1.2. Виникнення ісламу

Доісламська арабська релігія діставала вияв у культі природи, зокрема у шануванні загальних астральних богів і богів окремих племен, у культі скель і джерел. У Мецці, як і в іншій Аравії, особливо шанували жіночі астральні божества, іменовані Лат, Узза і Манат. Шанувалися грубо зроблені зображення божеств (їм приносили в жертву худобу) і святилища, особливо храм Кааба в Мецці, що був свого роду пантеоном богів, яких шанували різні племена. Існувало і уявлення про верховне божество, якого називали Аллахом (арабське «ал-ілах», сирійське «алаха» — «бог»). Розклад первіснообщинного ладу і процес класоутворення призвели до занепаду старої релігійної ідеології. Торгові відносини арабів із сусідніми країнами сприяли проникненню в Аравію християнства (із Сирії й Ефіопії, де християнство утвердилося вже в IV ст.) та іудейства. Раніше усього християнство було прийнято гасанидськими арабами. У VI ст. в Аравії виникло вчення ханифів, які визнавали єдиного бога і запозичили у християнства й іудейства деякі вірування, загальні для цих двох релігій.

Виникнення нових суспільних відносин викликало до життя і нову ідеологію у формі нової релігії — ісламу. Іслам (буквально — «покірність»), або мусульманство, утворився із поєднання елементів іудейства, християнства, вчення ханифів і обрядових пережитків староарабських домусульманських культів природи. Засновником ісламу був мекканський купець Мухаммед з роду Хашимітів, що належав до племені курейш. Ім'я Мухаммеда, якого мусульмани розглядають як пророка і «посланника бога» на землі, було пізніше оточене різними легендами.

У Мецці ісламське проповідування суворого єдинобожжя і боротьби з ідолопоклонством спочатку знайшло дуже мало послідовників. Мекканська знать на чолі з Абу Суф'яном побоювалася, що це проповідування призведе до падіння культу святилища Кааби з його божествами, а володіння Каабою посилювало політичний вплив і торгові зв'язки Мекки з арабськими племенами. Тому послідовники нової релігії зазнали переслідувань. Це змусило їх на чолі з Мухаммедом переселитися в 622 р. v Медину. Початок того року, в якому відбулося це переселення (хіджра), пізніше і було прийнято за відправну дату нового мусульманського літочислення на основі місячних років.

У Медині склалася мусульманська община, головними керівниками якої стали разом з Мухаммедом купці Абу Бекр і Омар. До Медини мусульман покликала верхівка арабських племен аус і хазрадж, що ненавиділа багату мекканську знать, Гюржниками якої було багато мединців. Мусульмани, які переселилися з Мекки до Медини, одержали згодом почесне ім'я мухаджирів (переселенців), а жителі Медини, які прийняли іслам, частково з християн-сектантів, одержали назву ансарів (помічників). Згодом мухаджири, ансари та їхні нащадки разом з нащадками самого пророка утворили привілейовану верхівку мусульманської общини.

Утвердившись в Медині, мухаджири разом із племенами аус і хазрадж розпочали збройну боротьбу з Меккою, нападаючи на мекканські каравани з товарами. У ході цієї боротьби багато племен Аравії, вороже налаштовані по відношенню до мекканських лихварів і купців, уклали союз з мусульманами.

Іслам покладав на віруючих мусульман п'ять обов'язків, які становлять основи ідеології раннього ісламу («п'ять стовпів ісламу»): сповідування догмату єдинобожжя (монотеїзм) і визнання пророчої місії Мухаммеда, що дістало вияв у формулі «немає божества, крім бога (Аллаха), і Мухаммед — посланець божий», щоденні молитви за встановленим обрядом, відрахування закату (збір 1/40 частки доходу з нерухомого майна, отар і торгових прибутків) на користь бідних, фактично ж у розпорядження арабо-мусульманської держави, дотримання посту в місяці «рамазан» і паломництво до Мекки (хадж), обов'язкове, втім, лише для тих, хто міг його здійснити. Вчення ісламу про ангелів, про страшний суд, про загробну відплату за добрі і злі справи, про диявола і пекло було таким само, як і в християн. У мусульманському раї віруючим обіцялися всілякі втіхи.

Іслам вимагав від мусульман участі у священній війні (джихад) з «невірними». Вчення про війну за віру і про рятівне значення участі в ній для душ віруючих розвинулося поступово в процесі завоювань. Стосовно іудеїв і християн (а пізніше і зороастрійців) допускалася віротерпимість, однак за умови, що вони підкоряться, стануть підданими мусульманської (тобто арабської) держави і плататимуть встановлені для них податки.

Священна книга мусульман — Коран («Читання», «Читання вголос»), за вченням ісламу, існувала споконвіку і була повідомлена богом Мухаммеду як одкровення. За переказами промови Мухаммеда, які він видавав за «одкровення від бога», записувалися його послідовниками. Ці записи надалі, безсумнівно, піддалися опрацюванню. До Корану увійшло також багато біблійних сказань. Коран був зібраний у єдину книгу, відредагований і поділений на 114 глав (сур) вже після смерті Мухаммеда, за халіфа Османа (644—656 рр.). Вплив мекканських рабовласників і купців відбився і на мові, і на ідеях Корану. Слова «обмірюючі», «кредит», «борг», «лишок» і їм подібні не раз зустрічаються в Корані. У ньому виправдовується інститут рабства. В основному ідеологія Корану спрямована проти суспільних інститутів первіснообщинного ладу — міжплемінної боротьби, кровної помсти тощо, а також проти багатобожжя й ідолопоклонства.

У Корані є спеціальна глава «Здобич», яка стимулювала у воїна-араба бажання йти в похід: 1/5 воєнної здобичі повинна була надходити пророку, його роду, вдовам і сиротам, а 4/5 виділялися для поділу війську з розрахунку: одна частка піхотинцю і три частки вершнику. Воєнна здобич складалася з золота, срібла, полонених-рабів, будь-якого рухомого майна і худоби. Завойовані землі не підлягали поділу і повинні були надходити у володіння мусульманської общини. Убитим на війні — «мученикам за віру» іслам обіцяв райське блаженство. Вважалося, що в рабство можна обертати лише іновірців. Однак прийняття ісламу тими, хто вже був обернений раніше у рабство, не звільняло від рабства ні їх, ні їхніх нащадків. Діти панів від рабинь, визнані своїми батьками, вважалися вільними. Іслам дозволяв мусульманину мати одночасно до чотирьох законних дружин і скільки завгодно рабинь-наложниць.

Для початкового ісламу не існувало різниці між духовними особами і мирянами, між мусульманською общиною і державною організацією, між релігією і правом. Сформоване поступово між VII і IX ст. мусульманське право спочатку грунтувалося

11.1 Корані. До цього головного джерела права з кінця VII ст. додалося ще й інше — святий заповіт (Суна), що складався з хадисів, тобто розповідей про життя Мухаммеда. Багато цих хадисів було складено в середовищі «сподвижників пророка» — мухаджирів і ансарів, а також їхніх учнів. У міру того, як арабське суспільство розвивалося, і життя його ставало дедалі складнішим, з'ясовувалося, що Коран і хадиси не дають відповіді на багато запитань. Тоді з'явилися ще два джерела мусульманського права: іджма — узгоджена думка авторитетних богословів і правознавців і кияс — судження за аналогією.

Історики по-різному тлумачать соціальну основу раннього ісламу. Відповідно до першої концепції у ранньому ісламі дістав вияв процес розкладу первіснообщинного і формування рабовласницького ладу в північно-арабському суспільстві. Лише згодом у зв'язку з феодалізацією арабського суспільства іслам поступово розвинувся в релігію феодального суспільства. Відповідно до другої концепції іслам із самого початку був ідеологією ранньофеодального суспільства, хоча більш яскраво його соціальна суть виявилася пізніше, після арабських завоювань.

Оскільки народно-визвольні рухи в Халіфаті розгорталися під ідеологічною оболонкою релігійного сектантства, уряд Маму не визнав за необхідне встановити обов'язкове для всіх мусульман державне сповідання. До того часу цього фактично досягнуто не було: іслам являв собою строкате поєднання різних течій і сект (суніти, шиїти, хариджити та ін.). Навіть «правовірний» (сунітський) іслам, що був релігією панівного класу, мав кілька богословських шкіл, які різнилися між собою в обрядових дрібницях і в правових питаннях.

В ісламі одержав поширення також суфізм — містична течія, яка зазнала впливу християнського аскетизму і неоплатонізму. Його послідовники вчили, що людина може шляхом самозречення, споглядання, аскетичних «подвигів» і відмови від «благ світу цього» домогтися безпосереднього спілкування і навіть злиття з богом. Суфізм викликав до життя общини мусульманських аскетів (арабською — факірів, перською — дервішів), які пізніше, особливо між X и XV ст., з'явилися у великій кількості в мусульманських країнах і відігравали роль, певною мірою подібну до ролі ченців у християнських країнах.

Уряд Мамуна оголосив державною релігією вчення мусульманських богословів-раціоналістів — мутазилітів («відокремлених»), що виникло ще у VIII ст. Вчення мутазилітів мало чотири головних пункти: заперечення властивого ранньому ісламу антропоморфізму (зображення бога в людському образі) — бог не подібний своїм творінням і не доступний для їхнього пізнання, стверджували мутазиліти; Коран не вічний, як вчили суніти, а створений; людська воля вільна і не залежить від волі бога; халіф, він же імам, зобов'язаний «утверджувати віру» не тільки «мовою і рукою» (проповіддю і писаннями), а й мечем, інакше кажучи, зобов'язаний переслідувати всіх «єретиків».

За халіфа Мутаваккіла (847—861 рр.) офіційною вірою знову став сунізм. У X ст. відбулося відокремлення сунітського богослов'я від законознавства (права). У цьому праві дістали вияв нові феодальні інститути. У тому ж X ст. була створена система «нового правовірного богослов'я» (калам) з набагато складнішою догматикою, ніж у ранньому ісламі. Як і пізніші католицькі богослови Заходу, послідовники каламу намагалися спиратися не тільки на «авторитет» «священного писання», а й на перекручені ними положення античних філософів, у першу чергу Аристотеля, хоча і без прямих посилань на них. Основоположником каламу був богослов Ашарі (X ст.), а повний розвиток калам одержав вже на межі XI і XII ст. у творах імама Мухаммеда Газалі, перса.

Газалі зблизив калам із суфізмом, до якого ранні мусульманські богослови ставилися з осудом. Оформилося духовенство, точніше стан богословів і законознавців. Як і в середньовічному християнстві, в ісламі тепер став відігравати велику роль культ численних «святих» і їхніх гробниць. Обителі дервішів одержали великі земельні володіння. Для ісламу цього періоду особливо характерною була звернена до народних мас проповідь смиренності, терпіння і вдоволення своєю долею. Починаючи з другої половини IX ст. «правовірний» іслам ставав усе більш нетерпимим до християн, іудеїв і особливо до мусульманських «єретиків», а також до представників світської науки і філософії.