Тема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

Головною перешкодою на шляху реалізації доктрини «Pax Americana» небезпідставно вважався Радянський Союз. Тож керівництво СІЛА зробило спробу ізолювати СРСР у системі повоєнних міжнародних відносин, проголосивши радянський режим «аномальним збоченням природного шляху суспільного розвитку».

На фактор суто геополітичного суперництва накладав­ся також ідеологічний антагонізм. Щодо Сполучених Шта­тів, то тут він дістав своє відображення в доктрині «стри­мування комунізму» (або просто «стримування»), яка зго­дом стала стратегією усього західного світу. Перше роз­горнуте обгрунтування доктрини містилося в секретній «довгій телеграмі»¹ від 22 лютого 1946 p., яку направив до держдепартаменту радник посольства СІЛА в Москві, ма­ловідомий тоді дипломат Джордж Кеннан. Зміст її зво­дився до того, що мирне співіснування СІЛА і Радянсь­кого Союзу є неможливим, так само як і будь-яке спів­робітництво між ними у вирішенні міжнародних питань. Стверджувалося, що радянське керівництво націлене на «смертельну боротьбу із супротивником», готується зни­щити «традиційний спосіб життя» у Сполучених Штатах і відкидає будь-які компроміси. Радянський Союз зви­нувачувався в намірах вести постійну підривну діяльність проти західних держав і розширювати сферу свого конт­ролю. СРСР приписувалися, зокрема, агресивні плани щодо Північного Ірану, Туреччини, частини Данії; в пер­спективі Д. Кеннан очікував радянських претензій щодо портів у Перській затоці та навіть Гібралтару. Що сто­сується ООН, то, як говорилося в телеграмі, СРСР праг­не використовувати її не для зміцнення загального миру, а лише для досягнення власних цілей та залишить органі­зацію, як тільки стане вважати, що вона більше не від­повідає його інтересам. Головний висновок «довгої телег­рами»— СІЛА необхідно перейти до «жорсткого курсу» Щодо СРСР, який має базуватися на «логіці сили»; саме Це Д. Кеннан і означав терміном «стримування».

В липні 1947 р. Д. Кеннан, уже як начальник відділу політичного планування держдепартаменту США, надру­кував у журналі «Foreign Affairs» під псевдонімом «Ікс»

Телеграма містила 8 тис. слів.

23

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

І Тем а 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин ¹ та біполярність повоєнного світу

статтю «Витоки радянської поведінки», яка стала пері публічним викладенням «доктрини стримування». Осі ву статті становила теза про те, що СІЛА, як і ве західний світ, не можуть відчувати себе у безпеці де поки не буде ліквідовано соціалістичний лад у Радянсі кому Союзі.

Логічним продовженням запропонованої Д. Кеі ном «доктрини стримування», її подальшою конкр зацією стала позиція, яку найяскравіше уособлював дііішій керівник Ради з планування політики держдепа| таменту США Пол Штце. Вона дістала своє найпові" відображення та набрала характеру зовнішнього: доктрини в директиві Ради національної безпеки СІ JSfe 68 (РНБ—68), затвердженій президентом Г. Труменс у 1950 р. Автори РНБ—68 ототожнювали радянську тез про перемогу комунізму в планетарному масштабі з ненням СРСР «встановити свою абсолютну владу рештою світу», хоча говорити в 1950 р. про наявність^ Радянського Союзу практичних планів установлення сі го панування над світом або, для початку, над Євразі€ було, м'яко кажучи, малопідставним.

Утім, остання теза не означає цілковитого заперечеі ня того, що Радянському Союзові було притаманне (я власне, й іншим великим державам, включаючи СІ прагнення до розширення сфери свого впливу. Звичайні СРСР впливав на внутрішній розвиток тих країн, де мав таку можливість, намагаючись створити режими своїм образом і подобою; так само чинили й Сполуче^ Штати (досить пригадати, скажімо, роль штабу генера Д. Макартура у виробленні повоєнної конституції Японії)^

РНБ—68 містив і певну концептуальну невідпові ність. З одного боку, в ньому стверджувалося, що СІ як вільне суспільство не прагне до «перетворення інших суспільств на подібні собі»; з іншого ж, пропої лося, щоб політика й дії СІЛА були спрямовані на сягнення фундаментальної зміни природи радянсі системи». З одного боку, вимагалося, щоб Радянсі Союз будував свої відносини з іншими країнами на нові рівності та поважання їхніх прав, з іншого — йо» самому відмовлялося у статусі рівноправного члена світ вого співтовариства.

24

На доволі спірній посилці про реальність практичного І втілення «радянської загрози» (притому в її військовому вимірі) базувалася головна рекомендація авторів РНБ— 168 — щодо необхідності всеосяжного форсованого наро-I шування військової могутності СЛІА та їхніх союзників. І Як визнавав пізніше тодішній держсекретар Д. Ачесон, ]«ми прагнули так вразити колективний розум «найви-Іщого керівництва», щоб президент не лише зміг прий-|няти рішення, а й щоб це рішення було втілене в життя». Втім, «доктрина стримування» не була єдиною на той |час концептуальною засадою зовнішньополітичної стра-згії Заходу. Альтернативу їй становила, зокрема, програ-розроблена В. Черчиллем, тодішнім лідером парла-знтської опозиції у Великобританії. Прагнучи обмежити |«радянський експансіонізм», він підтримував політику («стримування», але не розглядав її як самоціль; більш для В. Черчилля було врегулювання ситуації гом якнайкращого використання переговорних мож-зй західних країн. Перший натяк на це пролунав у Іого широко відомій фултонській промові 5 березня |1946 p., яка, втім, більше запам'яталася словами про залізну завісу» і вважається першим актом «холодної >. Два з половиною роки по тому, 9 жовтня 1948 p., він повернувся до своєї аргументації, виступаючи у ва-"■ :ькому містечку Лландундо: «Ми маємо поставити пи-ия руба й провести остаточне врегулювання. ...Західні ~'~ швидше зможуть досягти довгострокового врегулю-Івання й_ уникнути кровопролиття, якщо вони сформулю-Іють свої справедливі вимоги, поки атомна зброя перебу-Іває в нашому розпорядженні й поки російські комуністи Іне оволоділи атомною енергією». Ще через два роки |В. Черчилль повторив аналогічний заклик у палаті гро-|мад: західні країни є достатньо сильними, щоб піти на [переговори, в той час як очікуванням вони лише послаб-|люють себе.

В. Черчилль прагнув звузити район радянського впли-|ву, але був готовий співіснувати з радянською владою, [обмеживши масштаби її поширення. Керівництво ж І США домагалося знищення, а не звуження сфер про-|никнення свого опонента. Врешті-решт американська

25

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД-1 НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНО! ВІЙНИ»

ІТ є мі а 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

позиція взяла гору, що зумовлювалося, на думку Г. сінджера, тим, що «Америка була сильнішою, ніж ликобританія, та тим, що В. Черчилль у статусі ліде британської опозиції не мав можливості чинити тис справі реалізації своєї стратегії».

Однак ще до досягнення ядерного паритету знач частина здравомислячих політиків на Заході почала усі домлювати, що спроби забезпечення міжнародної, наса перед європейської, безпеки шляхом гонки озброєї блокового протистояння та конфронтації непродуктив^ й не мають історичної перспективи. Вони лише посї вали напруженість і дедалі ближче підводили до межі, якою «холодна війна» могла перерости в «гарячу». наочно продемонструвала «карибська криза» 1962 p., K(j ли СРСР і США опинилися на межі розв'язання ядері війни.

Першою ознакою зміни ситуації у світі, відходу балансування на межі війни став реалізм, що його вї явили радянське й американське керівництво під час гулювання «карибської кризи». За словами Г. ІШ канцлера ФРН у другій половині 70-х років, «кубинсі криза фактично була першим кроком відходу від війс кової конфронтації. Договором про заборону ядерних пробувань СІЛА і СРСР почали довгий тяжкий який привів нас до розрядки напруженості».

Звертаючись до витоків та спонукальних мотивів рядки, необхідно відзначити заслугу СРСР та його сої ників, які доволі активно й послідовно проводили ліі на закріплення принципів розрядки у міжнародних ід синах. З ініціативи Радянського Союзу наприкінці 60-х — і початку 70-х років було укладено низку важливих народних угод, які обмежували гонку озброєнь. Кра Східної Європи прагнули поліпшення двосторонніх носин із західними державами, домагалися скликання ради з безпеки і співробітництва в Європі. Проте й За прагнув до діалогу зі Сходом щодо питань розрядки безпеки. Західна орієнтація на перехід до розрядки була вимушеною поступкою Сходові. Так, миролюбні курс Франції та її вихід з військової організації HAT' «доповідь Армеля» та зміна військової стратегії Північ атлантичного альянсу в другій половиш 60-х років крили шлях до розрядки із західної сторони.

26

Те, що Захід пішов на розрядку не лише у відповідь на І тиск зі Сходу, констатувалося, зокрема, в колективній

монографії американських політологів «Радянський Союз

у 70-ті та наступні роки»: «Те, що сьогодні називають [розрядкою, є нашою власною вимушеною відповіддю на

проблеми й недоліки, що їх ми самі створили». До цього І спричинилися крах американської політики «з позиції

сили» (зокрема, у В'єтнамі), зміна умов міжнародного І суперництва між трьома західними центрами сили — І СІЛА, Західною Європою та Японією, а також між Захо-Ідом і Сходом.

Варто підкреслити, що західні оцінки розрядки ви-Ірізнялися доволі широким діапазоном — від беззасте-Ірежного схвалення до цілковитого заперечення, причому [скептицизм в останньому випадку виявляли не лише край-Іні консервативні кола. Так, редактор західнонімецької со-Іціал-демократичної газети «Цайт» Т. Зоммер висловлю-Івав думку, що різниця між розрядкою і «холодною вій-Іною» «полягає лише в тім, що сьогодні можливе бодай І обмежене співробітництво. Решта залишилася по-старо-]му: ступінь конфліктності, ризик загострення чвар, ідео-I логічне протистояння. На жаль, як і раніше, можна ска­рати: розрядка є продовженням холодної війни іншими | засобами, а іноді— й тими ж самими».

Як Схід, так і Захід виявили конфронтаційний, ідеоло-Ігізований підхід до розрядки: кожна із сторін намагалася І використати її для стабілізації становища своєї системи й І послаблення позицій іншої. Так, американський публі-Іцист Г. Флінн розцінював співіснування в умовах роз­рядки як конфронтацію двох антагоністичних систем, які І прагнуть «нав'язати одна одній свою концепцію законно­го порядку в Європі».

Необхідно зазначити, що Схід і Захід вкладали різний І зміст у саме поняття розрядки й відповідно ставили перед І собою різні завдання у зв'язку з розвитком цього, проце-|су. На відміну від радянського пвдходу до розрядки як до j подолання «холодної війни» Захід здебільшого вважав її І продовженням «холодної війни» іншими засобами. За-I хідні лідери ставилися до розрядки як до обмеженого І процесу, який створював лише менш напружені, менш І конфліктні умови співіснування двох систем та їхніх

27

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД- , НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

військових блоків. Американський президент Д. Ф пропонував навіть замінити термін «розрядка» на фора лу «мир, заснований на силі». Характерною є думка риканського професора Б. Ейзенстата про те, що «в простіших словах розрядка трактується як наявність годженої дипломатичної схеми, всередині якої дося згоди, спрямованої на пошуки вирішення проблем використання загрози ядерної війни. Будучи змовою, розрядка в ядерний вік лише підтримує менш небезпек схему міжнародного життя».

На Заході були принципово не згодні з радянсі тезою, що розрядка поширюється тільки на сферу державних відносин. Досить типовою вбачається за французької делегації на Белградській зустрічі НБСЄ те, що «розрядка вимагає перемоги над політикою бі ків», що необхідне «ідеологічне роззброєння», що «рс рядка не може обмежуватися поліпшенням відносин ше за державною лінією» та що для прогресу розрядки | Європі «необхідно знищити перешкоди, які стоять шляху гуманітарного співробітництва». СІЛА вихо£ необхідності надати розрядці «людське обличчя людський вимір», як висловився на Белградській зустр| американський посол з особливих доручень А. Голдбеї Але подібні ідеї не діставали відгуку в радянської сі рони.

Зовнішньополітичні настанови СРСР і

о закінчення другої світової війни радянсь зовнішня політика підійшла з базовими тринальними настановами, які було сформул вано В. Леніним, а потім оформлено й закріплено в ро правління Й. Сталіна. її основу становило розуміння торинного процесу як протиборства та зміни суспіль

28

|т_ема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин ¹ та біполярність повоєнного світу

І економічних формацій: капіталізм приречений, на зміну йому неминуче прийде комуністична формація як підсумок розвитку людства. Міжнародні відносини є похідними від цього процесу і являють собою специфічну форму класової боротьби — основної рушійної сили всіх явищ та процесів у міжнародному житті. Класовий підхід передбачав орієнтацію на «світову революцію» та її під­тримку Радянським Союзом. СРСР проголошувався опло-Ітом усіх сил миру, демократії та соціального прогресу, І йому відводилася авангардно-революційна роль у світовій історії, особливе, месіанське призначення. З існуванням старої, капіталістичної формації пов'язувалася немину­чість нових війн, отже, запобігання війнам вважалося | можливим лише через ліквідацію імперіалізму.

З цих фундаментальних витоків радянської зовніш-Іньої політики бере початок відверта несумісність го-Іловних принципів, що їх постійно декларувало радянське І керівництво, — пролетарського інтернаціоналізму та І мирного співіснування держав з різним соціальним І ладом. Такий концептуальний дуалізм, утілюючись у І практичній політиці, посилював класову двополюсність І міжнародних відносин в умовах, коли керівні кола [капіталістичних країн і без того скептично ставилися до І ідеї «мирного співжиття». Становище загострювалося І тим, що тоталітарний соціалізм сталінського гатунку не І був схильний до конструктивного міжнародного спіл-I кування. Пануюча в Радянському Союзі психологія І «фортеці в облозі», замкненість позбавленого демократії І суспільства, ізоляція від інших народів, настороженість і І підозрілість, —усе це давало підстави ініціаторам «хрес-I тових походів» проти соціалізму представляти радянську | державу як уособлення образу ворога.

Досвід формування й діяльності антигітлерівської І коаліції під час другої світової війни важко переоцінити: І він довів можливість взаємодії держав з різним І суспільним устроєм. Проте цю взаємодію навряд чи І можна охарактеризувати як стратегію мирного спів-I існування. Спільні дії СРСР, США, Великобританії та І шших союзних держав розгорталися не в мирні часи, а в | Умовах війни й диктувалися імперативом досягнення

29

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

І т є м а 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

спільної мети — розгрому фашистської Німеччини мілітаристської Японії.

У повоєнні роки двоїстість у підході Радянської Союзу до проблем мирного співіснування та пролетарсі кого інтернаціоналізму збереглася й навіть посилилас^ Глибинні зрушення у співвідношенні сил на світої" арені, небувале зростання міжнародної ваги СРС розцінювалися як сприятливі умови для послідовної втілення в життя ідеї пролетарського інтернаціоналізму' невпинного розширення меж «радянської імперії», рення у Східній Європі й на Далекому Сході єдиної «табору», керованого з Москви. Все це відсувало мирі співіснування на другий план, і воно розглядалося як тактичний засіб для досягнення сталінсі стратегічної мети — «усунення неминучості війни хом знищення імперіалізму».

В основоположній промові перед виборцями 9 лютої! 1946 р. Й. Сталін так окреслив ситуацію і завдання СРГ на повоєнний період: перемога у війні означає перемо^ радянського суспільного ладу, який є більш тєздатним і стійким порівняно з нерадянським сусі ним ладом; кризи, катастрофи й війни є наслідкс розвитку світового капіталізму, і нові війни є минучими; Радянський Союз має бути готовим до ноі війни й гарантувати свою безпеку за допомогою нарої вання економічної могутності (ставилося заі збільшити виробництво чавуну в 10 разів, виплавку стї — в 15, видобуток нафти — в 4 рази, і все це пре найближчих трьох п'ятирічок). Рефреном цього висі була реанімація трактування мирного співіснування тимчасового мирного перепочинку перед неминуче сутичкою з капіталістичним оточенням.

У вересні 1946 р. посол СРСР у США М. Новиков запит міністра закордонних справ СРСР В. Молото^ підготовив аналітичний огляд «Зовнішня політика СІ в повоєнний період», яку можна назвати «довгою грамою» Новикова за аналогією з «довгою телеграмо! Кеннана (лютий 1946 р.). В огляді констатувалося, повоєнна зовнішня політика СІЛА характеризує прагненням до світового панування, і робився висної що США готуються до війни з Радянським Союзом,

ЗО

є в очах американських імперіалістів головною перешко-I дою на шляху СІЛА до світового панування. Аналітичний І огляд Новикова відповідав віянням та настроям у І кремлівських коридорах влади і сприяв виробленню І курсу на конфронтацію зі США Впевненість сталін-Іського керівництва в правильності обраного курсу під-Іживлювалася оприлюдненими навесні 1947 р. «доктриною ] Трумена» та влітку того ж року «планом Маршалла», які І було сприйнято й кваліфіковано в СРСР як ворожі інте-Іресам країн Східної Європи, насамперед Радянського І Союзу.

Посилення радянською правлячою верхівкою кон-Іфронтаційного навантаження політико-доктринальних (настанов, які визначали конкретні цілі та дії радянської Ідипломатії, а також бачення сучасного світу, яскраво І виявилися в «доктрині Жданова», що її було сформульо­вано в доповіді секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова на шараді дев'яти комуністичних і робочих партій у вересні 11947 р. в Польщі. «Доктрина Жданова» базувалася на (концепції «двох таборів», які сформувалися у світі після Ідругої світової війни. Згідно з доповіддю, «імперіа-Ілістичний та антидемократичний табір» на чолі зі США (ставить перед собою мету зміцнення імперіалізму, бо­ротьбу з соціалізмом та демократією, встановлення аме­риканського світового панування; «антиімперіалістичний Іта демократичний табір» на чолі з СРСР веде боротьбу ■проти загрози нових війн та імперіалістичної експансії, за Ізміцнення демократії та викоренення залишків фашизму. (Поступки політиці США та імперіалізму прирівнювалися

цо «мюнхенської політики», яка призвела до заохочення (гітлерівської агресії. За такої постановки питання місця політики «мирного співіснування», яка, втім, радиційно згадувалася в доповіді, практично не залиша-|лося.

На нараді Інформбюро компартій в Угорщині в другій (Половині листопада 1949 р. лінію на всебічне викриття (американського імперіалізму було продовжено й мширено. Секретар ЦК ВКП(б) М. Суслов заявив, що [правлячі кола США й Великобританії, які очолюють ■імперіалістичний табір, проводять політику агресії, (Політику підготовки та розв'язування нової війни, спря-

31

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД-1 НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ» І

Гема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

мовану на завоювання світового панування. Та чином, створювалася вкрай спрощена картина світу. 1 одного боку — постійно «агресивний» та «криваві імперіалізм, який здійснює активну підготовку до вії' СРСР, з іншого — «прогресивний» Радянський Сов який неухильно виступає за «мирне співіснування».

Й. Сталін, який правив Радянським Союзом до бе{ ня 1953 р., до кінця своїх днів дотримуючись чорне білого бачення світу, незмінно підкреслював запеклість •' абсолютну непримиренність суперечностей між капіт лізмом і соціалізмом, принципову несумісність систем| фатальну неминучість нової війни, доки СРСР переб> «у капіталістичному оточенні». Ці погляди діст відображення в останній роботі Й. Сталіна «Економічі проблеми соціалізму в СРСР» (1952). Знову обґрунтовую^ тезу про історичну зумовленість та неминучість загальну кризи й розпаду світової капіталістичної систем И. Сталін підкреслював, що доки зберігається імперіа лізм, залишається в силі неминучість війни. Звідс висновок: «щоб усунути неминучість війни, треба зі щити імперіалізм».

Після смерті Й. Сталіна в березні 1953 р. у внутрії та зовнішній політиці СРСР відбулися багатоплано^ зміни. В роки правління М. Хрущова теоретико-пс принципи й норми, що визначали зовнішню полії Радянського Союзу, зазнали істотного переосмислення і трансформації. Переломним у цьому сенсі став XX з' КПРС (лютий 1956 p.), зовнішньополітичні положеі якого було розвинуто на XXI з'їзді партії (січень—л 1959 p.) і закріплено в новій програмі КПРС, прийняті XXII з'їздом партії в жовтні 1961 р.

По-перше, йшлося про ревізію сталінської теоретичні схеми, згідно з якою світова війна є неминучою, до* існує капіталізм. Стверджуючи, що єдиним джерелої воєнної небезпеки, як і раніше, залишається імперіалізм М. Хрущов заявляв про виникнення реальної моз запобігти світовій війні, виключивши її з суспільства на основі зростаючої переваги сил соціалізм над силами імперіалізму, сил миру над силами війни сучасних умовах. Це означало остаточну відмову від тез про фатальну неминучість війни.

32

По-друге, М. Хрущов рішуче відійшов від сталін­ського трактування мирного співіснування як збройного перемир'я, відсутності стану війни між двома непри-нренно антагоністичними системами. Мова йшла не ~ие про їх співіснування, а й про необхідність по-.„.ліення відносин, зміцнення взаємної довіри та спів­робітництва. Ленінський принцип мирного співіснування оголошувався генеральною лінією зовнішньої політики Радянського Союзу, завданням номер один у міжна-одних справах. У новій програмі КПРС підкреслю-алося, що «мирне співіснування соціалістичних і ка-[італістичних держав є об'єктивною необхідністю роз­витку людського суспільства. Війна не може й не повинна слугувати засобом вирішення міжнародних іблем. Мирне співіснування або катастрофічна війна — це так поставлено питання історією». Разом з тим ограма визначала мирне співіснування як «специфічну юрму класової боротьби» між соціалізмом та капіталізмом світовому масштабі. Ця теза стійко повторювалася в артійно-державних документах СРСР аж до XXVII з'їзду '"?С (лютий—березень 1986 p.). Таке трактування рного співіснування означало, що радянське ке-Ьівництво, як і раніше, покладало в основу зовнішньої (іолітики класовий підхід та реалізацію «класових ересів» міжнародного пролетаріату у всесвітньому мас-абі. Ключовими моментами виступів радянських церів того часу залишалися ідеї про необхідність себічного зміцнення «табору соціалізму», світової Іоціалістичної системи, а також усілякої підтримки Національно-визвольного руху колоніальних і залежних рродів як «інтернаціонального обов'язку» КПРС і

По-третє, нове радянське керівництво почало ідходити від сталіністського сприйняття СІЛА як «най-епримиреннішого та найлютішого ворога». У доповіді а XX з'їзді КПРС М. Хрущов закликав покласти в осно-У Радянсько-американських відносин п'ять відомих ринципів мирного співіснування, розвивати між СРСР і jjWA Дружні стосунки для зміцнення миру в усьому світі.

Хрущов неодноразово підкреслював особливу спільну 'Повідальність двох великих держав — СРСР і СІЛА —

9-302

33

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

|т_ема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин ¹ та біполярність повоєнного світу

за запобігання ядерній катастрофі та врегулюв конфліктів у різних «гарячих точках» Землі.

Прихід у жовтні 1964 р. до керівництва партією і, жавою Л. Брежнєва та його «команди» не кардинальних змін в концептуальні основи зовні політики СРСР. Як і раніше, її двома голові «китами» залишалися мирне співіснування і щ тарський, соціалістичний інтернаціоналізм. Водночас теоретичній інтерпретації та практичному втіленні принципів виявилися певні новації.

По-перше, на відміну від М. Хрущова, який прої лосив мирне співіснування генеральною лінією нішньої політики СРСР, Л. Брежнєв уже в допої 6 листопада 1964 р. продемонстрував інший підхід: перше місце він поставив завдання згуртування сої тичних країн, надання підтримки національно-визі ній боротьбі народів Азії, Африки, Латинської Амері лише потім йшлося про політику мирного співіснуваї У такій самій послідовності перелічувалися зовнії політичні пріоритети Радянського Союзу у вист Л. Брежнєва на партійних форумах до початку 80-х ро*

По-друге, з ім'ям Л. Брежнєва пов'язана поява кс цепції, яку на Заході назвали «доктриною обмежені суверенітету». Цю доктрину, яка розвивала прі «братерської взаємодопомоги» та «соціалістичне інтернаціоналізму», було сформульовано в пері підготовки та здійснення в 1968 р. військового втручаї СРСР та його союзників у події в ЧехословаччиніІ метою обгрунтувати правомірність цієї акції. В виступів влітку—восени 1968 р. Л. Брежнєв наполегл «просував» тезу, згідно з якою ніхто не вправі втручат ззовні в процеси побудови соціалізму в країї «соціалістичної співдружності». В разі ж виникнення грози соціалізмові в тій чи іншій країні відповідальні за долю соціалізму в ній лежить на всіх члеї «співдружності», і передусім на Радянському Союзі, узагальненому вигляді «доктрина обмеженого ренітету» дістала відображення в тезі «Захист соціалізму інтернаціональний обов'язок комуністів», яка заході суперечність із такими основоположними дємої тичними принципами спілкування між народами і дерз

34

вами, як право кожного народу на самостійний вибір шляху розвитку своєї держави та поважання її сувере-

| нітету.

По-третє, розвиваючи прагматичні тенденції політики

|М. Хрущова, радянське керівництво в період правління Л. Брежнєва взяло курс на подолання високого рівня міжнародної напруженості та конфронтації, характерного

І для часів «холодної війни», і політику розрядки міжна-

\ родної напруженості, яка справила благотворний вплив на міжнародні відносини в другій половині 60-х—70-ті ро­ки. Радянська сторона визначала розрядку як стан міжна­родних відносин, протилежний тому їх станові, який прийнято називати «холодною війною», як подолання «холодної війни», готовність розв'язати розбіжності та спори не силою, а мирними засобами, за столом перего-

I ворів, як певну довіру та вміння рахуватися із законними інтересами один одного. Разом з тим радянська концеп­ція розрядки також мала класовий аспект. На XXV з'їзді КПРС Л. Брежнєв стверджував, що розрядка жодною мі­рою не скасовує і не може скасувати або змінити закони класової боротьби, що розрядка є шляхом створення більш сприятливих умов мирного соціалістичного й ко­муністичного будівництва.

2*

Тема 2

ОСОБЛИВОСТІ ПОВОЄННОГО]

ВРЕГУЛЮВАННЯ

В ЄВРОПІ

Й НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ

Мирне врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі Дунайська конференція 1947 р. Проблема Австрії в повоєнних міжнародних відносинах Японія після закінчення другої світової війни. Сан-Франциська мирна угода 1951 р.

Мирне врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі

Згідно з рішеннями Потсдамської конфереї було створено Раду міністрів закордонних сі (РМЗС) п'яти великих держав — СРСР, СІ Великобританії, Франції та Китаю для підготовки мирі| угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та ляндією. Було узгоджено, що угоду з кожною конї державою готуватимуть лише ті великі держави, які бували з нею у стані війни і підписали умови замиреї З Італією — Радянський Союз, СІЛА, Великобрі Франція; з Болгарією, Угорщиною, Румунією — СІ СІЛА та Великобританія; з Фінляндією — СРСР та

36

І Тема 2 Особливості повоєнного врегулювання в Європі й на Далекому Сході

кобританія. Участь ІСитаю передбачалася лише в розгляді питань мирного врегулювання з Японією.

Але на першій сесії РМЗС, яка тривала з 11 вересня до 2 жовтня 1945 р. в Лондоні, представники СІЛА (держ-секретар Д. Бірнс) і Великобританії (міністр закордонних справ Е. Бевін) намагалися змінити ці засади з тим, щоб у ' підготовці проектів мирних угод з колишніми союз-; никами Німеччини брали участь усі п'ять великих дер­жав. Проти цього категорично виступив Радянський Союз.

Крім того, делегації США й Великобританії проголо­сили, що не обговорюватимуть угод з Болгарією і Ру­мунією, бо там немає урядів, які б відповідали стандартам «західної демократії».

Істотним результатом роботи сесії стала принципова домовленість про те, що в основу мирних угод з Бол­гарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією будуть по­кладені угоди про замирення.

Д. Бірнс виступив із пропозицією про скликання кон­ференції для розгляду мирних угод з колишніми союзниками Німеччини за участю всіх європейських учасників ООН та великої частини її неєвропейських | членів, що фактично ліквідувало б РМЗС як основну І інстанцію з підготовки мирних угод і суперечило потс­дамським настановам.

Робота Лондонської сесії РМЗС закінчилася фактично безрезультатно, бо не було підписано протоколів, які б зафіксували узгоджені рішення.

Для того, щоб перебороти суперечності, в Москві, фор­мально поза межами РМЗС, з 16 по 26 грудня 1945 р. пройшла нарада міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії.

hmy ^{нараді б}У^ло Узгоджено процедуру підготовки мир-™к Угод, запропонованих Потсдамською конференцією, оуло також вирішено після закінчення підготовки про­ектів мирних угод скликати мирну конференцію, яка об-| "^Рить узгоджені тексти угод для рекомендацій Раді ¹"^{11 3}.^акоРДонних справ. Склад конференції обмежу­ країнами які брали активну участь у війні проти

і Jaw .РД прав. Склад конферен

йся країнами, які брали активну участь у війні проти

фашистського блоку в Європі, — 21-ю державою (СРСР,

"JA, Великобританія, Франція, Китай, Австралія, Бель-

37

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОДНІ НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

гія, Білоруська РСР, Бразилія, Греція, Ефіопія, Індія, нада, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Півдеї Африканський Союз, Польща, Українська РСР, Че> ваччина, Югославія).

На цій же нараді урядам Болгарії й Румунії було рек мендовано залучити до свого складу по два предсі від опозиційних партій і груп. Представники США й ликобританїї пообіцяли, що після виконання цих реї мендацій їхні країни визнають уряди Болгарії й Румуні

Основна робота з підготовки мирних угод розгорг ся на другій сесії РМЗС, яка проходила в Парижі | 25 квітня до 16 травня і з 15 червня до 12 липня 1946 р.

Першою проблемою, з якою стикнулися учасники < сії РМЗС, була економічна. В пропозиціях США Великобританії містилися умови щодо «свободи торгії та «рівних можливостей», а також вимоги про перед закордонних активів і відшкодування збитків, заі власності іноземних громадян на території переможеї країн. Західні країни наполягали на виплаті penaj переможеними країнами в доларах США, що озна* узалежнення торгівлі й економіки цих країн від держав у цілому й від СІЛА зокрема.

Радянський Союз як держава, що зазнала найбії збитків від переможених країн, претендував на переї частину репарацій. СРСР висловив готовність отр* репараційні виплати у вигляді товарів.

Що стосується повернення іноземної власності, то дянський Союз відкинув вимоги реституції, ши суверенне право держав націоналізувати іноземну ність. Одночасно СРСР висловився за часткову (в мез третини) компенсацію за втрачене майно.

Питання про режим судноплавства Дунаєм розо лося з ініціативи СРСР як справа власне придунайсі держав, яку не можна вирішувати, в мирних угодах з:

Одним зі складних питань Паризької сесії РМЗС бу питання про італо-югославський кордон, зокрема Трієст. (Трієстом вважається територія Юлійської яка складається з Істрії, власне міста Трієст із морсі портом та Словенського примор'я.)

Позиція Радянського Союзу полягала в тому, землі, населені хорватами й словенцями, передати Юі

38