10. Кримінальне право

Стаття 4 Конституції Німецької імперії 1871 р. встановила, що «видання основ цивільного, кримінального і процесуального законодавства» належить до виключної компетенції імперії. На виконання цього положення вже в травні 1871 р. на території імперії почало діяти Кримінальне уложення Німецької імперії, що сприйняло норми Кримінального уложення Північно-Німецького союзу 1870 р.

Подібно до КК Франції 1810 р. Кримінальне уложення (кодекс) Німецької імперії (КК) базувалося на ідейних засадах так званої «класичної» школи кримінального права, найбільш яскравими представниками якої в Німеччині були Г. Гегель, І. Кант, А. Фейєрбах, К. Біндінг. Останні розглядали як злочин лише діяння, що недвозначно заборонялися законом на момент їх вчинення, а основне призначення покарання вбачали в справедливій відплаті за скоєний злочин. Безпосереднім же автором КК 1871 р. став німецький правознавець Адольф Леонард.

КК Німецької імперії 1871 р. складався з трьох частин, перші дві з яких були присвячені загальним питанням кримінального права: принципам розмежування правопорушень і призначення кримінального покарання, а також інститутам замаху, співучасті та ін. Третя книга становила Особливу частину, закріпивши конкретні види злочинів і покарань.

На відміну від БГБ, прийняття якого супроводжувалося тривалою бурхливою дискусією, КК 1871 р. був введений у дію дуже швидко, викликавши дискусію лише з одного питання — питання про допустимість смертної кари, оскільки в той час у Саксонії й у ряді інших німецьких держав смертна кара була скасована.

Усі злочинні діяння поділені в КК 1871 р. на злочини, проступки і поліцейські порушення залежно від тяжкості передбачених за них покарань.

Найсуворіше каралося порушення існуючого ладу Німецької імперії. У §§ 80, 81 як державна зрада кваліфікувалися убивство імператора, спроба насильницької зміни державного устрою імперії, зміна порядку престолонаслідування. За один лише публічний виступ або поширення публікацій з метою спонукати до одного із зазначених діянь винний позбавлявся волі на строк до 10 років. Проголошення промов на зборах, поширення публікацій або зображень, що підбурювали до непокоїш законам чи іншим постановам влади, каралися великим штрафом або тюремним ув'язненням до двох років. У § 116 передбачалася сувора кримінальна відповідальність для осіб, які збиралися в публічних місцях і не розходилися після триразового наказу посадових осіб. Якщо учасники зборів чинили опір, вони каралися як бунтівники.

Система покарань включала смертну кару, різні види позбавлення волі (тюремне ув'язнення, утримання у фортеці та ін.), штраф, конфіскацію майна й обмеження в правах. Незважаючи на суворість покарань, КК 1871 р. сприйняв і окремі ліберальні тенденції. Так, застосування смертної кари (запровадженої під тиском Пруссії в бундесраті) як міри покарання в мирний час допускалося лише в двох випадках: за державну зраду, включаючи зраду конкретній німецькій державі, і за сплановане умисне вбивство. На відміну від кримінальних законів окремих німецьких держав КК Німецької імперії виключав застосування тілесних покарань, розглядуваних як пережиток середньовіччя.

Подальший розвиток кримінального законодавства в Німеччині проходив під прапором нового — «соціологічного» — напряму в німецькій кримінально-правовій науці, засновником якого вважається професор Берлінського університету Ф. Ліст. У період з 1912 по 1933 р. була створена велика кількість комісій з метою перегляду окремих положень КК 1871 р., з'явилося 8 нових проектів КК, але жоден з них так і не був прийнятий.

Після відверто терористичних, антилюдських кримінальних установлень нацистської Німеччини і наступного їх скасування найістотніші зміни до кримінального права були внесені в 50—60-х роках XX ст. У 1954 р. бундестагом була утворена комісія з підготовки «великої реформи» кримінального права, яка вирішила, однак, обмежитися спочатку лише реформою Загальної частини. Новація полягала у відмові від колишньої тричленної класифікації злочинних діянь. Відтепер вони поділялися на злочини (за які передбачалося як міра покарання позбавлення волі на один рік і більше) і проступки (які каралися позбавленням волі на строк до одного року або штрафом). Інші менш тяжкі діяння почали розглядатися як адміністративні правопорушення і регулюватися Законом 1968 р. про адміністративні правопорушення. У результаті проведення рефор­ми з 1 січня 1975 р. у ФРН почав діяти новий КК, Загальна частина якого була створена в 60-ті роки XX ст., а Особливу частину становили норми КК 1871 р., які зазнали змін, але зберегли колишню систему, нумерацію, формулювання.

Істотні зміни до Особливої частини були внесені в зв'язку з прийняттям законів про боротьбу з економічною злочинністю (1976 і 1986 рр.), про боротьбу з тероризмом (1986 р.), про злочинні діяння проти навколишнього середовища (1980 р.), про посадові злочини (1980) та ін. У зв'язку з виданням цих законів у 1987 р. була прийнята нова редакція КК ФРН.

У новій редакції Особливої частини КК особлива увага приділяється різним видам злочинів в економічній сфері й у сфері захисту навколишнього середовища, докладно розглядаються протизаконні дії посадових осіб. Досить значним за обсягом є також розділ КК, присвячений злочинам, пов'язаним із сексуальним насильством, і злочинам спрямованим проти сім'ї.

Чинне кримінальне законодавство Німеччини передбачає так звану дуалістичну систему кримінальних санкцій: призначення основного покарання (позбавлення волі і штраф) і поряд з цим застосування заходів виправлення і безпеки (додаткове покарання), наприклад, у вигляді позбавлення права обіймати певну посаду, користуватися правами (§ 45), заборони керувати транспортним засобом. Послідовно втілюючи в життя основні демократичні принципи й ідеї правової і соціальної держави, чинний КК не передбачає застосування смертної кари (забороненої ст. 102 Конституції ФРН) навіть за особливо тяжкі злочини, замінюючи її довічним позбавленням волі.