Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»

чека, особливо щодо запровадження елементів ринкової економіки, налякала Москву, яка вбачала в цій програмі «зраду основ ладу соціалізму». Особливо завзято захи­щали цей лад німецький лідер В. Ульбріхт і польський керівник В. Гомулка, хоча останній ще 10 років тому вважався жертвою сталінізму й майже «дисидентом» у польському комуністичному русі. Аби заспокоїти союз­ників по «табору», у квітні 1968 р. Президентом ЧССР призначили Л. Свободу, генерала, під час війни команду­вача бригади, заснованої в СРСР.

Серед громадських організацій Чехословаччини, які не контролювалися комуністичною партією і діяльність яких викликала критику партійної преси інших країн «табору», виділялися «К-231», що об'єднувала колишніх політ­в'язнів, і КАН («Клуб позапартійних активістів»), засно­ваний філософом /. Світаком, письменником В. Гавелом та ін. Партійні функціонери в ЧССР, преса країн ОВД називали ці організації «агентурою західних розвідок». Особливий переполох викликало звернення «2000 слів», опубліковане в газетах і підписане відомими літе­раторами, а також кількома членами ЦК КПЧ. У звер­ненні йшлося про бажання продовжувати соціалістичне будівництво, співробітничати з комуністами, підтриму­вати союзи з соціалістичними країнами. Але пропозиції про демократизацію соціалізму, про побудову соціалізму «з людяним обличчям» були сприйняті в Москві як заклик до анархії, до страйків і заворушень, до розправи з компартією. Саме така оцінка ініціатив празьких реформаторів містилася в заяві «братерських»¹ партій країн ОВД від 15 липня 1968 р.

Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдава­тись до репресій, згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина зали­шається членом Варшавського договору, проводитиме спільну з країнами ОВД зовнішню політику. Тим часом/ на території Чехословаччини влітку 1968 р. майже пос-; тійно проходили військові маневри країн ОВД, середі учасників яких переважали радянські військовослуж­бовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кіль-ї кох нарадах представників правлячих партій п'яти і^

274

лістичних країн (Румунія не брала участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Варшаві, Братиславі як за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р. пройшли двосторонні переговори між ви­щими представниками КПЧ і КПРС у Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи, не­зважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших критиків.

Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968 р. почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькш армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським солдатам і офі­церам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь­ких танків, кидали в них пляшки з пальним.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехословацьких керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше того, надії на негайне сформування нового покірного керівництва че­хословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн «табору» виникає «загроза соціалістичним завою­ванням», інші країни-союзниці мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був охарактери­зований як «доктрина обмеженого суверенітету», або «доктрина Брежнєва». Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно, поділяв згадану позицію.

275

РОЗДІЛ ill ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ______

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР ЧССР про розміщення радянських військ у Чехослг ваччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з краї! Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.

Введення військ ОВД у Чехословаччину _ залишиш глибоку травму в душах чехів і словаків. У січні 196" р. Вацлавському майдані в центрі Праги на протест пр< окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цьо місця споруджено меморіал, яким вшановано пам ять, цього чеського патріота та інших жертв комунізму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про котилася по західному світові, знову зменшилася ч» сельність компартій. Тимчасово припинилися переговорт з роззброєння між СІЛА і СРСР, пройшли бурхлш засідання в Раді Безпеки ООН, хоча СІЛА явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатись в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СгСг у СІЛА А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах» що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в "^^осло" ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей Р^{аз в} Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало °Д™^ ³ найважливіших факторів прискорення розпаду компрометації комуністичної ідеології.

Особливості міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-ті роки

Здійснення Радянським Союзом нагляду над | зовнішньою політикою країн Східної Європи, керівництво нею у своїх інтересах не могло припинити розвиток їхніх зв'язків з іншими країнами, особливо в Європі, а також із країнами Африки, Ази, ^ Латинської Америки. У 70-х роках найрозвинутіші країни | Східної Європи мали розгалужені економічні відносини з

276