2. Державний устрій в імперії маурьїв

З VI ст. до н. е. починається більш тісний зв'язок Індії з народами Середньої Азії та Ірану. Відомо, наприктад, що Дарій І у 519—518 pp. до н. е. підкорив частину території уздовж течії

Інду, та що індійська сатрапія входила до складу Перської держави Ахеменідів до її остаточного краху (щоправда, у IV ст. до н. е., певно вже тільки номінально). Відомо також, що в арміях перських царів, які воювали з греками, були й індійські воїни. До Європи з того часу дедалі частіше починають проникати відомості про Індію, у більшості своїй малодостовірні. Саме з цього часу у народів Середземномор'я починає складатися традиційне уявлення про Індію як «країну чудес».

Перебільшені чутки про багатства Індії, що викликали ненаситну жадібність завойовників, спонукали македонян та греків, які підкорили Перську державу, здійснити у 327 р. до н. е. похід в Індію. Похід був підготовлений дуже ретельно.

Пенджаб, який навесні 326 р. до н. е. першим з основних індійських території зазнав нападу, був на той час розбитий на безліч маленьких держав. Найважливішими були держави, царями яких були Таксіл і Мор, як їх називали греки. Таксіл підкорився Олександру Македонському добровільно, оскільки ворогував із Пором та сподівався знайти в Олександра підтримку у боротьбі зі своїм супротивником. Пор був розбитий у жорстокій битві на березі річки Джелама (Гідасп — у греків), поранений та взятий у полон.

Олександр, отримавши відомості від полоненого Пора та від якогось Чандрагупти, який втік із Магадхи, про наявність у царя Магадхи сильної армії —200 тис. піхоти, 20 тис. кавалерії, 2 тис. колісниць і 3 тис. слонів, тим не менше був упевнений в кінцевому успіху свою походів в долину Гангу, оскільки йому було відомо, що цар Дхана Панда не дуже міцно сидить на престолі. Проте військо Олександра не поділяло його впевненості в успіху і рішуче відмовилося продовжувати похід за річку Беас (Гіфасіс — у греків). Завзятий опір індійців певно справив на воїнів Олександра неабияке враження, далася взнаки й втомленість від багаторічного походу. Вочевидь значну роль відіграла й та обставина, що Індія, принаймні її північно-західна частина, виявилась не таким багатим об'єктом грабежу й наживи, як припускалося на початку походу (у записах учасників походу немає згадок про захоплення в Індії золота й коштовностей). Олександр змушений був відступити.

З підкорених територій Сінда і Пенджаба (на захід від Джелама) Олександр створив дві сатрапії; на іншій території залишилися місцеві правителі, залежні тепер від сатрапів. Одразу після тогр, як армія Олександра пішла, в Індії почалися смути серед самих македонян та антимакедонські повстання індійців;

результатом чого було швидке вигнання завойовників з країни.

Похід Олександра не був настільки значним явищем для Індії, як для країн Близького Сходу та Середньої Азії. Завойовники пробули в країні лише кілька років і підкорили собі порівняно невелику її частину, до того ж малозначущу з політичної та економічної точки зору.

Проте для Індії цей похід не залишився безслідним. З того часу Індія починає відігравати дедалі більшу роль у системі міжнародних відносин; зростає сухопутна торгівля між Індією та країнами Середземномор'я; обмін посольствами між індійськими царями і царями елліністичних держав, а пізніше і Римом, стає дедалі частішим явищем. Країни Середземномор'я ближче познайомилися з Індією завдяки розповідям, записам і згадкам учасників походу Олександра.

Антимакедонське повстання, яке призвело до вигнання македонських гарнізонів з Індії, очолив Чандрагупта. Згадки про Чандрагупту — одного з найвидатніших державних діячів в історії Індії — збереглися в народній пам'яті. Але достовірних даних про нього і його діяльність дуже небагато. Зберігся переказ, що він не має шляхетного походження, належав до варни шудр і усім був зобов'язаний лише самому собі і своїм визначним здібностям. Молодим він служив у царя Магадхи Дхана Нанди, але через якусь сутичку з царем втік до Пенджабу. Тут він і зустрівся з Олександром Македонським. Можливо, ще до остаточного вигнання македонян (близько 324 р. до н. е.) чи невдовзі після вигнання (думки дослідників з цього приводу різні) він організував похід до Магадхи, скинув Дхана Нанду і сам посів престол, поклавши цим початок династії, з правлінням якої пов'язане утворення наймогутнішої в історії давньої Індії держави. За родовим іменем Чандрагупти заснована ним династія мала назву Маурья. Збереглися відомості про те, що велику роль у поваленні династії Нанда і започаткування царювання Чандрагупти зіграв брахман Каутілья (Чанакья), який зайняв згодом посаду головного радника Чандрагупти, видатний державний діяч, прибічник сильної царської влади.

Ймовірно, Чандрагупті вдалося підкорити собі усю Північну Індію, проте конкретних даних про його завойовницьку діяльність до нас не дійшло. До часу його царювання належить іще

одне зіткнення з греко-македонянами. Близько 305 р. до н. е.

Селевк І зробив спробу повторити похід Олександра Македон-ського, але під час вторгнення до Індії він побачив зовсім іншу політичну обстановку, оскільки Північна Індія вже була об'єд­нана. Подробиці війни Селевка з Чандрагуптою нам невідомі. Умови укладеного між ними мирного договору свідчать, що похід Селевка був невдалим. Селевк поступився Чандрагупті значними територіями, що відповідають сучасному Афганістану і Белуджистану, і віддав за дружину індійському цареві свою дочку, а Чандрагупта передав Селевку 500 бойових слонів, які відіграли важливу роль у подальших походах Селевка.

Помер Чандрагупта, ймовірно, близько 298 р. до н. е. Про його нащадка і сина — Біндусара, крім імені, невідомо майже нічого. Можна припустити, що він не тільки зберіг усі свої володіння, а й розширив їх за рахунок держав Південної Індії. Певно, відображенням завойовницької діяльності Біндусара є його прізвисько Амітрагхата, що означає «винищувач ворогів».

Його син Ашока (близько 273—236 рр. до н. е.) до початку царювання був намісником у північно-західній, а потім у західній частині держави. Ашока отримав у спадщину від батька величезну державу. За час свого царювання він приєднав іще од- ну державу Південної Індії — Калінгу (сучасна Орісса). «Сто п'ятдесят тисяч людей було вигнано звідти, сто тисяч вбито і набагато більше померло», — розповідає про це сам Ашока в одному з тих, що збереглися з того часу, написів. З підкоренням Калінги влада Ашоки поширилася на всю Індію, за винятком крайньої південної частини півострова.

Імперія Маурьїв досягла найвищого розквіту в III ст. до н. е., під час правління Ашоки, коли в Індії складається відносно централізована східна рабовласницька монархія. її межі простиралися від Кашміру та Гімалаїв на Півночі до Майсуру на Півдні, від територій сучасного Афганістану на Заході до Бенгальської затоки на Сході.

Імперія Маурьїв складалася в результаті війн, підкорення деяких племен і народів, встановлення васальних відносин між Магадхою та окремими князівствами і в результаті так званого морального завоювання — поширення релігійно-культурного впливу розвинутих територій Північно-Східної Індії на інші частини країни. Ця централізація трималася не тільки на військовій силі Маурьїв, а й на гнучкій політиці об'єднання країни, що проводилася ними. До різноманітного складу імперії було включено деякі напівавтономні держави, які зберегли свої органи управління, звичаї. Це васальні князівства, зобов'язані Маурьям сплатою данини і військовою допомогою, республіканські держави-общини, гани і сангхи — родоплемінні об'єд­нання, які, за свідченням Артхашастри, «завдяки своїй згуртованості нездоланні для інших».

В імперії Маурьїв, "Складному політичному утворенні, не припинялася боротьба двох тенденцій: до встановлення єдино- державного правління і до сепаратизму, роздрібненості. Остання, в кінцевому підсумку, в II ст. до н. е. перемагає. Через це не можна перебільшувати ні централізації, ні бюрократизації держави, незважаючи на картину «ідеального», всеохоплюючого правління, що мала місце в Артхашастрі. Центральний адміністративно-військовий апарат в Індії був відносно слабкий порівняно з іншими державами Стародавнього Сходу, що було пов'язано із збереженням важливої ролі в державі органів общинного самоврядування.

Навіть у монархічних державах Індії у періоди значного їх посилення, як, наприклад, в імперії Маурьїв, влада давньоіндійських царів не була деспотичною в прямому розумінні цього слова. Вона стримувалася не тільки самоізоляцією общин, найбільші з яких не марно протистояли її посиленню, а й становищем у державі панівної, спадкової знаті, встановленими традиційними релігійно-етичними нормами. Релігія, зокрема, виключала законодавчі функції індійських царів, утверджувала непохитність та незмінність норм права, що містяться нібито у ведах. Веди повинні були тлумачитися лише мудрецями-брах-манами. Ця традиція похитнулася лише під час правління Ашоки, коли урядовий указ почав включатися до джерел права.

Індуська політико-релігійна концепція «богоугодного царя» (девараджи) вимагала виконання ним особливої дхарми (обов'язків). Один з основних обов'язків царя — охорона підданих (закони Ману, VII, 3. «Бо, коли люди, які не мали царя, розсіялись на всі боки від страху, владика створив царя для охорони цього (світу)»¹. У законах Ману написаний правовий статус царя: «Навіть якщо цар — дитина, його не повинні зневажати ті, хто думає, що він лише людина, тому що він —. велике божество з тілом людини»(УІІ, 8)².

«Захищаючи» народ, цар міг примусити його платити податок — балі (VII, 80. «Щорічний податок слід стягувати через вірних слуг; треба ставитися із повною повагою до звичаїв, [які існують] в народі, і поводитися з людьми, як батько»)³.