1 Див.: Макарчук в. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. — к. 2001. - с. 570.

ативами. Німецькі політологи вважають, що у ФРН «уряд має значно більшу вагу, ніж парламент».

Для гарантування прав і свобод громадян створено Федеральний конституційний суд, не залежний від законодавчої та виконавчої влади. Крім цього, до повноважень Федерального конституційного суду входить: вирішення суперечок між вищими федеральними органами у тлумаченні окремих положень Конституції; розгляд правових конфліктів між федерацією і землями; перевірка того, як кожний новоприйнятий закон узгоджується з правовими нормами. На практиці склалося так, що коли політики ФРН не можуть або не хочуть прийняти якесь непопулярне політичне рішення (політик мусить думати про наступні вибори), вони апелюють до Федерального конституційного суду, перекладаючи тим самим на нього обов'язок запасного законодавця. Саме Федеральний конституційний суд ухвалив низку надзвичайно важливих рішень, зокрема, про фінансування партій, Договір про основи відносин між обома німецькими державами (1974 р.), про захист даних, що не підлягають розголошенню, та про штучне переривання вагітності.

Конституція розмежувала повноваження федерального уряду і земель (нині налічується 11 «старих» і 5 «нових земель», отже, 16 урядів і парламентів). Землі були наділені «культурним суверенітетом». Вони отримали право самостійно регулювати систему освіти, розробляти закони про організацію служби преси, радіо і телебачення. Не менш важливо й те, що землі виконують федеральні закони. Адже федерація не має власних федеральних органів, які б забезпечували виконання федеральних законів, скажімо, власної федеральної поліції, проте в кожній землі є земельна поліція. Великого значення у цій ситуації набувають вказівки місцевої виконавчої влади (наприклад, в питанні про розгін поліцією несанкціонованих демонстрацій).

Демократична конституція зумовила швидкий поступальний розвиток країни.

У країні в 1945—1949 рр. була проведена денацифікація. Першим канцлером ФРН став К. Аденауер, колишній бургомістр Кельна, вигнаний гітлерівцями зі своєї посади після 1933 р. Аденауер був особистим другом президента Франції Ш. де Голля, і уже одним цим сказано майже усе. Але на середніх та нижніх щаблях державного управління, в армії, в міністерстві зовнішніх справ, у правоохоронних та судових структурах відчувався настільки гострий брак кадрів поза нацистським минулим, що доводилося буквально закривати очі на «гріхи молодості» багатьох посадовців. Так, генеральним прокурором ФРН став колишній гітлерівський прокурор у Лейпцігу Френкель, розвідку держави очолив абверівський генерал Гелен тощо. Ситуація дещо нагадувала пострадянські республіки, де після 1991 р. на багатьох ключових постах перебували люди з компартійним минулим і навіть колишні члени Політбюро ЦК КПРС (Єльцин, Шеварднадзе, Алієв) та співробітники КДБ (Путін)¹.

Зрозуміло, що такий кадровий підбір у подальшому вплинув на певну зміну основ внутрішньої і зовнішньої політики, зафіксованих в Конституції 1949 р. Наприклад, навіть перший федеральний президент ФРН Т. Гойсс уже виявляв свою незгоду з деякими основними положеннями Конституції 1949 р., зокрема у питанні про загальну військову повинність: «Ми збираємося створити механізм демократії. А загальна військова повинність є законною дитиною демократії».

У перше десятиріччя після прийняття Конституції при владі перебувала партія Християнсько-демократичного союзу (ХДС). У 1956 р. з ініціативи уряду була внесена перша суттєва зміна до Конституції 1949 р. — скасована ст. 4, яка забороняла примус щодо несення військової служби. В країні була відновлена військова повинність. Починаючи з 1957 р., у бундесвері відбули службу понад 6 млн молодих чоловіків, що становить могутню потугу резервістів на випадок виникнення воєнної загрози. Канцлер Людвіг Ерхард ще у 60-ті роки вважав, що прийшов кінець повоєнному періоду: «Ми знову ті, хто ми є». Водночас не можна не зазначити й того, що лідер баварського Християнсько-соціального союзу (ХСС) (1945 р.) Й. Штраус (в СРСР він мав репутацію найбільшого західнонімецького «яструба») вже 1966 р. не вірив у можливість «відродження німецької національної держави» у кордонах 1934 р.

На виборах до бундестагу 1969 р. перемогла коаліція соціал-демократичної (СДПН) (1946 р.) та Вільної демократичної партій (1948 р.) (остання називає себе «партією інтелігенції»). Канцлером країни став соціал-демократ В. Брандт. Були нормалізовані відносини з СРСР, Чехословаччиною та Польщею (країнами, які після Другої світової війни розширили свої території за рахунок переможеної Німеччини), в 1974 р. був укладений Договір про відносини між ФРН та НДР. Обидві німецькі країни одночасно (1973 р.) стали членами ООН. У країні були закладені міцні