2. Мусульманське право (шаріат)

2.1. Особливості становлення і розвитку мусульманського права

У лекціях з історії філософії Гегель стверджував, що «іслам вже давно зійшов із всесвітньої історичної арени і знову повернувся до східного спокою і непорушності»¹. Ця заява була зроблена на початку XIX ст., і великому філософу ніхто не ставить за провину це висловлювання. Але воно повинне послужити попередженням від поспішних та категоричних висновків і оцінок, коли йдеться про таке явище, як релігія².

Застійність традиційних богословсько-юридичних поглядів, а також незнання джерел шаріату ускладнює пошук нових рішень, задоволення складних і зростаючих потреб сьогоднішнього життя. Саме тому мусульманському праву доводиться запозичати деякі положення в інших правових систем.

Відомий мусульманський правознавець М. Р. Ріда³ порівнював юридичну систему будь-якого суспільства з мовою цього суспільства. Подібно до того, як мова не повинна дозволяти правилам іншої мови управляти собою без перегляду і пристосування, так не можна запозичати і закони іншої нації, не зваживши їх на терезах відповідного світогляду і звичаїв. Інакше виникне хаос, будуть втрачені гармонія і самостійність. М. Р. Ріда закликав до використання принципу «переваги», тобто запозичення найбільш придатних законів з наданням переваги суспільним інтересам як основі для виведення законів з Корану і Суни, а також методів вибору, зіставлення і синтезу найкращих рис кожного з чотирьох богословсько-правознавчих тлумачень (мазхабів) ісламу із залученням незалежних думок факихів, які необов'язково повинні походити з якогось одного мазхабу.

М. Р. Ріда вважав незалежність правової системи необхідною опорою для мусульман у їх протистоянні культурному відчуженню і моральному хаосу. Він дійшов висновку не тільки про необхідність відродження і збереження шаріату, а й про те, що цивільний уряд не може виконувати свої функції або бути стабільним без розробки відповідних законів. Зокрема він ствер­джує, що дух і суть законів засновані на їх виконуваності відповідно до потреб будь-якого часу і місця, а також до релігійних і політичних особливостей кожної нації.

«Скасувати халіфат президентським декретом у 1924 р. було зовсім не важко, однак скасувати його в політико-культурній свідомості, як це очевидно сьогодні — дуже складне завдання. Ліквідація халіфату викликала гостру ідейну кризу, полеміка навколо якої не стихає дотепер. Водночас ця полеміка вже не є відображенням домінування старого традиціоналізму. Вона стала породжувати нові теми, зокрема питання про «ісламське правління», висунуте як альтернатива халіфату. Багато сучасних ідеологів ісламу дійшли висновку про те, що відродження халіфату не має сенсу, але водночас сформулювали завдання перегляду політичної спадщини ісламу, насамперед в питанні про владу»¹.

З усіх світових релігій іслам найтісніше пов'язаний з державою і правом, і сполучною ланкою між ними виступає мусульманська правова ідеологія. Мусульманське право необхідно розглядати і як специфічну правову систему, яка повністю базується на мусульманській теології.

Необхідно розрізняти мусульманське право і національні правові системи мусульманських держав.

Р. Давид зазначав, що, як і в християнських країнах, громадянське суспільство ніколи не ототожнюється в ісламі із суспільством релігійним. Громадянське суспільство завжди живе під владою звичаїв або законів, які, безумовно, спираються загалом на принципи мусульманського права і відводять їм серйозну роль². Продовжуючи його думку, можна сказати, що, однак, у різні епохи, у певних країнах і з певних питань вони в той же час могли відходити від ортодоксальних положень і суперечити принципам і нормам релігійного мусульманського права. Навіть тоді, коли мусульманське право мало найвищий авторитет, далеко не всі його елементи мали однакове практичне значення.

За різними підрахунками у світі на сьогодні проживає близько 1 млрд чоловік, які сповідують іслам. Вони становлять більшість або значну частину населення більш ніж у 50 державах. Однак просторова дія мусульманського права не ідентична географічним кордонам країн з мусульманським населен­ням. Існують нації й етнічні групи, що ОПОВІДУЮТЬ іслам як релігію, але не сприйняли мусульманське право. В Індії, наприклад, понад 10% населення, тобто приблизно 100 млн чоловік, сповідують іслам¹.

Мусульманське право є правом мусульманської общини, тобто сфера його впливу поширюється на всіх людей, які сповідують іслам і проживають в інших країнах: Великобританії, Німеччині, США, Росії, Україні, Франції та ін.

Мусульманське право не є самостійною галуззю науки. Склавшись ще в VII—X ст., як вже зазначалося, тобто в період становлення і розвитку феодальних відносин в Арабському халіфаті, воно незмінно виступає лише як одна із сторін ісламу. Ця релігія, як зазначається в наукових джерелах, містить у собі насамперед теологію, яка встановлює й уточнює, у що мусульманин повинен і в що не повинен вірити. В ісламській релігії сукупність таких приписів називається шаріатом (у перекладі — належний шлях) і становить власне те, що називають мусульманським правом.

Норми мусульманського права важко відмежувати від релігійних норм, оскільки основні положення, на яких ґрунтується мусульманська релігія і право, містяться в класичних джерелах мусульманського права і мають релігійний характер.

Мусульманське право є відображенням волі Аллаха, і, відповідно, воно регулює всі сфери життя і діяльності людини. Тому сфери, регульовані мусульманським правом, більш всеосяжні, ніж світське право. Мусульманське право регулює не тільки правові, а й усі аспекти життя правовірного. У такому розумінні воно розглядається як єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання, що включає як юридичні норми, так і правові регулятори, насамперед релігійні і моральні, а також звичаї².

У мусульманському праві відображається воля Аллаха, оскільки воно дано Аллахом, і всі мусульмани повинні дотримувати основні його положення протягом усього життя.

Загальновизнаною вважається позиція авторів, які розглядають мусульманське право як приклад «права юристів». Воно було створене і розвивалося приватними фахівцями. Правова наука, а не держава, відіграє роль законодавця, підручники мають силу закону.

Мусульманські теологи і правознавці вважають, що оскільки мусульманське право дароване людству Аллахом, то воно не потребує змін під впливом історичних подій, хоча вони і визнають необхідність його тлумачення і роз'яснення.

Принципова риса мусульманської концепції прав людини полягає в тому, що якщо західна теорія природного права шукає джерела права в природі людей і вважає суб'єктивні природні права людини джерелом закону, то іслам, навпаки, джерелом прав і свобод людини визнає «божественний закон». На відміну від західної ліберальної концепції, що вбачає основний сенс закріплення прав людини в їх захисті від посягань з боку держави, іслам розглядає владу як інститут, який зв'язаний шаріатом і відіграє головну роль у перетворенні його приписів, у тому числі і щодо прав і свобод людини¹.

Ісламська концепція права розглядає права людини не як права індивідуума, а як права суспільства одновірців у цілому.

Відомий мусульманський правознавець М. Афіфій наводить таку класифікацію видів свобод людини:

1) особиста свобода, дарована людям Аллахом, причому свобода індивіда має двоїстий характер і обмежується свободою гупи (колективу);

2) свобода поведінки. Іслам узаконив особисту власність, якщо вона є наслідком законних дій, забороняє посягання на неї і гарантує її власнику свободу розпоряджатися своєю власністю, якщо такі дії не становлять загрози для суспільства. Шаріат встановлює контроль за неповнолітніми, недоумкуватими і божевільними, оскільки вони не здатні вести справи (діяти) самостійно;

3) свобода думок відповідно до ісламського віровчення має грунтуватися на достовірних фактах, що не мають характеру припущення чи утопії, а приносять користь людям.

У зв'язку з початком 15-го століття ісламської ери Ісламська рада підготувала для Європи й опублікувала 19 вересня 1981 р. у Парижі Загальну ісламську декларацію прав людини. Ця декларація була прийнята на міжнародній конференції, присвяченій пророку Мухаммеду. Ісламська рада не є міждержавною організацією, але визнана у русі «ісламської солідарності».

Генеральний секретар ради Салем Аззам зазначав: «Загальна ісламська декларація прав людини грунтується на Корані і Суні і розроблена видатними мусульманськими ерудитами і юрис¹ Див.: Хашматула Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. - С. 193. тами, а також представниками ісламських рухів і течій думки». У вступі до Декларації підкреслюється, що з огляду на їх (права людини) божественне походження жоден керівник або уряд, жодна асамблея або влада не можуть обмежити, скасувати чи порушити будь-яким чином права людини, дані Аллахом,-так само як ніхто не може поступитися ними¹.

У статтях І—XIV Декларації формулюються громадянські і політичні права, серед яких відзначаються право на життя, право на свободу, право на рівність і недопущення ніякої дискримінації.

Наступні статті Декларації присвячені соціально-економічним і особистим правам людини. Центральною є ст. XV, де сформульовані принципи ісламського міжнародного економічного порядку і права, що випливають з нього: право на соціальне забезпечення (ст. XVIII), право на освіту (ст. XXI), право на створення сім'ї і пов'язані з ним питання (ст. XIX), право на особисте життя (ст. XXII).

Проголошені Декларацією права і свободи за своїм змістом і можливістю тлумачення прив'язані до шаріату і похідних від нього законодавчих актів, що надає цьому документу традиційний характер і підкреслює його невідповідність юридичній практиці в цій галузі в ряді країн — членів руху «ісламської солідарності».

Всього 22 країни, тобто менше 50% членів Організації ісламської конференції, беруть участь у Пактах і формально несуть зобов'язання за цими основними міжнародно-правовими документами у галузі прав людини.

Деякі принципові положення мусульманського права не відповідають міжнародним актам з прав людини. Водночас сучасна мусульмансько-правова доктрина відображає зміни, що відбуваються у світі, і відповідає вихідним засадам самого шаріату. У результаті, незважаючи на особливу позицію з деяких серйозних моментів, сучасна мусульманська концепція прав людини в цілому перегукується із стандартами, які поділяє світове співтовариство. Це дістає вияв й у зіставленні міжнародних актів з документами, прийнятими мусульманськими країнами. Особливо можна відзначити Декларацію прав людини в ісламі, схвалену на нараді міністрів закордонних справ країн — членів Організації ісламської конференції в Каїрі у вересні 1990 р.².