Тема 1 Радянсько-американські відносини

спричинила виникнення в конгресі СІЛА сильної опо­зиції будь-яким домовленостям із СРСР, включаючи До­говір ОСО-2. Нові ускладнення у двосторонніх відно­синах були викликані також спрямованою на нарощуван­ня ядерних і звичайних озброєнь європейською полі­тикою СРСР, яка проводилася таємно згідно з рішенням Москви про розміщення в Європі з середини 70-х років ядерних мобільних ракет СС-20.

У відповідь Рада НАТО вирішила підвищити щорічні військові бюджети своїх членів на 3 %, а в 1978 р. прий­няла довгострокову оборонну програму.

7 червня 1978 р. президент Д. Картер виступив у Військово-морській академії в м. Аннаполісі з програмною промовою з приводу розвитку відносин із СРСР. Зробивши акцент на проблемі прав людини в СРСР, він запропонував радянській стороні «обрати або конфронтацію, або співробітництво». В радянського керівництва ця промова викликала негативну реакцію, оскільки була сприйнята як вибір Д. Картером конфронтаційної політики.

Робота над підготовкою остаточного тексту Договору ОСО-2 знову загальмувалась, хоча з цією метою держав­ний секретар США С. Вене і міністр закордонних справ СРСР А. Громико провели в липні й грудні 1978 р. дві зустрічі в Женеві.

Довгоочікуваний саміт Д. Картера і Л. Брежнєва, на якому, нарешті, було підписано Договір ОСО-2, що впер­ше в історії обмежень стратегічних наступальних озбро­єнь установлював рівну кількість стратегічних ядерних озброєнь усіх типів для обох сторін, відбувся 15—18 черв­ня 1979 р. у Відні. Паралельно з підписанням цього важ­ливого документа, що став кульмінацією радянсько-аме­риканських переговорів 1974—1979 pp., було узгоджено питання про початок переговорів щодо радикальних ско­рочень ядерних озброєнь у межах нового Договору ОСО-3.

Однак потенційні можливості, що відкривалися для радянсько-американських відносин у зв'язку з підписан­ням Договору ОСО-2, не були реалізовані внаслідок кіль­кох факторів.

По-перше, під час зупинення з початком виборчої кампанії 1976 р. майже на чотири роки переговорного процесу відносно стратегічних озброєнь змінилася внут­рішньополітична ситуація в США. Початок нового еко­номічного спаду змусив адміністрацію переглянути

157

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема 2

пріоритети як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Це позначилося на радянсько-американських відносинах: спершу президент Д. Форд замінив термін «розрядка» на гасло «мир, заснований на силі», пізніше адміністрація Д. Картера почала віддавати перевагу концепції «контрольо­ваної вибіркової розрядки» та формулі «суперництво й співробітництво». Не сприяла поліпшенню відносин і про­пагандистська кампанія на захист прав людини в СРСР, що розгорнулася в США.

По-друге, радянсько-американське суперництво за вплив у країнах «третього світу» (Ефіопія, Сомалі, Близь­кий Схід тощо), заморожений стан відносин і відсутність співробітництва щодо врегулювання регіональних кризо­вих ситуацій, заідеологізованість радянської зовнішньої політики, підвищення впливу на неї військово-промисло­вого комплексу, порушення прав людини в СРСР зміц­нили позиції тих сил у СІЛА, що виступали проти рати­фікації Договору ОСО-2 і доповнення військової роз­рядки розрядкою політичною.

Кампанія проти ратифікації Договору ОСО-2 була підсилена з подачі американських спецслужб галасом за­собів масової інформації навколо нової кубинської «міні-кризи» — начебто виявлення на Кубі «радянської бойової бригади». Насправді центр, у якому радянські військові спеціалісти навчали кубинських офіцерів користуватися радянською військовою технікою, існував на Кубі з 1962 р.

Два рішення від 12 грудня 1979 p., прийняття яких ви­падково збіглося в часі, фактично запрограмували не­оборотність погіршення радянсько-американських відно­син на найближчу перспективу. Це — схвалення НАТО програми розгортання в Європі 464 крилатих ракет назем­ного базування, 108 ракет «Першинг-2» і затвердження на засіданні Політбюро ЦК КПРС пропозиції про введення радянських військ до Афганістану, яке було здійснено на­прикінці року.

З січня 1980 р. президент Д. Картер звернувся до сена­ту з проханням «заморозити» розгляд Договору ОСО-2. На­ступного дня були проголошені санкції щодо СРСР: відкладено відкриття американських і радянських кон­сульств, скасовано контакти з 11 міжурядових угод, обме­жено торгівлю, введено ембарго на поставки значної час­тини сільськогосподарської продукції тощо.

Розрядка міжнародної напруженості закінчилась.

СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИКИ РОЗРЯДКИ В ЄВРОПІ (60-ті — початок 70-х років)

Відносна стабілізація в Європі. Підвищення ролі Західної Європи в міжнародних відносинах «Нова східна політика» ФРН Курс Франції на розрядку та співробітництво «від Атлантики до Уралу» Проблеми європейської безпеки в діяльності ОВД і НАТО

Відносна стабілізація в Європі. Підвищення ролі Західної Європи в міжнародних відносинах

На початку 60-х років фактично завершилася «бер­лінська криза» 1958—1961рр., спричинена спро­бами СРСР змінити на свою користь співвідно­шення сил у центрі Європи. Мета Москви — обмеження, якщо не цілковите припинення присутності збройних сил СІЛА, Великобританії й Франції в Західному Берліні (про­позиції «про демілітаризацію Західного Берліна», «про пе­ретворення Західного Берліна на вільне місто» або «місто під егідою ООН») — не була досягнута. Не вдалося також погрозами підписання сепаратного мирного договору СРСР та інших країн Варшавського договору з НДР

159

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

примусити Захід хоча б фактично визнати НДР, якщо б вона контролювала доступ у Західний Берлін. Західні дер­жави не погоджувалися на передання цього контролю в руки прикордонників НДР (досі цей контроль здійсню­вався СРСР відповідно до повоєнних домовленостей з союзниками).

Незважаючи на те, що рівень життя, економічного розвитку в НДР був порівняно вищий, ніж в інших країнах «соціалістичної співдружності», багато громадян НДР, незадоволених суспільним ладом, використовували всі можливості вільного переходу зі столиці НДР у За­хідний Берлін, а звідти — до ФРН. Таких можливостей громадяни інших соціалістичних країн не мали. Отже, безперервний відтік населення, як правило кваліфікова­ного, з НДР до ФРН дестабілізував східнонімецьку со­ціалістичну систему, змушував СРСР до спроб змінити статус Західного Берліна. Про масштаби втечі громадян НДР на Захід свідчать дані, наведені французьким ученим Ж.-Б. Дюрозелем: з 1953 по 1961 р. включно 2 245 000 осіб покинули НДР, виїхавши на Захід. З 1949 по 1958 р. населення НДР зменшилося на 1 млн. Пробле­му було «вирішено» 13 серпня 1961 р. За погодженням із країнами Варшавського договору уряд НДР у цей день розпочав будівництво спеціальних кордонних споруджень навколо Західного Берліна, які мали перешкодити пере­ходові кордону зі Сходу на Захід. Спочатку це були заго­родження з колючого дроту, а згодом — мур з бетонних плит. Цей мур на кілька десятків років став наочним свідченням неспроможності соціалізму перемогти капі­талізм у мирному змаганні двох систем. На Сході Берлінський мур почали називати «неприступним валом на шляху фашизму з Західної Німеччини». За межами ж «соціалістичного табору» його незмінно йменували «муром ганьби», бо тільки соціалістичні країни не дозволяли своїм громадянам вільно пересуватися через кордони, навіть через кордони всередині «соціалістичної співдруж­ності».

Збудувавши мур, керівники східного блоку заспоко­їлися. Якщо до цього СРСР висловлював погрози пе­рейти до односторонніх дій, то в другій половині 1961 р. ситуація змінилася. Радянський лідер М. Хрущов сказав

160