6. Повоєнний розвиток Німеччини

Післявоєнний устрій Німеччини був темою обговорення на Тегеранській (1943 р.), Ялтинській (лютий 1945 р.) та Потсдамській (літо 1945 р.) конференціях США, СРСР та Великобританії. Президент США Ф. Рузвельт якийсь час навіть відстоював ідею розчленування переможеної Німеччини на п'ять територіальних утворень, жодне з яких не могло б самостійно вести агресивну політику в майбутньому. Проти був Й. Сталін, оскільки Кремль серйозно розраховував на те, шо післявоєнна Німеччина обере «соціалістичний шлях розвитку». Зрештою, на Потсдамській конференції був узгоджений поділ німецької території на чотири окупаційні зони: радянську, американську, англійську та французьку. Після завершення денацифікації та процесу демократизації суспільного життя передбачалося відновлення німецької державності. Але в 1946 р. між колишніми союзниками з антигітлерівської коаліції розпочалася «холодна війна» і поступатися «своєю» Німеччиною на користь супротивника не побажали ані західні демократії, ані тим більше прокомуністична Москва. Вже в грудні 1946 р. створюється об'єднане англо-аме-риканське управління, так звана Бізонія — зона окупації цих двох держав, згодом до неї приєднується і французька зона окупації. В 1949 р. в західних секторах була проголошена Федеративна Республіка Німеччини. Вона отримала Конституцію, названу Боннською — від назви першої столиці ФРН.

Основний закон Німеччини містить 146 статей. Крім традиційного набору буржуазних свобод німецькі законодавці включили до переліку основних прав статтю, необхідність появи якої диктувалася гірким досвідом Веймарської конституції (як відомо, у 1933 р. Гітлер прийшов до влади, не порушивши жодного з її положень). Конституція ФРН проголошує: той, хто скористається основними правами, аби ліквідувати ці основні пра­ва, буде позбавлений їх. Тим самим було заборонене право вільного висловлювання політичних поглядів для закликів щодо скасування конституційних прав.

Це не означає принципової неможливості внесення змін до Основного закону (вони відбуваються шляхом голосування в бундестазі більшістю — у дві третини голосів). Але ліквідація чи звуження основних конституційних прав громадян стали неможливими. Громадяни ФРН отримали також конституційне право на опір у випадку, якщо котрийсь із можновладців спробує обійти Конституцію.

Законодавчу владу представляє двопалатний парламент. Право голосу надано кожному громадянину держави, якому виповнилося 18 років і який не менше трьох місяців проживає на території, де проводяться вибори, тобто на території ФРН. Він має право не лише обирати, а й бути обраним. Позбавлення виборчих прав можливе у разі судового рішення, коли порушника закону суд позбавляє почесних громадянських прав, тривалого перебування у психіатричній клініці, а також при переїзді на постійне місце проживання до іншої країни (крім випадків, пов'язаних з державною службою). Право делегування депутатів до парламенту має партія, яка зібрала не менше 5% голосів виборців. Партії отримують державні субсидії, розмір яких залежить від набраної кількості голосів виборців.

Більшість законопроектів надходить від федерального уряду, але з законодавчою ініціативою можуть виступати, звичайно ж, і бундестаг (нижня палата) та бундесрат (орган представництва федеральних земель). Свої проекти законів уряд спершу направляє до бундесрату, щоб ознайомитися з точкою зору земель. Після цього відбувається перше читання у бундестазі, обговорення в парламентських фракціях, друге і третє читання. Приймається рішення, як правило, простою більшістю голосів депутатів нижньої палати (крім внесення змін до Конституції, де вимагається дві третини поданих голосів). Бундесрат може опротестувати прийняття закону перед Федеральним конституційним судом. Необхідна також згода бундесрату на запровадження в країні надзвичайного стану.

Основний Закон Німеччини не передбачає ні всенародного опитування, ні референдуму, ні всенародних виборів президента (далися взнаки побоювання переростання сильної президентської влади в авторитарну).

Виняток становить п. 2. ст. 29. Ця стаття надавала можливість організації народних ініціатив на тих територіях, які після капітуляції 1945 р. були без референдуму включені до складу інших держав. Тим самим, наприклад, мешканці Калінінградської області Російської Федерації мають конституційну можливість у будь-яку мить «попроситися» до ФРН. Всенародне опитування допускається також в разі виявлення ініціативи щодо повторної зміни земельно-територіального поділу (всенародне опитування у Бадені про вихід з новоутвореної землі БаденВюртемберг завершилося безрезультатно)¹.

Федеральний президент насамперед репрезентує державу як на внутрішньо-, так і на міждержавному рівні. Враховуючи співвідношення сил у парламенті, він пропонує законодавцям кандидатуру на посаду глави уряду. Президент призначає і звільняє (за поданням канцлера) федеральних міністрів, підписує закони і обнародує їх. Йому ж належить виключне право на помилування. Федеральний президент юридично не має жодної можливості впливати на перебіг політичних подій, але на практиці саме президент негласно діє як посередник, компетентно і делікатно допомагає політикам порадами, політично обґрунтовує внутрішній і зовнішній курс держави. Це своєрідний символ нації, подібно до конституційного монарха — англійської королеви чи шведського короля.

Конституція посилює повноваження глави уряду, який шляхом голосування у парламенті може бути звільнений зі своєї посади.

У такому разі парламентська опозиція повинна запропонувати свою кандидатуру канцлера (ст. 67). Конструктивний вотум недовір'я за півстоліття історії ФРН застосовувався лише двічі: у 1972 р., коли ХДС/ХСС зробили невдалу спробу скинути В. Брандта, і у 1982 р., коли Г. Коль успішно змінив Г. Шмідта.

Канцлер обирається депутатами бундестагу і бундесрату без обговорення кандидатури. Він може бути переобраний — щоправда, лише один раз — на новий термін, як зрештою, й президенти США чи Франції. Міністр канцлерського уряду не може бути відправлений у відставку парламентом, хоча депутати можуть поставити питання про відставку перед канцлером. В уряді діє принцип колегіальності. Незважаючи на розбіжності у позиціях міністерств, рішення ухвалюються від імені всього уряду. Уряд має право виступати з власними законодавчими ініці­