4. Розвиток трудового і соціального законодавства

На відміну від цивільного і торговельного права трудове законодавство не мало у Франції глибоких історичних коренів, навпаки, перші акти французької революції мали швидше яскраво виражений антиробітничий характер.

Прийнятий у 1791 р. Закон Ле Шапельє був спрямований на боротьбу не стільки з корпораціями середньовічного типу, скільки з робітничими об'єднаннями. Закон забороняв об'єднання робітників однієї і тієї ж професії, оголошував незаконними страйки і навіть збори робітників з метою обговорення умов праці.

Закон Ле Шапельє і засновані на ньому кримінальні заборони стали серйозною правовою перешкодою на шляху організа­ції профспілок. З розвитком капіталізму у Франції законодавство, що забороняє об'єднання робітників, ставало усе більш відірваним від життя і неефективним.

Наполеон III, використовуючи тактику загравання з робітниками, у 1864 р. скасував Закон Ле Шапельє. Так були узаконені робітничі синдикати (профспілки) і страйки, якщо вони не супроводжувалися «неправомірними» діями.

Але в умовах режиму Другої імперії робітничі організації не могли вільно створюватися і функціонувати. Лише в 1884 р. у зв'язку з новим піднесенням робітничого руху парламент Третьої республіки узаконив вільне утворення робітничих спілок, які переслідували економічні цілі.

Правлячі кола Третьої республіки час від часу йшли на окремі незначні поступки в питаннях регулювання умов праці. Закони 1874—1892 рр. заборонили працю дітей до 13 років, установили для підлітків до 16 років 10-годинний робочий день, а для жінок і підлітків до 18 років — 11-годинний. У 1898 р. був прийнятий закон, який передбачав відповідальність підприємців за виробничий травматизм робітників.

По суті трудове і соціальне законодавство як складові французької правової системи беруть свій початок лише в XX ст. Розвиток трудового і соціального права безпосередньо пов'язаний з рівнем організованості та свідомості робітничого руху, з рівнем розвитку державних механізмів регулювання соціальних відносин, з готовністю самих підприємців і робітників, а також і суспільства в цілому до пошуку і використання соціальних компромісів.

Помітною віхою в створенні правових засад регулювання трудових конфліктів і умов праці став прийнятий у 1910 р. спеціальний Трудовий кодекс. Але становлення сучасної правової системи трудового і соціального регулювання пов'язане з післявоєнним періодом і останніми десятиліттями XX ст.

Важливим рубежем у формуванні сучасного трудового і соціального права стала Конституція Четвертої республіки (1946 р.). Преамбула до цієї Конституції становила чинну хартію праці. Тут не тільки визнавалося право трудящих на працю, на створення профспілок, на страйк тощо, а й передбачалася державна програма соціальної підтримки матерів, дітей, інвалідів, престарілих, безробітних тощо.

Конституція 1958 р. не містила яких-небудь нових положень про працю і соціальну політику. Але, як відомо, вона зберегла преамбулу Конституції 1946 р. як чинний правовий документ.

Звідси виводилися і зобов'язання уряду П'ятої республіки у питаннях праці і соціального забезпечення.

Відповідно до Конституції 1958 р. закони визначають лише фундаментальні принципи трудового права. Питання, що не належать до сфери законодавчого регулювання праці, вирішуються в регламентарному і адміністративному порядку. Отже, Конституція залишила парламенту право розробляти загальні принципи трудового права, тоді як реалізація цих принципів надавалася уряду.

Найважливішим джерелом трудового права Франції є Трудовий кодекс, що діє на сьогодні у редакції 1973 р. з поправками 1981—1982 рр. Цей Кодекс являє собою інкорпорацію численних законодавчих актів, пов'язаних з регулюванням трудових правовідносин, що були прийняті у різний час парламентом і урядом.

Додатковим джерелом трудового права виступає і поточне законодавство. Зокрема, декрети міністра праці (соціальних справ), пов'язані з регулюванням дії колективних договорів, закріплюють правила з техніки безпеки і виробничої санітарії тощо.

Трудовий кодекс зазнав у XX ст. великих змін. Спочатку він поширювався лише на промислових робітників, які вимагали особливого правового захисту. Нині його дія поширюється на всіх осіб найманої праці, як простих робітників, так і представників управлінської еліти.

Трудовий кодекс і законодавство останніх десятиліть, що відбили тенденцію до демократизації і розширення соціальної політики держави, регулюють широке коло відносин.

По-перше, у них регламентується сама організація роботи державних органів у сфері трудових відносин (Трудова інспекція тощо).

По-друге, встановлюються норми, пов'язані з трудовим договором як основним правовим документом, що регулює відносини між роботодавцем і працівником. Передбачається регламентація заробітної плати і трудових спорів, які вирішуються спеціальними судами.

По-третє, Трудовий кодекс регулює колективні трудові відносини, а також створення і діяльність професійних об'єднань працівників і роботодавців.

Законодавство 1981—1982 рр., що відбило посилення позицій лівих демократичних сил, розширило права комітетів підприємств на участь в управлінні. Вони одержали можливість впливати на фінансові справи, на планування, на розвиток умов праці і соціальної політики в межах окремих підприємств.

Трудовий кодекс 1973 р. має загальнонормативний характер. У той же час у ньому є спеціальний розділ, що встановлює особливі умови праці залежно від галузі і професії. Так, виділені норми, що регламентують працю шахтарів, моряків торговельного флоту, торгових агентів, акторів, домашніх робітників.

У Франції на працівників приватних і державних підприємств поширюються за загальним правилом одні й ті самі норми трудового права. Це не виключає і спеціальних норм, що видаються для регулювання праці на націоналізованих підприємствах.

У післявоєнний період значні демократичні зміни відбулися й у сфері соціального права, в основі якого лежить Кодекс соціального страхування 1956 р. з наступними доповненнями.

Кодекс соціального страхування по суті містить дві групи норм, що становлять у цілому соціальне право: це, по-перше право соціального забезпечення, а по-друге, право сім'ї і соціальної допомоги.

Перша група норм установлює пенсії і допомогу в зв'язку з травматизмом, хворобою, вагітністю, інвалідністю, старістю, втратою годувальника, безробіттям. Ця система норм гарантує усе більш широкому колу осіб захист на випадок так званого «соціального ризику». Розміри пенсій і соціальних виплат регулярно (двічі на рік) індексуються відповідно до змін середньої заробітної плати.

Система державного соціального страхування у Франції грунтується на внесках підприємців і самих працівників, а також на коштах, які виділяються державою.

Право соціальної допомоги передбачає підтримку тих категорій осіб, які опинилися в нужді, бідності чи злиднях. Це покинуті діти, престарілі або особи, позбавлені джерел існування, особи і сім'ї, що піддаються небезпеці, біженці. Якщо право соціального забезпечення грунтується на державній системі страхування, то соціальна допомога виступає як державна добродійність.