Тема 5 Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці

президентом Пакистану 3. А. Бхутто, проголошувалися рішучі наміри обох урядів покласти край конфронтації.

Отже, афро-азіатські держави своїми миролюбними акціями підтвердили статутні положення ООН щодо те­риторіальної цілісності й політичної незалежності будь-якої держави. Вони також визнали недоторканність кор­донів, що склалися на час проголошення незалежності, а в разі виникнення міжнародних конфліктів зберігали за собою право арбітражу з метою нормалізації відносин між ворогуючими сторонами.

Боротьба за ліквідацію колоніалізму, расизму й неоколо­ніалізму стала однією з найважливіших функцій зов­нішньополітичної діяльності афро-азіатських країн. Ос­нову цієї боротьби становить право націй на самовизна­чення, яке було зафіксоване в Статуті Організації Об'єд­наних Націй, а в подальшому підтверджене іншими важ­ливими документами ООН: Декларацією про надання не­залежності колоніальним країнам і народам, міжнарод­ними пактами про права людини, рішеннями Спеціаль­ного комітету з деколонізації, резолюціями Генеральної Асамблеї 627 (VII), 1803 (XVII) і 2158 (XXII) «Про не­від'ємний суверенітет над природними ресурсами», Дек­ларацією про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав тощо.

Велике значення для здійснення принципу самови­значення мають також акти, прийняті конференціями держав, що не приєдналися, Організацією солідарності країн Азії й Африки та Організацією африканської єдності.

Внаслідок зміни загального співвідношення сил в ООН на межі 50—60-х років XX ст. право націй на само­визначення і необхідність остаточної ліквідації коло­ніально-расистських режимів визнавалися переважною більшістю країн—членів ООН. Ініціаторами дискусій і авторами антиколоніальних резолюцій виступали, як пра­вило, представники молодих незалежних держав. Ефек­тивність боротьби ООН проти колоніалізму й расизму значно зросла, і неабияку роль у цьому відіграли між­народні демократичні організації. В 1969 р. Генеральна Асамблея ООН розглянула «Маніфест про південну час­тину Африки», підготовлений VI сесією Організації афри-

231

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема 5 Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці

ганської єдності, і заявила про свою непохитну воі шукати спільно з ОАЄ справедливих рішень щодо стаг Південної Африки, де на той час склалося загрозл становище. 21 листопада 1969 р. на засіданні Генералы Асамблеї ООН було прийнято резолюцію про поліпа апартеїду уряду ПАР і рекомендації Ради Безпеки вжк невідкладних заходів, щоб ліквідувати загрозу міжі народному миру в цьому районі земної кулі. Генеральші Асамблея схвалила пропозиції групи африканських країн про застосування економічних санкцій до ПАР, Порту* галії й расистського уряду Південної Родезії. Делегати, афро-азіатських країн піддали гострій критиці західні: держави, які порушували попередні рішення ООН щодо; Південної Африки. '

• Вибір шляхів модернізації

та культурно-цивілізаційні блоки

І

снує кілька визначень поняття «модернізація». Найзагальніше тлумачить його як процес єдиної

ВСеОСЯЖНОЇ СТРУКТУРНОЇ ЗМІНИ СуСПІЛЬСТВа. ІНШ0!

трактування конкретніше й пов'язане з проблемами Сходу. Така оцінка широко визнана: «Історична модер­нізація — це процес зміни тих типів соціальної, еко­номічної й політичної системи, що розвивалися в Г Європі й Північній Америці з VII по ХГХ ст., поширилися! на інші європейські країни, а в XIX і XX ст. — на| південноамериканський, азіатський та африканський кон-І тиненти». І

Серед азіатських країн тільки Японії вдалося успішної здійснити модернізацію наприкінці XIX — на початку! XX ст., але й ця країна зуміла зрівнятися з передовими! капіталістичними державами за рівнем розвитку тількйї після другої світової війни, коли минуло вже кільк»! десятиріч модернізації.

232

Що стосується інших країн Азії й тим більше Африки, то тут процеси модернізації почалися тільки в 70—80-ті роки. При цьому виявилася залежність вибору щляхів розвитку від культурно-цивілізаційних традицій. Визначилися потужні культурно-цивілізаційні блоки, тяжіння до яких не долається жодним впливом Європи. Таких культурно-цивілізаційних блоків в Азії й Африці чотири:

1. Китайсько-конфуціанський блок (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур).

2. Індо-буддійсько-мусульманський блок (Індія, Па­кистан, Південно-Східна Азія).

3. Арабо-мусульманський блок (Афганістан, Ірак, Іран, країни Магрибу).

4. Центральна та Південна Африка (десятки різно­рідних і ще не сформованих держав, військово-племінних утворень).

Проблема вибору шляхів розвитку (модернізації) після другої світової війни, й особливо після завершення роз­паду колоніальних імперій і деколонізації, стала спільною проблемою для всіх країн Азії та Африки. Саме тоді перед ними вперше постала практична потреба модерні­зації як проблема глобального масштабу.

Вибір був невеликим: «соціалістичний шлях», «соціа­лістична орієнтація» або єврокапіталістичний шлях. Та при будь-якому варіанті визначальними виявилися куль­турно-цивілізаційні особливості й традиції.

Протягом трьох десятиріч тривали випробування со­ціалістичного шляху розвитку в Китаї, В'єтнамі та Пів­нічній Кореї. Вже до середини 70-х років стало ясно, що Цей шлях привів Китай до найтяжчої економічної кризи. Довелося ставати на інший шлях — шлях ринкових ре­форм і послаблення державного контролю в економіці. В'єтнам до цього часу тільки встиг об'єднатися. До по­чатку 90^х років Проблема побудови* соціалізму за марксистською моделлю у В'єтнамі була знята.

Стійкішою виявилася ідея «соціалістичної орієнтації», Що поширилася в цілій низці країн Африки та деяких арабських країнах. Але й там ідея світової революції, стрибка в царство добробуту й свободи, зазнала краху. Здійснення націоналізації, кооперування, встановлення °Днопартійної політичної системи в кінцевому підсумку Призвели до розрухи в народному господарстві, бюрок-

233

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ