Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

«Шестиденна війна» 1967 p.: чинники, цілі, хід, результати

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР поси­лював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. СІЛА зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантовано­му й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході висту­пив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Вели­кобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створю­вав власну військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».

Невирішеною залишалася палестинська проблема, тривав процес формування палестинського руху опору (ПРО).

У лютому 1966 р. до влади в Сирії прийшла Партія арабського соціалістичного відродження (ПАСВ). Вона проголосила курс на будівництво соціалізму і всебічний розвиток відносин з СРСР. Сирія, як і Єгипет, активно використовувала палестинський фактор для зміцнення своїх позицій в арабському світі, надавала військову та фінансову підтримку створеній 1964 р. Організації визво­лення Палестини (ОВП). Ця організація розпочала парти­занські операції проти Ізраїлю з території Сирії. Ізраїль вдався до акцій покарання щодо Сирії.

7 квітня стався прикордонний інцидент між Ізраїлем і Сирією на Голанських висотах з участю артилерії, танків та літаків. Зав'язався повітряний бій над Дамаском, у якому було збито шість сирійських літаків. 16 квітня ізраїльські літаки порушили повітряний простір Єгипту.

433

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.

У травні 1967 р. в Москві перебувала єгипетська делегація на чолі з головою парламенту А. Садатом. Го­лова Президії Верховної Ради СРСР М. Подгорний пере­дав йому інформацію радянської розвідки про те, що Ізраїль сконцентрував свої війська на кордоні з Сирією і має намір завдати удару по цій країні в період між 18 і 28 травня. (Як з'ясувалося згодом, ця інформація була помилковою.)

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 p., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Єме­ну, Лівії та Судану.

В травні 1967 р. Єгипет прийняв рішення про підси­лення сінайського угруповання військ і призов резервістів. Але у випадку загострення обстановки єгипетські війська не могли ввійти в зіткнення з супротивником, бо в прикордонній смузі згідно з; угодою про^ припинення вогню з 1956 р. дислокувалися Надзвичайні сили ООН {Ъ 400 солдатів — норвежців, шведів, югосяавів, індійців, бразильців та канадців). Єгипетське командування звер­нулося до Генерального секретаря ООН У Тама з ви­могою відведення цих військ від кордону. Але він дав наказ зовсім їх вивести.

Протягом п'яти днів війська ООН покинули Єгипет, а ясні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.

Виведення з Сїнаю військ ООН і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.

Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була корот-

434

кою, майже блискавичною й дістала назву «шестиден­ної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові літаки цих країн. Потім сухопутні війська Ізраїлю пере­йшли в наступ і окупували найважливіші стратегічн: райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські ви­соти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки ООН 6, 7 і

9 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізра­їльська армія продовжувала бойові дії.

Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припи­нити воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я

10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, ще в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншим» миролюбними країнами вживе необхідних заходів дда припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відно­сини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії : одною зі сторін конфлікту.

Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.

На засіданнях Ради Безпеки ООН у жовтні 1967 р Радянський Союз наполягав на негайному виведенн ізраїльських військ з окупованих територій без укладати миру з Ізраїлем. СІЛА, Канада та ряд інших країн до­тримувалися думки, що укладення миру має бути попе­редньою умовою виведення ізраїльських військ. Дискусі* зайшла в глухий кут, і її було відкладено.

В листопаді 1967 р. дискусія відновилася, але Ра­дянський Союз залишався на попередніх позиціях. Тод Великобританія запропонувала компромісний проект ре­золюції, який і було прийнято. 22 листопада 1967 р. Раде Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 242, що визначила принципи політичного врегулювання близькосхідного конф­лікту. В преамбулі резолюції вказувалося на «неприпус­тимість набуття території шляхом війни». В резолюці викладалися основні принципи врегулювання: виведеню ізраїльських військ зі всіх окупованих територій; припи­нення стану війни між арабськими країнами й Ізраїлем забезпечення свободи судноплавства по міжнародник водних шляхах; досягнення справедливого врегулюванні проблеми біженців; забезпечення територіальної недотор канності й політичної незалежності кожної держави і Даному регіоні.

43І

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Радянський Союз охарактеризував дії Ізраїлю як «акт неприхованої агресії». Уряди і громадськість країн Заходу розцінили ці події інакше, і в резолюції Ради Безпеки ООН № 242 слово «агресія» було відсутнє.

Червнева війна 1967 р. завершилася серйозною воєнною поразкою арабських країн. Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан, сектор Газа, а також Сінайський півострів (Єгипет) та Голанські висоти (Сирія). Внаслідок цієї війни кількість палестинських біженців зросла ще на 400 тис. чоловік (до початку війни 1967 р. — 1 344 тис).

До перемоги Ізраїлю, поряд з раптовістю нападу, осна­щеністю ізраїльської армії сучасним озброєнням, кращою підготовленістю до ведення бойових дій, взаємодією з розвідувальними органами СІЛА і НАТО, спричинилися слабкі й недостатньо скоординовані дії Єгипту, Сирії та Йорданії, зумовлені як об'єктивними причинами, так і суб'єктивними помилками керівництва.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подо­лання економічних труднощів, викликаних війною й оку­пацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

Проблема близькосхідного врегулю­вання в першій половині 70-х років. Війна «Йом кіпур» у жовтні 1973 р.

Проблема близькосхідного врегулювання має кілька тісно пов'язаних один з одним аспектів. Перший аспект — національний, або палестинський, стосується питання національного самовизначення палестинського народу.

Рругий аспект — регіональний. Близькосхідний конфлікт на рівні регіональному — _це конфлікт між Ізраїлем і арабськими країнами.

436

Т є м а 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Третій — міжнародний аспект — полягає в тому, що у зв'язку зі значенням даного регіону в системі міжна­родних відносин у близькосхідний конфлікт із самого початку були втягнуті й позарегіональні країни, насампе­ред наддержави. Це справляло негативний, певною мірою каталізуючий вплив на його розвиток.

Маючи на меті відновити свій авторитет в арабському світі, Радянський Союз розпочав масовані поставки оз­броєнь у цей регіон. Протягом двох років єгипетська ар­мія була відновлена. У квітні 1969 р. Єгипет розпочав обстріл ізраїльських військ на Сінаї. Але Ізраїль знищив артилерію Єгипту й установив контроль над його повіт­ряним простором. На прохання Г. А. Насера для захисту повітряного простору Єгипту туди було направлено близько 15 тис. радянських військовослужбовців.

Зміцнювалися радянські контакти з Організацією визволення Палестини.

Боротьба палестинського народу має тривалу історію. Можна виділити кілька етапів розвитку палестинського руху опору.

1-й етап (40-ві—50-ті роки) — зародження ПРО, поява перших палестинських організацій, формування перших груп партизанів (федаїнів).

2-й етап (60-ті роки) —створення і становлення ОВП. Згідно з Палестинською національною хартією, прийня­тою в 1964 p., ця організація об'єднує всіх палестинців. У цьому документі була сформульована кінцева мета бо­ротьби — створення держави на всій території Палес­тини. Створення ОВП стало наслідком розвитку двох різних тенденцій. З одного боку — відродження у формі ПРО палестинського національно-визвольного руху. З іншо­го — прагнення деяких арабських країн використати палестинський рух опору для зміцнення власних позицій в арабському світі.

3-й етап (70-ті роки) —формування більш реалістичної програми. В 1974 р. ОВП поставила проміжне завдання — на першому етапі створити палестинську державу на тій частині Палестини, яку буде визволено, — так звана «концепція обмеженої державності».

У вересні 1970 р. загострилися відносини між ПРО і керівництвом Йорданії, де палестинці становили більш ніж половину населення. 18 серпня за посередництва

437

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема в Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Єгипту була підписана Каїрська угода. Збройні затони? ОВП залишили Йорданію і перейшли в Ліван, що каталізатором початку громадянської війни в цій края»: 1975 р.

Відбулися зміни і jb політиці Єгипту щодо східного врегулювання. С

Після смерті Г. А. Насера у вересні 1970 р. ирезидец- \ том Єгипту став А. Садат. Спершу він продовжив полі-» тику співробітництва з СРСР. 27 травня 1971 р. в Каїрі був підписаний Договір про дружбу і співробітництво міом Єгиптом і СРСР.

Водночас вживалися заходи, спрямовані на зближення зі США. Єгипетсько-американські контакти здійєнк»-вашєя по двох каналах: офіційно — між відомствами закордонних справ і неофіційно — між розвідками дао* країн.

У червні 1972 р. Єгипет відмовився від послуг радянсь­ких військових фахівців, але продовжував отримувати радянську військову допомогу.

Готуючись до нової війни на Близькому Сході, А. Садат прагнув зробити Ш обмеженою. Про це не була поінформована Сирія, незважаючи на створення об'єдна­ного військового командування.

6жовтня 1973р., вдень єврейського свята Йом Кшур (Судний день), збройні сили Єгипту й Сирії атакували позиції Ізраїлю. Разом з Єгиптом і Сирією у воєнних діях брали: участь військові частини й підрозділи Іраку, Марок­ко, Саудівської Аравії, Алжиру, Кувейту, Тунісу, Судану та Йорданії.

В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на схщний берег Суеиького каналу й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жов­тня єжипетські війська здобули Сінай. Сирійсвка армія просунулася на Голаиських висотах, визволила місто Ку-нейтру.

В хода «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним силам Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.

Ефективно використовувалася арабськими країнами тафтова зброя». 17 жовтня 1973 р. на зустрічі країн— членів ОПЕК у Кувейті було прийняте рішення про ско-

438

рочення розмірів видобутку нафти й ембарго на її по­ставки в країни, що не справляють тиск на Ізраїль у питаннях визволення окупованих територій (США, ffi-

до США з проханням нро негайні поставки зброї й спо­рядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-Авіву військову допомогу по иввщщшму «мосту».

Спираючись на американську підтримку й оправив­шись від раптового нападу, Ізраїль перейшов у контрнас­туп. Скориставшись отриманою з американського су­путника інформацією про розрив лінії фронту між другою і третьою єгипетськими арміями, ізраїльські війська 15 жовтня просунулися в тил єгипетських військ, форсу­вали Суецький канал, захопили плацдарм на його захід­ному березі. Третя єгипетська армій опинилася в ото­ченні, виникла загроза блокади Суецу.

8 жовтня 1973 р. представник СІЛА в ООН вніс про­позицію про припинення вогню з відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.

В ніч на 20 жовтня А. Садат «від імені єгипетського народу» звернувся до радянського посла за сприянням у припиненні вогню.

20—21 жовтня « Москві перебував державний секретар США Г. Шасінджер. Сторони досягай домовленості про внесення на розгляд Ради Безпеки ООН спільної резо­люції й про скликання конференції з питань близькосхід­ного врегулювання з участю США й СРСР.

22 жовтня Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 338, що передбачала припинення воєнних дій і вико­нання резолюції Ради Безпеки N° 242.

Однак на південній дільниці египетсько-ізраїньсьного фронту воєнні дії тривали. Радянський Союз 24 жовтня попередив Ізраїль про тяжкі наслідки агресивних дій, що порушують рішення Ради Безпеки ООН. У стан бойової готовності були приведені радянські ВПС. Водночас радянське керівництво повідоммо президента США про можливі наслідки недригшнення Ізраїлем воєнних дій.

СІНА, привівши свої війська в стан повної бойової готовності, вдалися до тиску на Ізраїль з метою зупинити його наступ на Сінаї.

439

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про при­пинення вогню.

21 грудня 1973 р. в Женеві згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 338 почала роботу мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Сирія, спочатку погодившись на проведення конференції, не направила в Женеву своїх представників, але зберегла за собою право участі.

В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар ООН повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.

31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка пе­редбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 p., і з частини територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів ООН у зоні роз'єднання військ.

Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально не приймалося.

До припинення роботи конференції спричинилися як непримиренні суперечності між Ізраїлем і арабськими країнами, так і втручання великих держав та їхня кон­фронтація на Близькому Сході, що ускладнювала процес близькосхідного врегулювання.

Після «жовтневої війни» почалося поступове зближен­ня Єгипту зі США й одночасне погіршення єгипетсько-радянських відносин.

У результаті «човникової дипломатії» державного сек­ретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975 р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.

440