1 Реформація — релігійний за формою, буржуазний рух під гаслом реформи католиць­кої церкви.

лицьку (південь) частини. Тридцятирічна війна — феодальна реакція на Реформацію і виступ селянства — призвела до сильного ослаблення міст і буржуазії, відновлення кріпосного права у найжорсткіших формах, подальшого посилення князівської верхівки. Усе це сприяло закріпленню німецької роздробленості.

Зміни в державному устрої. Політичний розвиток Німеччини. Починаючи з XIII ст. центральний апарат імперії на чолі з імператором лише номінально був носієм державної влади, а фактично перебував у руках чи під контролем курфюрстів. Його діяльність на місцях була значною мірою паралізована реальною владою територіальних князів, які поступово перетворювалися на справжніх монархів.

Після остаточного встановлення верховенства римських пап над церквою імператор втратив статус глави церкви і припинив наділяти єпископів і абатів церковними повноваженнями. Відповідно до Вормського конкордату 1122 р. духовну інвеституру відтепер здійснював папа, який наділяв каноніків символами духовної влади. Імператор міг бути присутнім на виборах церковників, але здійснював лише світську інвеституру — наділяв каноніка земельним володінням з відповідними васальними обов'язками.

Обрання імператора почало провадитися вузькою колегією князів, яка під час обрання перестала враховувати права спадкоємців померлих імператорів. У такий спосіб міг бути обраний будь-який кандидат князівського роду, бажаний колегії.

Імператор продовжував залишатися верховним суддею в імперії, що було пов'язано з традиційними обов'язками королівської влади підтримувати «мир» і здійснювати правосуддя. Однак ця прерогатива імператора залишилася по суті єдиною і до того ж такою, що поступово втрачалася, регалією. Імператор практично був позбавлений можливості обкладати підданих податками й одержував доходи лише з власних земель. Якщо ж у зв'язку з відсутністю спадкоємців до казни відходили землі васалів імператора, німецьке право вимагало передачі таких земель іншим васалам (принцип «примусового наділення леном»). Спроби Фрідріха Барбаросси відновити імператорські регалії — права на доходи від використання доріг і рік, від портів, митниць і монетних дворів, а також ввести подушний і земельний податки — закінчилися безрезультатно.

Імператорська влада не змогла створити систему центральних імперських установ і «виростити» королівську бюрократію, яку можна було б так чи інакше порівняти з судово-фінансово-адміністративним апаратом в Англії і Франції. Імперія фактично не мала столиці, казначейства, професійної канцелярії, професійного центрального суду.

Після загибелі династії Штауфенів у боротьбі з папами в Німеччині з 1250 по 1273 р. не було імператора. У цей період міжцарів'я було втрачено багато коронних земель і регалій, що відійшли до князів. Надалі до 1356 р. імператорський титул по черзі присвоювався представникам багатьох династій, поки в 1438 р. остаточно не закріпився за Габсбургами. Імператор продовжував залишатися главою держави, уособлював єдність імперії, але не мав реальної влади. Він виконував в основному функції військового і зовнішньополітичного координатора дій німецьких феодалів. Це становище було юридично санкціоноване «Золотою буллою» 1356 р., виданою німецьким імператором і чеським королем Карлом IV.

«Золота булла» закріпила історично сформовану практику, за якої управління Німеччиною фактично зосереджувалося в руках семи курфюрстів: трьох архієпископів — Майнцького, Кельнського і Трирського, а також маркграфа Бранденбурзького, короля Чеського, герцога Саксонського, пфальцграфа Рейнського. Князі-виборці більшістю голосів визначали вибір імператора. «Золота булла» детально регламентувала процедуру ви­борів імператора курфюрстами. У разі рівності голосів ухвальний голос належав архієпископу Майнцькому. Він подавав голос останнім, був головою колегії курфюрстів і мав скликати збори всієї колегії у Франкфурті-на-Майні. Архієпископ Майнцький міг заздалегідь запитувати згоду інших курфюрстів на ту чи іншу кандидатуру. Булла передбачала перетворення колегії курфюрстів на постійно діючий орган державного управління. Щорічно протягом одного місяця мав проходити з'їзд колегії для обговорення державних справ. Колегія мала право суду над імператором і його усунення.

«Золота булла» визнала повну політичну самостійність курфюрстів, їхню рівність імператору. Вона закріпила права їхнього територіального верховенства, встановила неподільність кур-фюрств, перехід їх у спадщину. Курфюрсти зберегли за собою захоплені ними регалії, особливо такі, як власність на надра та їх експлуатація, стягнення мита, карбування монети. Вони мали право вищої юрисдикції у своїх володіннях. Васалам було заборонено вести війни проти сеньйорів, містам — укладати союзи проти курфюрстів. Отже, у Німеччині була юридично оформлена олігархія кількох найбільших феодалів, що склалася ще до «Золотої булли». Курфюрства були об'єднані тільки загальним підданством імператору і не володіли правом самостійно оголошувати війну й укладати мир з іноземними державами (ця прерогатива зберігалася за імператором).

Згодом курфюрсти домоглися того, що кожен імператор при обранні мав приймати вироблені ними умови, що обмежують його владу. Ці умови з XVI ст. одержали назву «виборних капітул» і зберігалися в практиці виборів німецьких імператорів до кінця XVIII ст.

З XIV—XV ст. у Німеччині крім імператора існували ще дві загальноімперських установи — рейхстаг та імперський суд. Рейхстаг був загальноімперським з'їздом (букв, «імперський день»), що з XIII ст. скликався імператором досить регулярно. Його структура остаточно оформилася в XIV ст. Рейхстаг складався з трьох колегій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних панів та колегії представників імперських міст. Характер представництва цих імперських станів, або чинів, відрізнявся від представництва трьох станів інших західноєвропейських держав. Передусім у рейхстазі були відсутні представники дрібного дворянства, а також бюргерства неімперських міст. Духовенство не утворило окремої колегії і засідало в першій чи в другій колегії остільки, оскільки великі прелати входили до складу князівського прошарку. Усі три колегії засідали окремо. Разом збиралися іноді тільки палати курфюрстів і князів.

Отже, рейхстаг виступав не стільки як орган станового представництва, скільки як орган представництва окремих політичних одиниць — курфюрсти представляли інтереси своїх держав, князі — князівств, а бургомістри імперських міст були представлені за посадою.

Компетенція рейхстагу не була точно визначена. Імператор запитував його згоду у військових, міжнародних і фінансових питаннях. Рейхстаг був наділений правом законодавчої ініціативи. Укази, видані імператором спільно з членами гофрату (імператорської ради), подавалися на затвердження рейхстагу. Акти рейхстагу, як правило, не мали обов'язкової сили і носили, скоріше, характер імперських рекомендацій.

Наприкінці XV ст. рейхстаг здійснив низку невдалих спроб ввести хоча б деякі елементи централізації в політичний устрій імперії. Ці спроби відбили стурбованість деякої частини феодальної знаті ослабленням центральної влади в умовах зростання соціальної напруженості в суспільстві. Вормський рейхстаг

1495 р., що проголосив «вічний земський мир» (заборона приватних війн), заснував імперський верховний суд у справах імперських підданих і підданих окремих князівств. Члени суду призначалися курфюрстами і князями (14 осіб), містами (2 особи), а голова — імператором. Імперію вирішено було поділити на 10 округів на чолі з особливими охоронцями порядку з князів, які мали виконувати вироки суду. Їм надавалися для цього військові контингенти. Крім того, був введений особливий податок на потреби управління імперією — «загальноімперський пфеніг». Однак значна частина цих заходів так і не була втілена в життя.

Слабкість центрального апарату знайшла відображення й у принципах створення армії імперії. Імперія не мала постійного війська. Військові контингенти у разі потреби постачалися імперськими чинами за особливими рішеннями згідно із силами країни. З XV ст. основою імперської і князівських армій стають загони найманців. Водночас рішеннями рейхстагу довільне вербування солдат до імперської армії без згоди князів було заборонене. Наймані армії утвердилися на всіх німецьких землях, будучи уособленням повної політичної роздробленості. Спроби введення загальноімперського податку на утримання армії імператора і створення військових округів для формування імперського війська були заблоковані князями.

Отже, відсутність професійної бюрократії, постійного війська, достатніх матеріальних коштів в імперській казні призводили до того, що центральні установи не могли домогтися виконання своїх рішень. До кінця XVIII ст. політичний устрій імперії зберігав видимість станової монархії, що прикривала бага-товладдя курфюрстів, за своєрідної конфедеративної форми державної єдності.

Еволюція територіальних одиниць імперії і місцевої влади. Ще Фрідріх І Барбаросса до кінця XII ст. практично «створив» імперський стан князів, намагаючись через васальну піраміду забезпечити стабільність і мир на німецьких землях. Залишаючись формально васалами імператора, світські і церковні князі почали здійснювати неподільну владу на переданих їм землях. Вирішальну ж роль у юридичному оформленні політичної влади князів на місцях відіграла діяльність Фрідріха II. У пошуках підтримки в боротьбі з папством він значно розширив права духовних і світських феодалів. «Закон на користь духовних князів» 1220 р. гарантував недоторканність церковного майна, повноту їхньої територіальної юрисдикції, право на мито, карбу­вання монети. Володіння духовної знаті стали практично недоторканними для імператорської влади. Аналогічні привілеї одержали відповідно до «Закону на користь сеньйорів» 1232 р. і світські васали імператора. У королівських містах заборонялося приймати втікачів феодалів і церкви. Крім того, у спеціальному едикті про міські комуни (1232 р.) заборонялося їх утворення без згоди феодального сеньйора.

Привілеї, отримані феодальною верхівкою, до середини XIII ст. зробили територіальних князів самостійними носіями політичної влади в Німеччині. Від класичної феодальної роздробленості процес розпаду на територіальні князівства відрізнявся такими особливостями. Це було дроблення держави не на вотчини, сеньйорії з їх васально-ієрархічною залежністю і імунітетами, а на відокремлені територіальні утворення з повною політичною владою князів. Князівства оформилися в незалежні державні утворення, невеликі королівства із системою загального підданства і власним апаратом влади і управління (князівський двір, рада, чиновники тощо). Підпорядкування князів імператору визначалося лише слабкими васально-ленними зв'язками, оскільки васальні обов'язки князів зводилися до участі в коронаційному поході на Італію, явки до курії і виставленню в разі війни певного контингенту воїнів.

Саме окремі «князівські» держави розвиваються в Німеччині за зразком централізованих західноєвропейських монархій. У них були створені професійні урядові і судові установи. Князівські території нерідко поділялися на графства, якими управляли міністеріали, призначувані князем (герцогом); багатьма містами також управляли призначені князем посадові особи. У великих князівствах були засновані канцелярії з нотаріусами, що розробляли проекти нормативних актів і реєстрували угоди. Пізніше великі території були поділені на кілька десятків адміністративних одиниць, які управлялися одним адміністративним і одним судовим чиновником, які, у свою чергу, спиралися на призначуваних чиновників і суддів дрібніших округів. Існувала також розгалужена система оподаткування підданих князівств.

Вища судова влада, передана князям на їхніх територіях, стала найважливішим, найефективнішим інструментом зміцнення їхньої самостійності, економічної і політичної влади в цілому. Крім того, об'єднання духовної і світської влади в руках «князів церкви» забезпечувало ідеологічне прикриття їхніх зростаючих прерогатив та, з іншого боку, забезпечило церкві особливу силу на території Німецької імперії.

В умовах слабкості центральної влади в Німеччині одержала значного розвитку і політична автономія окремих корпорацій — міст, їхніх союзів, релігійних об'єднань тощо. Особливі політичні права мали об'єднання північних німецьких міст — Ган-за (XIV—XVI ст.), Союз рейнських міст (1254 р.), Швабський союз (XVI ст.), а також військово-релігійний Тевтонський орден (ХІІ-ХУІ ст.).

Найбільшим обсягом прав були наділені в імперії так звані імперські і вільні міста. Імперські міста — безпосередні васали імператора — одержали велику частину імператорських регалій (вищий суд, карбування монети, військо). їх обов'язки стосовно імператора зводилися до присяги на вірність і прийому імператора з його двором. З XV ст. імперські міста (Любен, Бремен, Гамбург, Аугсбург, Нюрнберг та ін.) мали постійне пред­ставництво в рейхстазі. Що стосується семи вільних міст Німеччини, до яких належали найдавніші єпископські міста (Майнц, Кельн, Трир, Вормс та ін.), то вони одержали привілеї як від німецького імператора, так і від духовних князів, які володіли ними. Ці міста були звільнені від податку і постачання війська і були центрами єпархії, церковно-світського управління єпархією і князівством. У XII—XV ст. ці міста користувалися самоврядуванням, у них обиралися бургомістри і члени міської ради, які вирішували місцеві питання, кримінальні і цивільні справи. Духовні князі зберігали юридичний контроль над цими містами за допомогою призначення головних чиновників міста — бургграфа, префекта, які керували здійсненням правосуддя.

Імперські і вільні міста Німеччини нерідко об'єднувалися в союзи, які проводили власну політику, що не завжди збігалася з інтересами як центральної, так і князівської влади.

У XIV ст. окремі князівства-держави трансформуються в станово-представницькі монархії, що відзначаються різноманіттям форм. У більшості держав сформувалися три замкнені курії — духовенства, лицарів і городян. Збори цих земських чинів усередині князівств називалися ландтагами. Ландтаги дещо обмежували владу князів усередині князівства і за структурою більше нагадували станово-представницькі установи Франції, ніж рейхстаг. Однак у більшості випадків ландтаги не мали ухвального голосу під час обговорення місцевих і державних справ. Щоправда, їхня згода обов'язково запитувалася при вирішенні фінансових питань. Але в цьому випадку князь завжди міг одержати потрібне рішення за допомогою двох станів, звіль­нених від сплати податків, але таких, що брали участь у витра ті цих коштів, — вищого духовенства і лицарства.

У XVI—XVIII ст. після релігійних війн кількість самостійних державних утворень у Німеччині ще більше зросла (їх стало по над 300), утверджується так званий князівський абсолютизм. Він відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу (як і станово-представницьких монархій) тим, що склався не в межах всієї імперії, яка залишалася децентралізованою, а в межах окремих князівських володінь. Крім того, його утвердження — не результат тимчасової рівноваги сил феодалів і буржуазії. Навпаки, князівський абсолютизм становить торжество феодально-консервативних сил над буржуазним рухом і підпорядкування слабкої німецької буржуазії князям.

Не випадково абсолютизм утвердився раніше всього в Баварії (у першій третині XVII ст.), що відзначалася економічною відсталістю. Князівський абсолютизм не відіграв ніякої позитивної ролі, надовго закріпивши економічну і політичну роздробленість Німеччини.

Пруссія й Австрія. Найбільшими абсолютистськими державами імперії були Пруссія й Австрія, між якими вже починалося суперництво за політичне верховенство в імперії.

Бранденбурзько-Прусська держава була створена на початку XVII ст. на землях колишнього Тевтонського ордена, колонізаторська діяльність і ідеологія якого заклали засади великопрус-ського мілітаризму в Німеччині. Остаточне оформлення цієї держави відбулося в 1701 р., коли бранденбурзький курфюрст домігся титулу короля Пруссії.

Глава держави — король Пруссії — входив до імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада при королі. їй підпорядковувалися спочатку три директорії: фінансова, військових справ і королівських доменів. Особливого значення набула директорія військових справ, що відала організацією й озброєнням створеної в 1655 р. постійної армії. Прусська армія була однією з найбільших у Європі і славилася своєю муштрою і палицевою дисципліною.

Основними тенденціями розвитку державного устрою Пруссії в XVI—XVII ст. стали подальша централізація і мілітаризація державного апарату, піднесення військово-управлінських органів над цивільними. Значна частина повноважень Таємної ради переходить до генерального військового комісаріату. Відбувається злиття всіх директорій у єдиний військовофінансовий орган на чолі з президентом — королем. На міс-

цих земські радники (ландрати), які призначалися королем за рекомендацією дворянських зборів, підпадають під жорсткий контроль центральної влади і наділяються широкими військово-поліцейськими повноваженнями. Ліквідується міське самоврядування. Міські ради були замінені колегіями магістрами що призначалися королем. На весь державний апарат були поширені військові звання, військова субординація і дис-щипліна.

За своїм політичним режимом Прусська монархія може бути охарактеризована як військово-поліцейська держава. У ній одержали найширший розвиток сваволя влади, цензура і дріб'язкова регламентація не тільки державного, а й приватного життя підданих.

Австрія, на відміну від Пруссії, не була централізованою державою. Це була багатонаціональна країна. В Австрії панувало католицьке віросповідання. З XV ст. королі Австрії ставали німецькими імператорами, і Австрія вважалася їх доменальним володінням.

Система центральних органів Австрії не була строго впорядкованою і постійно перебудовувалася. Вищим органом влади і управління разом з монархом була Таємна рада. У подальшому нона була замінена конференцією, що стала постійною установою (з початку XVIII ст.). Військовими справами відала придворна Військова рада. У 1760 р. з метою об'єднання всіх галузей управління була заснована Державна рада.

На чолі провінцій Австрійської монархії стояли намісники. Вони обиралися місцевими станово-представницькими установами і затверджувалися королем. У державах, що входили до складу Австрії, були сейми — станові збори. У містах управління перебувало в руках виборних міських управ і бургомістрів. За королеви Марії Терезії (1740—1780 рр.) найважливіші повноваження зосереджуються в руках королівських чиновників, виборні органи стають підконтрольними уряду.

В другій половині XVIII ст. у Пруссії й Австрії проводилася політика так званого просвітницького абсолютизму. Були здійснені певні буржуазні перетворення, рекламовані як плід співдружності государів із французькими просвітителями. За своєю суттю ця політика була спробою пристосувати суспільство і державу до ряду вимог, які висувала буржуазія, не зачіпаючи при цьому найістотніших інтересів дворянства і підвалин кріпосництва.