2. Державний устрій. Королівська влада і центральні органи управління

Ранньофеодальна монархія. У X—XII ст. Німеччина була відносно єдиною державою. Слабкий розвиток феодалізму, зовнішня загроза й активна політика централізації перших німецьких королів сприяли утвердженню ранньофеодальної монархії, тимчасовому посиленню королівської влади. Королям вдалося створити державні об'єднання з колишніх племінних герцогств. Водночас відсутність етнічної спільності, слабкі економічні зв'язки між окремими герцогствами робили єдність цієї держави відносною.

У цей період відбулося значне територіальне розширення Німецької держави. У результаті приєднання частини Італії, Бургундії, Чехії й утворення Бранденбурзької, Східної та інших марок виникла велика імперія. Німецькі королі з X ст. одержали титул імператорів Священної Римської імперії.

Тимчасовому посиленню королівської влади сприяла діяльність Оттона І (936—973 рр.), який у боротьбі з герцогами спирався на церковні землеволодіння і церковні установи. Його заходи щодо місцевої церкви одержали назву «оттонівських привілеїв». Оттон І обмежив права герцогів щодо церкви, частково передав герцогські функції єпископам, створив в областях незалежні, наділені імунітетом, єпископські території за рахунок передачі під управління єпископів герцогських земель або їхніх частин. Духовні феодали були підпорядковані лише королівській владі. Верховенство короля в церковних справах забезпечувалося тим, що в прелатів були відсутні спадкові права на землі, а також практикою королівської інвеститури (надання духовного сану світською владою). «Єпископальна система» Оттона І дозволила йому довільно призначати єпископів, заміщувати єпископські кафедри, користуватися частиною доходів з церковних земель.

Ці доходи становили матеріальну основу відносно сильної королівської влади, так само як і доходи від інших виключно королівських прав (регалій), головним з яких було право на здійснення вищого суду. Німецький король «творив справедливість», видавав імперські закони і навіть церковні канони.

Єпископальна політика Оттона І отримала своє логічне завершення в захопленні Риму як центру католицької церкви. Скориставшись феодальними суперечками в Італії, Оттон І коронувався в 962 р. у Римі імператором. Цей акт мав означати відновлення імперії Карла Великого, що розпалася, і символі­зувати спадкоємність корони німецьких королів від римських цезарів. Під час коронування Оттон І визнав претензії папи на світські володіння в Італії, але зі збереженням суверенітету імператора над ними. Крім того, від римського папи вимагалося принесення васальної присяги імператору. Від Оттона І німецькі імператори почали розпоряджатися церковними кафедрами в Італії, скидати і зводити на престол пап, контролювати їхнє обрання. Однак з кінця XI ст. папство, посилюючись, починає поступово звільнятися від опіки німецьких імператорів і домагатися верховенства в боротьбі з ними.

Центральний апарат у Німеччині в X—XII ст. зберігав риси двірцево-вотчинної системи управління, що була притаманна епосі Каролінгів. Імператор, який обирався феодалами, постійно роз'їжджав зі своїм двором по імперії, підтримуючи свою владу в різних її частинах. Вищі слуги палацу (канцлер, маршал та ін.) виконували найважливіші державні функції. їхні посади поступово стають спадковими і покладаються на духовних і світських князів — герцога Саксонського, архієпископів Майн-цького, Трирського та ін., які безконтрольно управляли німецькими землями в періоди тривалої відсутності імператорів. З початку XI ст. при імператорі створюється королівська рада (гоф-таг), що розглядає найважливіші державні справи. Рішення у цих справах часто приймалися і на загальних з'їздах феодалів за ухвального голосу князів.

З XII ст. починається поступовий процес розкладу системи королівської адміністрації на місцях. Колишні королівські чиновники — графи — перетворюються на спадкових ленників. Вони створюють власний апарат управління своїми володіннями, захищений привілеями та імунітетами від втручання центральної влади. Отже, починаючи з XII ст. діяльність центрального і місцевого апарату Німеччини усе менше залежала від волі і бажання імператора й усе більше визначалася політичними інтересами і привілеями князів.

Особливий апарат було створено для управління Італією. Його очолював канцлер — один з найвищих духовних князів Німеччини. Крім нього існували імператорські посланці з адміністративними і військовими повноваженнями, пфальцграфи, які відали імператорським майном, префекти міст.

Армія і суд. Військові сили імперії поділялися на імперські і князівські. Королівське (імператорське) військо складалося з військових контингентів, яких поставляли його васали, хоча спочатку імператор міг спиратися також на міністеріалів, які управляли його маєтками і були зобов'язані служити імператору «кінно і збройно». Кількість воїнів, яких були зобов'язані приводити світські і духовні князі, встановлювалася імператором, однак умови участі у військових походах визначалися феодальним звичаєм і рішеннями феодальних з'їздів. В італійських кампаніях участь усіх васалів у поході була обов'язковою, але цього не завжди дотримувалися.

Верховним головнокомандуючим був імператор. Командування контингентами доручалося князям, які здійснювали його через графів і сотників. До XII ст. у разі нападу на країну до ополчення могли призиватися селяни.

Судова система Німеччини була успадкована від монархії Каролінгів. У міру того, як склалося князівське управління, судова влада імператора поступово обмежувалася на користь світських і духовних князів, а судова система набувала дедалі складнішого і багатоступеневого характеру. Феодали, які спочатку мали право судити лише власних кріпаків, поширили свою юрисдикцію на все населення належних їм володінь. Для вільних існували станові суди, що діяли за принципом «суду рівних»: князівські, графські, шеффенські тощо. У залежних містах суд перебував в руках представника сеньйора, а у вільних створювалися міські суди, які діяли на основі норм міського права. Свої суди мали і церковні корпорації.