2. Сучасний правовий аспект

2.1. Бернська та Римська конвенції не забезпечують безпосереднього ви­рішення зазначених питань. Бернська конвенція не забезпечує належного на­ціонального режиму, що широко обговорюється.

Конвенція визначає, що автори повинні користуватися «правами, які нада­ються нині або будуть надані в подальшому відповідними законами цих країн своїм громадянам, а також правами, окремо наданими цією Конвенцією» (Стат­тя 5 (1)). Римська конвенція 1961 року із захисту суміжних прав визначає, що «національний режим надається відповідно до умов охорони і умов, які перед­бачають її обмеження, окремо застереженими цією Конвенцією» (Стаття 2 (2)).

Угода ТРІПС включає положення щодо національного режиму, яке є одна­ковим з положеннями у конвенціях, про які йшлося вище (Стаття 3).

Правило, що закон, який застосовується до актів використання, є законом країни, де відбувається захист, є очевидним і не входить до конвенцій, крім одно­го випадку, а саме, статті 14^bis (2) (а) Бернської конвенції, де зазначено, що «визначення осіб, які мають авторське право на кінематографічний твір, зберіга­ється за законодавством країни, в якій запитується охорона». З'ясування цього

170

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

необхідне тому, що конвенції дозволяють визначати володіння правами на ці твори на національному рівні. Тому необхідно було відповісти на питання, що станеться, коли захист прав у країні, де запитується охорона, відрізняється від захисту прав у країні, де створено твір.

Нарешті, існує Європейська конвенція з авторського права і суміжних прав у сфері міжрегіональної супутникової трансляції, підписана 11 травня 1994 ро­ку. Ця конвенція Ради Європи визначає порядок застосування національного режиму таким же чином, як і Директива про ефірне мовлення через супутник та кабельну ретрансляцію¹⁴.

2.2. Вплив законодавства Співтовариства на це питання

Директива про ефірне мовлення через супутник і кабельну ретрансляцію не вирішує питання законного використання, яке регламентується національним законодавством кожної держави-члена. Директива намагається вирішити про­блему значно ширшу, пов'язану з визначенням акта протизаконної трансляції. У статті 1 (2) (Ь) відзначається, що публічне сповіщення за допомогою супутни­ка має місце тільки в державі-члені ЄС, в якій під контролем і під відповідаль­ність організації з радіомовлення, передаються несучі програми сигнали, при­значені для приймання публікою в безперервній лінії передачі, що йде від су­путника і повертається на Землю.

Директива не розрізняє типи супутників. Під «супутником» розуміється будь-який супутник, що працює на частотних хвилях, які, згідно із законом про телекомунікації, призначені для сповіщення сигналів для загального відома або які зберігаються для закритих сповіщень типу від точки до точки. В останньому випадку обставини, за яких має місце окреме одержання сигналів, повинні бути співвіднесеними з обставинами першого випадку.

Оскільки вплив законодавства Співтовариства залежить від договірних ста­тей, існує дві особливо важливі директиви: Директива з охорони комп'ютерних програм та Директива про право прокату і деякі суміжні права.

Директива про охорону комп'ютерних програм встановлює певні принципи, які визначають, що є допустимим у контекстах щодо використання комп'ютер­ної програми, а що ні. Стаття 5 (2), наприклад, визначає, що «контракт не пови­нен перешкоджати особі, яка має право на використання комп'ютерної програ­ми, зробити з неї запасну копію, якщо вона необхідна в даному разі»; стаття 5 (3) встановлює, що «особа, яка має право на використання копії комп'ютерної про­грами, може без дозволу правоволодільця спостерігати, вивчати або випробо­вувати роботу цієї програми».

Стаття 4 Директиви про право прокату і деякі суміжні права визначає, що автори і виконавці повинні користуватися правом на справедливу винагороду; принципи законодавства Співтовариства встановлюють, що договірні статті не можуть порушувати це положення.