1.3. Суспільний і державний устрій Арабського халіфату

Процес феодалізації арабського суспільства почав чітко виявлятися лише після завоювань першої половини VII ст. Поряд з головними, типовими для феодального ладу рисами, арабський феодалізм мав ряд особливостей, зумовлених головним чином його уповільненим розвитком, релігійними й економікогеографічними чинниками.Специфіка арабського феодалізму, як і східного в цілому, полягає насамперед у порівняно стійкій багатоукладності еко

номіки. Феодальний уклад співіснував тут з патріархально-родовими і рабовласницькими відносинами. Пережитки родоплемінного устрою тривалий час зберігалися на більшій частині Аравії. Як і раніше, важливу роль відігравало рабовласництво. Праця рабів, кількість яких дедалі зростала в міру завоювань, широко використовувалася в особистих господарствах феодалів і особливо в державному господарстві (на іригаційних спорудах, в копальнях, майстернях тощо). Широке використання рабської праці багато в чому сповільнило темпи розвитку феодального укладу в арабському суспільстві.

Серед різних форм земельної власності тут, як і в багатьох азіатських країнах, переважала державна власність на землю. Вона вважалася власністю халіфа. Стабільності державної власності на землю сприяло те, що велося переважно зрошуване землеробство, яке вимагало централізованого регулювання водопостачання. Державна земельна власність у період раннього феодалізму стала основою відносної централізації держави.

Водночас у міру розкладу общинного землеволодіння неухильно зростала питома вага земель, що перебували в приватній власності. У дамаський період з таких земель набуває поширення лише мульк, який відповідав західноєвропейському алоду. Умовні форми феодальної власності на цьому етапі перебували ще в зародковому стані. У багдадський період приватна феодальна власність починає помітно розвиватися. Особливо швидко розвивається така форма умовного земельного держання, як ікта — бенефіціарні володіння, які виділяються феодалам за службу з державної землі. Наділення (ікта) могло надаватися довічно або на час відправлення посади і супроводжуватися правом на збір на свою користь ренти-податку. До X ст. звичайною стала практика перетворення ікти на умовне спадкове держання типу лену. Зростання земель ікти, приватного великого землеволодіння одночасно зі скороченням державного фонду було проявом процесу феодалізації і відіграло значну роль у посиленні політичної влади окремих феодалів.

Методи феодальної експлуатації селян визначалися значною мірою самою структурою поземельних відносин. Основна частина продукту, що вироблявся селянами, стягувалася державою за допомогою податків на користь халіфа. Потім частина податкових надходжень перерозподілялася серед феодальної верхівки у вигляді платні, пенсій тощо. Найважливішим засобом збагачення знаті було надання їй халіфом права збирати з жителів певного округу податок на свою користь.

В Арабському халіфаті, як і в інших державах середньовічного Сходу, не склався особливий становий устрій із властивою йому ієрархією — стан корпоративних груп. Юридичне становище особи в халіфаті визначалося насамперед її віросповіданням. Тому на перший план виступали розбіжності в правовому статусі мусульман і немусульман (зимміїв). Зиммії перебували в приниженому становищі і були зобов'язані сплачувати тяжкий державний податок (джизья).

Панівний клас феодалів не мав чіткої ієрархічної структури. Його верхівку становила мусульманська знать — нащадки членів родини Мухаммеда і його сподвижників.

Селянство спочатку розпадалося на безліч етнічних груп. Корінні араби поселялися на нових землях відокремленими військовими колоніями. Вони були звільнені від деяких податків, мали певні привілеї. Поступово податки зростали, збільшувалися різні повинності. У деяких районах селян почали закріплювати за землею для того, щоб позбавити їх можливості ухилятися від податків і повинностей.

Важливу роль у суспільному житті халіфату відігравала купецька верхівка міст. Водночас у містах були відсутні розвинуте ремісницьке виробництво, орієнтоване на внутрішній ринок, корпоративний устрій і самоврядування. Повне підпорядкування арабського міста державному апарату було наслідком сильної центральної влади. В арабських містах не було також і руху за автономію, подібного «комунальному руху» на Заході.

На найнижчій сходинці соціальних сходів перебували раби. Цей значний прошарок населення поповнювався головним чином за рахунок полонених і невільників, куплених за кордоном. Розвиток феодальних відносин вплинув на правове становище рабів. Вони могли за згодою своїх господарів вести торгові операції і придбавати майно, хоча і не визнавалися суб'єктами права. Відпущення рабів-мусульман на волю розглядалося як богоугодна справа.

Отже, особливістю арабських суспільних відносин було те, що в халіфаті не установився становий устрій у такій формі, як у європейських країнах. Характерною рисою в правовому становищі різних груп населення є насамперед відмінності у правах між мусульманами і немусульманами («невірними»), між арабами й іншими народами.

Обсяг правоздатності і дієздатності за шаріатом визначається віросповідними міркуваннями. Мусульмани мали переваги перед немусульманами, причому ці переваги мали навіть раби

мусульмани перед вільними немусульманами, Реакційною ознакою мусульманського права в цьому відношенні є правове закріплення різкої нерівності чоловіків і жінок. Ті, хто сповідував релігію «одкровення» (іудеї, християни, а також послідовники Зороастра¹), називалися зимміями і відрізнялися за своїм правовим становищем як від мусульман, так і від язичників. Вони користувалися автономією, могли керування своїми цивільно-правовими звичаями і управлятися своїми старшинами, але за свої злочини вони відповідали за шаріатом, який регулював також їх угоди з мусульманами. Зимміям заборонялися шлюби з мусульманами, заборонялося мати рабів мусульман. Вони повинні були носити особливий одяг, щоб відрізнятися від мусульман. Вони не могли їздити на конях, а тільки на мулах або ослах. Для них існувало багато й інших обмежень.

Раби за законом не були суб'єктами прав, але насправді існували деякі відступи від цього. Раби, які з дозволу своїх господарів займалися торгівлею і ремеслом, могли укладати договори з вільними людьми, що певною мірою відповідало пекулію в римському праві.

Раби, які одержали волю, називалися мавалі. Однак ця воїн була неповною. Їх становище було значною мірою аналогічне становищу римських вільновідпущеників. Майно мавалі після їхньої смерті, якщо в них не було спадкоємців, переходило до колишнього господаря. Назва «мавалі» застосовувалася також до переможених народів незалежно від того, прийняли вони мусульманство чи ні, всупереч вченню ісламу про рівність усіх мусульман. Ідеологи панівного класу проповідували расистські погляди про панування арабів над іншими народа.

Державний устрій Арабського халіфату зазнав значних змін протягом зазначених трьох періодів його історії. Ці зміни відбулися як у загальному устрої арабської держави, так і в структурі його органів. Зміни в загальному устрої полягали в тому, що в перший період історії Арабського халіфату збереглися ще залишки військової демократії. Значні зміни відбулися в цьому підношенні під час правління династій Омейядів і Аббасидів, коли халіфат перетворився на деспотичну державу.