Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Uchebnik_Po_IGPZS_Glinyany.doc
Скачиваний:
1500
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
3.91 Mб
Скачать

1 Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — м., 1973. — с. 18,

2 Див.: Там само.

3 Див.: Там само.

їх за срібло і сплачувати ними іншому вона не може; її спадкова частка належить лише її братам»1.

§ 179: «Якщо батько жриці ентум, надітум чи зікрум, якій він дав придане і склав відповідний документ... запише у ньому, що вона може віддати те, що залишиться після неї, куди схоче..., то після того, як її батько піде з життя, вона зможе віддати, що залишиться після неї, куди схоче; її брати не можуть нічого вимагати від неї через суд»2.

§ 182: «Якщо батько не дасть приданого своїй дочці — надітум Мардука Вавилонського і не складе для неї відповідного документа..., то після того, як він піде з життя, вона у разі поділу з братами має одержати із майна батьківського дому 1/3 своєї спадкової частки; повинності вона не повинна нести; те, що залишиться після неї, надітум Мардука може віддати, куди схоче»3.

Зазначена прожиткова дончина частка могла складатися не тільки з рухомості, а й з нерухомості (§ 178). За загальним правилом дочці належало не право власності на виділене батьком майно, а право довічного користування ним (§ 178 і 180). Право власності виникало, якщо воно було встановлене батьком (§ 179). Що стосується приданого, то обов'язок дати придане доньці, яка виходить заміж, покладається також на братів-спад-коємців (§ 184): «Якщо батько не дасть своїй дочці від наложниці посагу і не віддасть її заміж, а потім батько її помре, — її брати повинні дати їй посаг, відповідно до можливостей батьківського дому, і віддати її заміж»4.

Брати зобов'язані у цьому випадку віддати сестру, яка походить від неголовної матері, заміж, і дати їй придане, пропорційне майну батька. Однак за сестрами, народженими головною матір'ю, закони Хаммурапі закріплювали право на спадкову частку, що дорівнювала частці братів. Проте вона мала передаватись їм не у власність, а у довічне користування (§ 180, пор. з § 181 і 182).

§ 180: «Якщо батько не дав своїй дочці, божій жоні, яка живе в обителі, або блудниці посагу, а потім батько її умре, — вона дістає з майна в домі її батька частину, яка дорівнює частині одного спадкоємця, і користується нею, поки жива. її спадщина належить тільки її братам»5.

1 Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 20.

2 Див.: Там само.

3 Див.: Там само.

4 Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — Т.1. -С. 26.

5 Див.: Там само.

§ 181: «Якщо батько присвятить [дочку] богові як божу жо­ну, храмову блудницю або храмову діву і не дасть їй посагу, а потім батько її умре, — вона повинна відділити з майна в домі батька 1/3 своєї спадкової частини і користуватися нею, поки жива; її спадщина належить тільки її братам».

Отже, йдеться про прожиткову частку. Але порівняння § 183 і 184 з § 180—184 свідчить про те, що придане її дорівнювало цій прожитковій частці. До того ж, виділення дочці приданого позбавляло її права на спадкування частини батькового майна.

§ 183: «Якщо батько дасть своїй дочці від наложниці посаг, віддасть її заміж і напише їй документ з печаткою, а потім її бать­ко умре, — вона не мас своєї частини в майні в домі її батька»'.

Цікаво також зазначити, що виділене майно дочки, яка прислужувала у храмі, або навіть жриці, також називалося при­даним (siriktu) і вважалося її власністю, якщо право на володін­ня ним було надане дочці її батьком (§ 179); у противному ра­зі дочці належало лише право довічного користування цим май­ном (§ 178). У Римі ж було вже розроблено правило про право власності весталки; принаймні вона не перебувала під опікою своїх агнатів (родичів по батьківській лінії).

На противагу римському і давньоруському праву за закона­ми Хаммурапі внесене майно дружини належало їй; чоловік ли­ше користувався ним. Тому після смерті дружини воно перехо­дило до її дітей; у разі смерті бездітної дружини воно поверта­лося її батьку.

§ 171: «А якщо батько за життя не скаже дітям, народженим йому рабинею: «Мої діти», а потім батько умре, — діти рабині не можуть ділити з дітьми дружини майно в домі їх батька. Ра­биню та її дітей слід відпустити на волю, діти дружини не мо­жуть вчиняти позов на дітей рабині про те, щоб [повернути їх в] рабство. Дружина повинна одержати свій посаг і подарунок [вдовину частину], який їй дав і відписав по документу її чоло­вік, жити в домі свого чоловіка і користуватися [всім цим], по­ки жива; вона не може віддавати [це] за срібло; що лишиться після неї, належить тільки її дітям»2.

§ 172: «Якщо її чоловік не дав їй подарунка [вдовиної части­ни], то треба повернути їй весь її посаг, і вона повинна одер­жати з майна дому свого чоловіка частину, що дорівнює части-

1 Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — K., 1998. — Т.1. — С. 26.

2 Див.: Там само. — С. 24.

ні одного спадкоємця. Якщо її діти почнуть утискувати її, щоб вигнати її з дому її чоловіка, то судді повинні розслідувати її справу і покарати дітей, [а] ця жінка не повинна покидати дім свого чоловіка. Якщо ця жінка вирішить покинути його, то во­на повинна залишити своїм дітям подарунок [вдовину частину], даний їй її чоловіком, [а собі] взяти посаг свого батьківського дому, і її може взяти любимий нею чоловік»1.

§ 137: «Якщо чоловік вирішить відринути наложницю, яка народила йому дітей, чи божу жону, яка дала йому дітей, то слід повернути цій жінці її посаг і дати їй частину поля, саду і [ру­хомого] майна, щоб вона могла виростити своїх дітей. Коли во­на виростить дітей, слід видати їй з усього даного її дітям час­тину, рівну частині одного спадкоємця; її може взяти заміж лю­бимий нею чоловік».

§ 138: «Якщо чоловік вирішить відринути свою [першу] дру­жину, яка не народила йому дітей, то він повинен віддати їй все срібло її викупної плати і повернути їй посаг, принесений нею з дому її батька, і може відринути її».

§ 141: «Якщо дружина, живучи в домі свого чоловіка, вирі­шить покинути його, стані- марнотратною, почне розоряти свій дім, ганьбити свого чоловіка, — її слід викрити; якщо чоловік її захоче відринути її, — він може відринути її і не повинен да­вати їй на дорогу нічого як її розвідну плату. Якщо її чоловік не захоче відринути її, — чоловік її може взяти іншу дружину; ця жінка повинна жити в домі свого чоловіка як рабиня»2.

§ 142: «Якщо жінка зненавидить свого чоловіка і скаже йо­му: «Не доторкайся до мене», то треба розслідувати її справу, чи не має вона пороку. Якщо вона доброчесна і непорочна, а її чо­ловік ходить з дому і дуже ганьбить її, — ця жінка невинна; во­на може взяти свій посаг і повернутися в дім свого батька»3.

§ 143: «Якщо вона недоброчесна, ходить з дому, розоряє свій дім, ганьбить свого чоловіка, — цю жінку слід кинути у воду»4.

Втім, і римське право вимагало повернення дружині її при­даного у разі припинення шлюбу; проте ця вимога мала харак­тер зобов'язального, а не речового права.

За давньоруським правом придане дружини ставало майном її чоловіка. Він, зокрема, міг переводити селян з вотчин, що входили до складу приданого, до своїх маєтків, продавати і зас-

1 Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — Т. 1. — С. 24.

2 Див.: Там само. — С. 21.

3 Див.: Там само. — С. 24.

4 Див.: Там само.

тавляти його. Однак для цього була потрібна згода його дружи­ни. Придане (за винятком маєтків) поверталося їй після смерті чоловіка, переходило дітям. Якщо ж дружина помирала бездіт­ною, чоловік зобов'язаний був повернути її придане особам, які його дали, або їх спадкоємцям. Отже, незалежно від обсягу і ха­рактеру влади чоловіка над приданим дружини, необхідність повернення його дружині, передачі дітям і родичам дружини була загальним правилом законів Хаммурапі, римського і дав­ньоруського права.

Право чоловіка на придане дружини за законами Хаммурапі можна вважати більш ранньою, ніж право чоловіка на придане дружини за римським і давньоруським правом, стадією розвит­ку цього інституту.

Ми знаємо, що спадкова частка дочки була прожитковою часткою, право власності на яку належало її братам. Отже, при­дане дружини, яке складалось із спадкової прожиткової частки, могло переходити до її чоловіка лише на праві користування ним. (§ 173: «Якщо [там], куди ця жінка вийде заміж, вона народить дітей своєму другому чоловікові, а потім ця жінка ум­ре, то її посаг діти від першого і другого чоловіка повинні по­ділити між собою»; § 174: «Якщо вона не народить дітей своє­му другому чоловікові, то її посаг повинні одержати тільки діти її [першого] чоловіка»).

Немає сумніву, що інститут приданого у встановленій зако­нами Хаммурапі формі запроваджував вільний шлюб. Адже у невільному шлюбі дружина не могла б мати права власності. Разом з тим і укладення у Вавилонії шлюбу на підставі укладен­ня договору купівлі-продажу нареченої могло мати лише обря­довий характер.

Крім інституту внесеного майна дружини (siriktu), у законах Хаммурапі йдеться про майно дружини, подароване чоловіком. Воно відрізняється від приданого (tirhatu) та від внесеного май­на (siriktu) і має особливу назву — nudunu. § 150: «Якщо чоло­вік подарує своїй дружині поле, сад, будинок чи рухоме майно і видасть їй документ із печаткою, то після його смерті її діти не можуть вимагати від неї нічого через суд; мати може віддати те, що залишиться після неї, своєму синові, якого любить; бра­ту вона не повинна віддавати»1.

Оскільки дарування оформлялося письмово, зазначене май­но можна називати записаним дружині майном. Якщо застосо-

Див.: Хрестоматия по-всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 18.

вувати термінологію Руської правди, це майно можна було б називати покладеним майном. Наявність інституту записаного (покладеного) майна дружини свідчить про те, що вона мала право навіть на майно чоловіка. А це могло мати місце лише на перехідній стадії розвитку майнових відносин подружжя, а са­ме: під час переходу від вільного шлюбу до шлюбу у власному розумінні цього слова, коли дружина з чужої для сім'ї чоловіка людини ставала її членом. А таке становище дружини у сім'ї чо­ловіка несумісне з її купівлею як речі та заснованим на цьому невільним шлюбом.

Свідченням підвищення правового статусу заміжньої жінки у законах Хаммурапі є закріплення у них положення про те, що вона також мала отримувати прожиткову частку. Відповідно до цих законів якщо чоловік не записав дружині майна, вона могла користуватися своїм внесеним майном і жити в домі чоловіка.

Дружина визнавалася опікункою своїх малолітніх дітей і як така набувала права користування усім майном, яке залишало­ся після померлого чоловіка. Отже, вона посідала в сім'ї чоло­віка досить почесне становище. Тому батьківська влада після смерті батька здійснювалася матір'ю1.

Нарешті, треба зазначити, що за законами Хаммурапі мож­на було включати до шлюбного договору положення про те, що дружина не відповідає за боргами чоловіка, що виникли у ньо­го до укладення шлюбу, а чоловік — за такими самими борга­ми дружини. За борги, що виникли за час шлюбу, була встанов­лена спільна відповідальність подружжя (§ 151: «Якщо жінка, живучи в домі чоловіка, договором зобов'яже свого чоловіка, щоб позикодавці її чоловіка не затримували її, і примусить йо­го видати їй документ [відносно цього], то, якщо цей чоловік мав на собі борг до взяття [заміж] цієї жінки, його позикодавці не можуть затримувати його дружину. Так само, якщо ця жін­ка мала на собі борг до того, як вона вступила в дім чоловіка, її позикодавці не можуть затримати її чоловіка»2; § 152: «Якщо у них утвориться борг після того, як ця жінка вступить в дім чо­ловіка, — вони разом відповідають перед тамкарем»)3.

Усі ці положення були б зайвими при невільному шлюбі, що виникав шляхом придбання дружини як речі. Водночас поло­

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]