2.2. Правове становище окремих груп населення за законами Хаммурапі (авілумів, мушкенумів, тамкарів, редумів, баїрумів, селян, рабів)

Закони Хаммурапі виходили з визнання того, що особи не є однаковими за своїми юридичними можливостями, правами та обов'язками щодо держави та одна до одної. Ця відмінність передбачалася або діставала спеціальне закріплення, оскільки правовий устрій суспільства був становим. Хоча, звичайно, чітких меж між категоріями населення не було, усі вони — більшою, меншою чи незначною мірою — мали правоздатність у галузі як майнових, так і особистих прав.

Цілком повноправною особою (суб'єктом права) вважався самостійний чоловік-господар, глава патріархальної родини. Він міг належати до вільних общинників, бути власником наданої йому общинної землі, мати усі права, пов'язані з майновими і сімейними відносинами. Таку особу закони називали авілумом («людина», «син чоловіка»). До іншої категорії загалом повноправних і вільних людей належав мушкенум («той, що падає ниц», «бити чолом», тобто той хто йшов слугувати).

Мушкенуми були власниками ділянок землі, переданої їм на певних умовах з царського (державного) фонду. Авілуми в основному сповідували звичаєве право.

Закони регулювали лише загальні для усіх або дуже своєрідні ситуації. Мушкенуми ж були предметом особливого піклування з боку царської юстиції. На умовних соціальних сходах вони стояли дещо відокремлено від авілумів: закони «дешевше» оцінювали їх майно, заподіяні їм тілесні ушкодження тощо. Од-пак земельна власність мушкенумів охоронялася поряд із хра-

мовою і палацовою. У разі розлучення з дружиною вони сплачували лише третину суми, яку мали сплачувати у такому разі повноправні общинники. Вочевидь, це було пов'язане з тим, що мушкенуми були одноосібниками, тоді як авілуми зберігали зв'язки з общиною і могли розраховувати на підтримку сусідів і родичів у разі виникнення конфліктів.

Інакше кажучи, дві категорії вільних — авілуми і мушкенуми у майнових відносинах захищалися законами Хаммурапі однаково, а їх тілесні ушкодження — по-різному. Підтвердженням того, що закони Хаммурапі захищали майно цих двох категорій вільних однаково, с § 15: «Якщо людина виведе за міські ворота раба палацу, чи рабиню палацу, чи раба мушкенума, чи рабиню мушкенума, її належить вбити»¹. Уважно прочитавши цю статтю, бачимо, що незважаючи на те, що вона мала продемонструвати бажання законодавця захистити майно авілума і мушкенума однаково, в ній взагалі немає згадки про авілума. Як це розуміти? Щоб зрозуміти це, потрібно згадати, що закони Хаммурапі належать до перших кодифікацій звичаєвого права. А зі звичаєвого права населення знало, що майно авілума мало такий самий правовий статус, як і майно палацу.

Таким чином, ми бачимо, що за викрадення раба, хоч у палацу, а отже і у авілума, хоч у мушкенума крадія належало вбити, тобто у цьому випадку майно захищалося однаково.

Але чому використовується словосполучення «у цьому випадку»? Відповідь на це питання міститься у § 8 законів Хаммурапі: «Якщо людина вкраде або вола, або вівцю, або віслюка, або свиню, або човна, то, якщо це боже або палацове, вона може віддати це у 30-кратному розмірі, а якщо це належить мушкенуму, вона може відшкодувати це у 10-кратному розмірі, якщо ж крадієві немає чим віддати, його належить вбити».

Коментуючи цю статтю, звернемо увагу на те, що крадієві, який в змозі заплатити, запропоновано різний штраф за майно, яке він вкрав у храму і у палацу (а отже, й у авілума) — у 30-кратному розмірі від вартості вкраденого, та у мушкенума — у 10-кратному розмірі від вартості вкраденого. Інакше кажучи, цей параграф спростовує ілюзію рівноправного захисту майна авілума і мушкенума, запропоновану § 15 законів Хаммурапі.

Як пояснити цю суперечність? Як ми вже знаємо, мушкенум не був членом общини, він вільний, але не мав землі й знарядь