розпався.

Ще однією спробою тісного політичного об'єднання стало створення в 1959 р. Сенегалом і Суданською Рес­публікою (сучасна Малі), що входили до генерал-губер­наторства Французька Західна Африка, спільної федера­ції. Федерація мала єдині уряд та парламент. Більше ба­жаючих приєднатися не знайшлося, і в серпні 1960 р. федерація розпалася, оскільки Суданська Республіка пра­гнула діяти щодо Франції більш незалежно, аніж Сенегал. Об'єднання розпалося зразу після проголошення неза­лежності Сенегалу та Малі.

В умовах, що склалися, об'єднання африканських дер­жав пішло шляхом створення союзів та організацій зі збереженням суверенітету країн-учасниць. Але й тут не обійшлось без складнощів. Країни, де при владі перебу­вали більш помірковані політичні сили, створювали об'єднання за ознакою колишньої належності до одної метрополії. Насамперед це стосується французьких володінь на Заході континенту й англійських на Сході. Самі метрополії заохочували такі об'єднання напередодні незалежності, аби зберегти та зміцнити свої політичні та економічні позиції в колишніх володіннях. Так виник ряд угруповань: у 1959 р. Рада згоди з п'яти країн (Бенін, Буркіна-Фасо, Кот д'Івуар, Нігер та Того), яка понині діє як політично-економічний союз; Браззавільське угрупо­вання з 12 країн (1960), що в 1961 р. перетворилося на Афро-Мальгаський Союз (АМС); Організація спільних служб Східної Африки (1961 p., англійські колонії).

Країни, де при владі опинилися більш ліві, радикальні сили, створювали об'єднання африканських держав, які належали різним метрополіям. Провідною такою органі-

is*

451

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

зацією стала Касабланська група, яка вперше в історії] об'єднала держави чорної та арабської Африки, — Гу^ Гвінею, Малі, Марокко, ОАР (сучасна АРЄ) та Лівію. В| ній брав участь Тимчасовий уряд Алжирської Республіки! (це ще був період збройної боротьби алжирського народу І за незалежність). Після створення Організації африкан-t ської єдності (ОАЄ) це угруповання саморозпустилося і] його учасники ввійшли до нової організації. Хартія Ка~| сабланської групи передбачала не тільки політичне, еко-? | номічне, а й воєнне співробітництво заради ліквідації к<ь| лоніалізму. Слід ще раз підкреслити, що ліві, більш ра-| дикальні уряди, на відміну від їхніх опонентів, готові буті ли йти на суттєві обмеження національного суверенітету,'! що підривало їхній авторитет у власних країнах.

Отже, на початку 60-х років більшість країн Афрі-вже входила в ті чи інші субрегіональні організації. Тод стало очевидним, що існує багато проблем, які потребі ють загальноконтинентальної єдності африканських країн з вироблення єдиних позицій, а отже створення єдиної, всього континенту організації. Для цього необхідно бу примирити Касабланське угруповання (шість держав) Афро-Мальгаський союз. Ситуація ускладнювалася що в суперництво цих двох організацій втрутилися веі держави.

Радянський Союз активно підтримував Касабланськ угруповання як прогресивну й антиімперіалістичну, його погляд, силу. Заходу ж більш до вподоби був Афї Мальгаський союз.

У підсумку низки зустрічей представники африкан| ських держав досягнули домовленості провести загально африканську конференцію, яка б об'єднала два згада угруповання й створила єдину міжнародну організації африканських держав. Ось так було прокладено нелег шлях до створення Організації африканської єдності конференції глав держав та урядів усіх африканських де{ жав (на той час їх налічувалося 31) в столиці Ефіоп Адцис-Абебі. День проголошення створення ОАЄ відто| відзначається як день Африки. Основоположним принц» пом цього об'єднання став принцип суверенітету коо країни й невтручання у внутрішні справи один одного. Го ловними цілями ОАЄ були проголошені: зміцнення ності й солідарності африканських держав, захист сувеї

452