2. Четверта республіка

«Тимчасовий режим» і боротьба навколо Конституції. У період «тимчасового режиму» у Франції розпочалася глибока перебудова політичної системи, що супроводжувалася важливими соціально-економічними реформами і перегрупуванням основних партійно-політичних сил. Тимчасовий уряд виконав частину програми Національної ради Опору: націоналізував деякі великі банки і галузі важкої промисловості, реформував систему соціального забезпечення, відновив демократичні свободи. Були офіційно схвалені проголошені в програмі заходи щодо чистки державного апарату і покарання осіб, які співробітничали з окупантами, щодо залучення активістів французького Опору до управління країною. Однак багато положень програми стосовно демократизації державного устрою не були втілені в життя через посилення протиборства різних фракцій колишнього Опору.

Центральним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорнулася боротьба, стало питання про новий державний устрій, нову конституцію Франції. Усі політичні сили об'єднувало критичне ставлення до інститутів Третьої республіки. В іншому їхній підхід був різним. «Нові консерватори», насамперед прихильники генерала де Голля, схилялися до встановлення республіки президентського типу, із сильною виконавчою владою, здатною протистояти «режиму партій» — «дестабілізуючому» парламентаризму епохи Третьої республіки. Ліві партії, а також деякі партії центристського спрямування (наприклад, велика католицька партія МРП), явно побоюючись встановлення режиму «особистої влади» генерала де Голля, виступали за збереження верховенства парламенту і його контролю над урядом при більшій збалансованості двох гілок влади.

Одержавши на виборах до Установчих зборів в жовтні 1945 р. найбільшу кількість депутатських мандатів, комуністи, соціалісти і МРП утворили трипартійний Тимчасовий уряд і домоглися вироблення проекту конституції на основі своєї програми. Однак він був відхилений на референдумі. Другий проект, розроблений у 1946 р. новим складом Установчих зборів, містив низку компромісних положень, які дозволяли врахувати платформи всіх членів коаліції. Після затвердження на референдумі другий проект конституції став основним законом Франції.

Конституція 1946р. Нова Конституція Франції не тільки відобразила співвідношення політичних сил у країні в перший період після визволення, а й закріпила на конституційному рівні низку нових політичних принципів, характерних для європейських конституцій так званої другої хвилі (40—50-ті роки).

Реакцією на авторитаризм часів війни була демократизація суспільного життя, надання широкого кола прав і свобод, гарантії конституційної законності. До Конституції був включений новий блок економічних і соціальних прав: рівноправність чоловіків і жінок, народів залежних країн, соціально-економічні права — право на працю, відпочинок і матеріальне забезпечення у разі непрацездатності, право робітників на об'єднання в профспілки, на страйки, колективне визначення умов праці і на участь в управлінні підприємствами, право на загальну безоплатну світську освіту тощо. Розширювалася сфера регулювання політичної й особливо зовнішньополітичної діяльності держави (положення про мирну зовнішню політику, про відносини з колоніями та ін.).

Водночас нова Конституція значно розширювала межі втручання держави в економічну і соціальну сферу життя суспільства, змінювала характер відносин між особою і державою, покладаючи на державу, крім широких прав, і нові обов'язки. Визнаним конституційним принципом стало проголошення «соціальної держави», у якій права власника поєднуються з «загальним благом» і обмежуються суспільними інтересами.

З погляду основного принципу організації державного устрою, у першій післявоєнній Конституції Франції продовжувала панувати ідея абсолютного парламентаризму. За формою правління Франція була парламентарною республікою, причому нижня палата парламенту — Національні збори — проголошувалася єдиним законодавчим органом країни, який не міг нікому делегувати свої законодавчі повноваження. Крім того, Національні збори мали виключне право законодавчої ініціативи у фінансових питаннях, ратифікації і денонсації найважливіших міжнародних договорів, оголошення війни. Збори, які обиралися за системою пропорційного представництва на основі загального виборчого права, абсолютною більшістю голосів мали затверджувати склад нового уряду, що ніс перед ними всю повноту відповідальності.

Конституція традиційно зберегла двопалатну структуру парламенту. Однак друга палата — Рада республіки — була наділена лише дорадчими функціями, і її рекомендації не були обов'язковими для Національних зборів. Рада республіки обиралася непрямими виборами в департаментах і комунах, а час­тина її призначалася Національними зборами. Склал палати повинен був періодично оновлюватися. Таким чином, повноваження верхньої палати парламенту порівняно із Сенатом Третьої республіки були зведені до мінімуму.

Главою держави був президент республіки, який обирався на спільному засіданні палат парламенту терміном на 7 років. ВІД повідно до Конституції 1946 р., на відміну від попередньої, президент був позбавлений ряду важливих прерогатив (розпуск нижньої палати, призначення на свій вибір вищих посадових осіб тощо). Будь-які акти президента, у тому числі призначення на вищі посади, вимагали контрасигнації глави кабінету й одного з міністрів.

Виконавчу владу згідно з Конституцією мала уособлювати Рада міністрів на чолі з її головою — главою уряду. Цей орган здійснював безпосереднє державне управління і мав широкі повноваження. Однак діяльність кабінету контролювалася нижньою палатою. Призначення голови Ради міністрів і міністрів декретом президента могло провадитися лише після винесення вотуму довіри з боку Національних зборів.

У разі прийняття абсолютною більшістю голосів депутатів резолюції осуду, а також у разі провалу в палаті важливого урядового законопроекту кабінет мав піти у відставку. Уряд міг розпустити парламент лише після двох урядових криз поспіль, які сталися внаслідок вотумів недовіри або осуду. У такій ситуації на період обрання нового складу зборів створювався коаліційний уряд з усіх партійних фракцій на чолі з головою Національних зборів.

Конституція практично залишила без змін стару судову систему і місцеве управління, яке контролювалося урядом. Для керівництва судами створювалася Вища рада магістратури, головою якої був президент. Рада відала питаннями призначення і просування суддів, виконувала функції дисциплінарного суду щодо членів судового відомства.

Реорганізація політичного устрою Франції у формі, передбаченій Конституцією 1946 р., багато в чому не виправдала покладених на неї завдань і швидко втратила привабливість в очах французів. Країна практично повернулася до «режиму Зборів», який одностайно зазнав критики на прикладі Третьої республіки. За 12 років змінилося 45 урядів, було кілька тривалих міністерських криз. Цьому сприяли як недостатнє опрацювання самого механізму функціонування норм основного закону, так і періодичні відступи від них на практиці.

Складні проблеми модернізації економіки і перебудови економічної структури, загострення соціальних протиріч, розпад колоніальної системи і колоніальні війни вимагали активного втручання держави і стимулювали пошуки шляхів до встановлення твердої влади. Політична система, заснована на класичному парламентаризмі, в умовах багатопартійного суперництва і суворіших вимог до адміністративно-управлінської діяльності виявилася неспроможною адекватно реагувати на складні соціально-економічні проблеми і кризові явища в суспільстві.

Протягом 40-х — середини 50-х років почало наростати невдоволення державним режимом Четвертої республіки. Створена в 1947 р. голлістська партія Об'єднання французького народу (РПФ)¹ виступила з вимогою скасування Конституції 1946 р. і встановлення сильної виконавчої влади, здатної піднестися над «партійною чехардою». Цього ж року відбувся розпад тристоронньої коаліції, а в 1948—1951 рр. була відновлена мажоритарна виборча система. Значного поширення набула практика делегованого законодавства. Згідно з конституційною реформою 1954 р. прем'єр-міністр був наділений додатковими повноваженнями щодо розпуску Національних зборів, спрощувався порядок одержання вотуму довіри урядом (простою більшістю голосів), скасовувалися положення Конституції про коаліційний уряд. Були розширені також права Ради республіки, яка стала повноправним учасником законодавчого процесу. Водночас, без прямого перегляду відповідних положень, шляхом конституційної практики відбулося фактичне посилення ролі і впливу президента. Але загострення політичної обстановки і відхід від основних принципів Конституції 1946 р. призвели зрештою до падіння Четвертої республіки і заміни її в 1958 р. П'ятою республікою.