1.4. Петиція про право

Документом, що найбільше свідчив про прагнення буржуазії і нового дворянства обмежити королівську владу, є Петиція про право, подана на підпис Карлу І у 1628 р. Перелічивши числен­ні зловживання королівської адміністрації, парламент у петиції просив короля: 1) щоб нікого надалі не примушували сплачувати податок або збір до королівської казни «без загальної згоди, даної актом парламенту»; 2) щоб жодна людина не була ув'язнена за відмову сплачувати незаконні податки; 3) щоб солдати і матроси не розміщувалися на постій у будинки жителів; 4) щоб ніякі особи не наділялися особливими повноваженнями, що можуть служити приводом для покарання підданих на смерть «всупереч законам і вольностям країни».

Король після деяких коливань підписав петицію. Однак примирення сил, що вели боротьбу, не настало. Роздратований відмовою парламенту затвердити нові побори, Карл І розпустив його. Багато лідерів парламентської опозиції були заарештовані і ув'язнені до Тауера. Король 11 років (до 1640 р.) правив країною, не скликаючи парламенту.

1.5. Початок і основні етапи революції

У революційній обстановці, що склалася в Англії до осені 1640 р., вибори і відкриття нового парламенту мали величезне значення. Парламент, у якому і раніше була буржуазна опозиція абсолютизму, тепер, в умовах надзвичайно гострої кризи абсолютизму, у момент революційних виступів широких народних мас, став природним організаційним центром боротьби з феодально-абсолютистським режимом. Однією з своєрідних рис Англійської буржуазної революції XVII ст. було те, що органом революції тут на першому етапі став парламент, у якому переважна більшість представляла інтереси буржуазії і нового дворянства. Цей парламент, що опинився на якийсь час на чолі загальнонародного антифеодального руху, відомий під назвою Довгого парламенту. Він зібрався у Вестмінстері 3 листопада 1640 р. і працював протягом 13 років, до весни 1653 р.

Три першочергових завдання стояли перед парламентом у момент його відкриття: 1) покарати головних радників короля — натхненників політики сваволі і насильства; 2) унеможли­нити повторення подібної політики в майбутньому; 3) довести до кінця реформування церкви відповідно до вимог пуритан. Поки мова йшла про досягнення перших двох цілей, у парламенті панувала повна єдність, і ліквідація кількох установ феодально-абсолютистського режиму була проведена з разючою швидкістю і рішучістю.

На перших же засіданнях палата громад порушила судове переслідування проти лорда Страффорда, головного натхненника королівського деспотизму. Через місяць слідом за Страф-фордом до Тауера був ув'язнений і архієпископ Лод. Знаряддя королівської сваволі — судова Зіркова палата й Ради у справах Півночі й Уельсу — були знищені. Разом з ними припинила функціонування і церковна Висока комісія. З в'язниць вийшли політичні в'язні, у їх числі Джон Лілберн. Нарешті, 10 травня 1641 р. король був змушений підписати закон, відповідно до якого парламент не міг бути розпущений інакше, як за своєю власною постановою. Не пуританське красномовство парламентських юристів, а повсталий зі зброєю в руках народ щоразу змушував короля йти на поступки парламенту. Так, зокрема, трапилося і з біллем про опалу Страффорда, обвинуваченого в державній зраді й інших злочинах. Лише загроза штурму королівського палацу народом змусила Карла дати згоду на цей білль. 12 травня 1641 р. у присутності великої кількості людей Страффорд був страчений. Цією подією завершився перший етап революції.

У листопаді 1641 р. парламентом була вироблена так звана Велика ремонстрація — довгий перелік зловживань короля, допущених під час його одноособового правління. Аналіз усіх її 204 параграфів переконує, що «зловживанням» буржуазія вважала все, що обмежувало свободу буржуазного підприємництва або загрожувало недоторканності буржуазної власності. До цього переліку входили скарги на втручання корони в справи промисловості і торгівлі, довільне оподаткування, невдалі війни Карла І з Іспанією і Францією, безкарність католиків і єзуїтів та переслідування пуритан. Але ні про огородження, ні про пограбування селянства, ні про потреби сільських і міських робітників не згадувалося в цьому своєрідному маніфесті.

В останніх пунктах Великої ремонстрації містилася важлива політична вимога. Парламент вимагав права контролю за діяльністю міністрів короля, виражаючи в такий спосіб основний принцип буржуазного парламентаризму, що склався остаточно в Англії лише у XVIII ст.

Боротьба в палаті громад навколо ремонстрації знову виявила наявність серйозних розбіжностей серед її членів. Багатьох коммонерів явно лякали наслідки ремонстрації — можливість громадянської війни. Кромвель, висловлюючи думку найбільш рішучих супротивників абсолютизму, заявив, що, якщо ремонс-трація буде відкинута, для нього самого і для «усіх чесних людей» не залишиться нічого іншого, як залишити Англію. 22 листопада 1641 р. ремонстрація була прийнята незначною більшістю голосів.

10 січня 1642 р. король залишив столицю і відправився на північ, де він почав збирати війська. Збройна боротьба між королем і парламентом з цього часу стала неминучою.

Перша громадянська війна (1642—1646 рр.) поділяється на два етапи: 1) з 1642 до літа 1644 р., коли військова ініціатива була в основному в руках короля, а парламент займав переважно оборонну позицію; 2) з літа 1644 по 1646 р. — період, коли ініціатива повністю перейшла до парламенту.

На першому етапі революції (1640—1648 рр.), коли вона ще розвивалася по висхідній лінії, владу захопили й утримували велика торгово-фінансова буржуазія і верхівка джентрі, які прагнули до встановлення конституційної монархії. На рубежі 1648—1649 рр. (пік революції) політичне панування перейшло до рук середніх дворянсько-буржуазних прошарків, які, спираючись на революційну армію, скасували монархію й утримували владу аж до повернення на трон у 1660 р. династії Стюартів. Отже, другий етап революції (1649—1660 рр.) являв собою вже низхідну її лінію, коли буржуазно-аристократична «охоронна» республіка (1649—1653 рр.) переродилася у військову диктатуру (1653—1659 рр.), яка призвела, у свою чергу, до реставрації монархії.