5. Термідоріанський переворот. Конституція 1799 р. Період Консульства

Група поміркованих депутатів Конвенту, яка відображала інтереси республікансько налаштованих кіл французької буржуазії і прийшла до влади в результаті перевороту, одержала назву термідоріанців. Для цього угруповання, як і для інших депута­тів Конвенту, що брали участь у суді над королем і стали «царевбивцями», реставрація монархії була абсолютно неприйнятною, але настільки ж нетерпимим для них став режим революційного терору.

Перший час термідоріанці були змушені зберігати систему державних органів, створену якобінцями. При цьому сам механізм революційної диктатури був поступово зруйнований, скасоване надзвичайне соціально-економічне законодавство якобінців.

Комітет громадського порятунку, де засідали тепер учасники антиякобінської змови, втратив значення урядового органу. Були скасовані Паризька комуна — оплот якобінців, а також революційні комітети, реорганізований Революційний трибунал.

Але і реформована термідоріанцями політична система асоціювалася з революційними традиціями. Тому з особливою гостротою знову постало питання про відновлення конституційного ладу.

Формально вважалося, що чинною залишалася Конституція 1793 р., прийнята якобінським Конвентом і підтверджена первинними зборами виборщиків. Хоча якобінська Конституція так ніколи і не застосовувалася, спочатку самі термідоріанці порушували питання про поправки і доповнення, необхідні для введення її в дію. Однак невдовзі, зокрема під впливом нових революційних заворушень, праві термідоріанці побачили в якобінській Конституції «організовану анархію» і прийняли рішення про підготовку нового конституційного документа. Вони поспішали з конституюванням нової влади, тим паче що знову нагадала про себе політична небезпека з боку відкритих ворогів Республіки — роялістів, фейянів та ін. У серпні 1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію Франції (відому як Конституція III року Республіки).

Дотримуючись встановленої в період революції традиції, термідоріанці винесли текст Конституції на плебісцит, і вона була підтримана переважною більшістю первинних зборів виборщиків, оскільки народ розраховував за допомогою нової Конституції врятувати і зміцнити Республіку, відвести загрозу реставрації, зберегти демократичні завоювання революції.

Відмежовуючись від крайностей революції і політичної нерозсудливості вождів якобінців, автори нової Конституції зберегли не тільки гасло революції: «Свобода, рівність, братерство», а й її найважливіші досягнення — республіканізм, народний суверенітет, представницькі органи тощо.

Текст Конституції 1795 р. відзначався пишномовністю і багатослівністю (372 статті), але при цьому вона була вельми помірною за своїм політичним змістом.

Декларація прав і обов'язків людини і громадянина, що була подана перед Конституцією, вже не була пройнята революційним духом (було відсутнє право народу на повстання, на опір гнобленню тощо), а робила упор на закріплення економічних, моральних і правових засад суспільства. Так, наприклад, у ній підкреслювалося, що власність «лежить в основі світової культури, усього виробництва, усіх засобів праці і всього соціального устрою».

Конституція скасовувала загальне виборче право і відновлювала майновий ценз. Наслідуючи вже випробувану в 1791—1792 рр. політичну модель, нова Конституція в ст. 22 заклала в основу республіканської форми правління принцип поділу влади. Однак нова організація державної влади відзначалася громіздкістю, доктринерством, суто зовнішнім наслідуванням зразків античної демократії.

У системі поділу влади законодавчому корпусу відводилося провідне місце. Автори Конституції виявили політичну обережність і відмовилися від створення «усемогутнього» законодавчого органу на зразок Національного конвенту. Вперше в історії французького конституціоналізму законодавчий корпус був створений не на однопалатній, а на двопалатній основі. Він складався з Ради старійшин (250 членів, які обиралися з осіб не молодше 40 років) і Ради п'ятисот (з осіб не молодше 30 років).

Право законодавчої ініціативи відповідно до Конституції надавалося тільки Раді п'ятисот, але рішення останньої ставало законом лише після схвалення його Радою старійшин. Відхилений останньою законопроект міг вноситися повторно лише через рік. Законодавча влада, таким чином, завідомо ставала джерелом політичної конфронтації, а отже, і нежиттєздатною.

Політична нестабільність і нестійкість були притаманні і виконавчій владі, що також була з самого початку приречена на малу ефективність. Вона вручалася Директорії з 5 членів, що обиралися шляхом таємного голосування законодавчим корпусом.

Щорічно Директорія обновлялася шляхом переобрання одного з її членів. Головували в ній по черзі всі члени протягом трьох місяців. Для здійснення суто управлінських функцій Директорія призначала міністрів, які, однак, не становили уряду.

Псевдодемократичні державні форми, запроваджені Конституцією 1795 р., не враховували реального співвідношення полі­тичних сил, не могли забезпечити економічної і правової стабільності. Хоча відповідно до Конституції 1795 р. виконавчі й управлінські важелі не повинні були концентруватися в одних руках, провідну роль у Директорії відігравав один з лідерів термідоріанців, безпринципний кар'єрист Баррас. Як і багато інших представників правлячої верхівки, він відверто прагнув використовувати державну казну для особистого збагачення.

Відверта корупція, що вразила і самі урядові кола, погіршила і без того тяжке фінансове становище Республіки. Директорія не в змозі була вирішити ті проблеми, які стояли перед новим громадянським суспільством, сформованим за роки революції. Зберігалася небезпека монархічної, феодальної реставрації і нового революційного вибуху мас, викликаного тяжким становищем міських низів і відродженням популярності якобінських ідей.

Непослідовність, різкі повороти в політиці Директорії робили політичну обстановку у Франції непередбачуваною. Ненадійність уряду Директорії, що проводила «політику гойдалок», робила весь створений у 1795 р. конституційний режим усе більш непопулярним і хитким.

Переворот генерала Бонапарта і Конституція 1799 р. Державний переворот, здійснений 9 листопада 1799 р. (18 брюмера VIII року Республіки — за новим календарем) групою змовни­ків, які об'єдналися навколо генерала Бонапарта, призвів до скасування Директорії й усунення інших конституційних орга-щв.

Влада у Французькій республіці перейшла до колегії з трьох консулів — генерала Бонапарта і двох колишніх членів Директорії, які брали участь у змові, — Сіейєса і Роже Дюко. Фактично ж контроль за політичними подіями в країні усе більше виявлявся в руках генерала Бонапарта, що виявив себе енергійним, прозорливим і властолюбним державним діячем.

Сумний фінал Конституції III року Республіки, що була оголошена причиною всіх бід у Франції, став свого роду неминучістю. Політика «гойдалок», проваджувана Директорією, що стала символом неміцності і порочності правлячого режиму, у результаті втратила своїх останніх прихильників.

До осені 1799 р. Директорія остаточно втратила свій авторитет як у демократично настроєних республіканців, так і в нової буржуазної аристократії, яка мріяла про створення стабільної влади, здатної викоренити революційні настрої у французькому суспільстві. Демократичні сили Франції, ослаблені попередніми репресіями, не виступили на захист конституційного уряду, діяльність якого відзначалася відкритою ворожістю щодо народних мас.

Особливість нового державного перевороту полягала в тому, що він був здійснений не тільки за допомогою верхівкової антиурядової змови, а й за прямої підтримки змовників армією, яка відіграла завдяки авторитету генерала Бонапарта роль своєрідного політичного арбітра. В умовах політичної нестійкості і неефективності системи конституційних органів армія ставала стрижневим елементом і опорою державної влади. За роки, що пройшли після революції, у закордонних завойовницьких походах армія втратила свій революційний дух і охоче сприйняла політику цезаризму.

За методами здійснення влади і за своєю соціальною базою диктатура Наполеона істотно відрізнялася від правління Директорії. Це була нова форма політичної консолідації французького суспільства, здійсненої шляхом встановлення авторитарного, відверто антидемократичного режиму. Генерал Бонапарт, прагнучи до встановлення особистої влади, уособлював готовність консервативно настроєних кіл французького суспільства до знищення залишків революційних ідей і установ. Він відчув їхнє бажання створити стабільну державну систему, не зв'язану ідеологічними догматами, але таку, що забезпечує простір для розвитку підприємницької діяльності. Саме тому політика бонапартизму одержала підтримку не тільки з боку буржуазних кіл, а й французьких селян-власників, які побоювалися рівною мірою і феодально-монархічної реставрації і нової хвилі революційного екстремізму.

Будучи досить тверезим політичним діячем, генерал Бонапарт чітко уявляв, що створюваний ним авторитарний режим, який спирається на армію, має якомога швидше набути конституційних форм. Він розумів також, що перехід від колегіальних республіканських установ до особистої влади вимагає проміжних ступенів і політико-юридичного камуфляжу. Взявши у свої руки ініціативу в складанні нової конституції, він відтіснив при цьому Сіейєса, який претендував на роль «батька» французьких конституціоналістів, але виявив зі своїм проектом непослідовність і повільність.

Генерал Бонапарт, він же перший консул, запропонував таку організацію «республіканської» державної влади, що відкривала простір для його честолюбних політичних задумів. Нова Конституція (Конституція VIII року Республіки) відрізнялася від своїх попередниць насамперед тим, що не затверджувалася представницьким органом. Підписана лише членами вузької конституційної комісії, вона з волі першого консула була винесена «на схвалення французького народу». Отже, нова республіканська Конституція була затверджена 13 грудня 1799 р. за підсумками плебісциту, що проводився під жорстким державним контролем. Волевиявлення «французького народу» здійснювалося не шляхом голосування на первинних зборах виборців, а за допомогою збору підписів у реєстрах, що вели мирові судді, нотаріуси тощо. У Конституції, у якій, на перший погляд, зберігався республіканський лад, фактично закріплювалася диктатура генерала Бонапарта, що прийняла лише зовні громадянські обриси.

На відміну від попередніх основних законів, Конституція 1799 р. вже не містила Декларації прав людини і громадянина, тому що «громадянин Бонапарт» не вважав доречним саме нагадування в цьому документі про свободу і братерство. Гарантуючи буржуазії і селянству власність, отриману за роки революції в результаті конфіскацій і поділів дворянського майна, Конституція 1799 р. заявила, що «після законного продажу національного майна незалежно від його походження» набувач такого майна не може бути його позбавлений (ст. 94). У Конституції дістали вияв і цезаризм, і опора на армію, якій приділялася важлива роль у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики. Бонапарт у Конституції особливо передбачив установлення пенсій для поранених воїнів, а також для вдів і дітей військових, які померли на полі битв або внаслідок поранень (ст. 86).

Зберігши формально ідею національного суверенітету, Конституція 1799 р. запровадила заплутану і псевдодемократичну систему «участі» громадян у державних справах. Із суто популістською метою Бонапарт скасував явно антинародний і відверто плутократичний майновий ценз і тим самим запровадив у Франції своєрідне «загальне» виборче право. Відповідно до Конституції всі громадяни (чоловіки), які досягли 21 року і проживали не менше року у певному окрузі, могли брати участь в обранні так званого комунального списку (1/10 частина від кількості громадян в окрузі).

Особи, внесені до комунальних списків, у свою чергу в тій же пропорції складали департаментські списки. Нарешті, третій ступінь виборів проводився на департаментському рівні, де обиралася 1/10 частина громадян «для здійснення національних функцій». Однак члени цього національного списку не наділя­лися згідно з Конституцією правом проводити вибори до вищих державних органів, а розглядалися лише як кандидати на державні посади.

Саме комплектування державних органів здійснювалося на основі складної системи кооптації, призначення і виборів. Таким чином, за допомогою хитромудрої процедури Бонапарт по суті ліквідував характерну для республіканського ладу виборність державних органів.

Стрижнем усієї конституційної системи був уряд, який виступав у вигляді колегії з трьох консулів. Фактично уряд не був колегіальним органом, оскільки перший консул мав особливий статус. Конституція містила загальне положення про вибори консулів на 10 років (із правом переобрання), але вона безпосередньо визначала, що першим консулом є «громадянин Бонапарт». Останній був наділений особливими функціями (промульгація законів тощо). Першому консулу належало право призначення і усунення членів Державної ради, міністрів, послів, офіцерів. Він же призначав (щоправда, без права на усунен ня) суддів, починаючи від мирових і закінчуючи членами касаційного суду.

Відповідно до Конституції він міг здійснювати свої повноваження «у разі потреби, за допомогою своїх колег» — другого і третього консулів. Отже, Конституція практично відмовилася від концепції поділу влади, легально встановивши на республіканському ґрунті режим особистої влади.

Для ослаблення можливої опозиції з боку законодавчої влади Наполеон передбачив у Конституції своєрідне розщеплення законодавчого процесу, що здійснювався деякими органами. Державна рада за вказівкою і під керівництвом уряду укладала і пропонувала законопроекти, що потім надходили до Трибунату. Трибуни мали право обговорювати законопроекти, а після обговорення вносити їх до Законодавчого корпусу. Члени Законодавчого корпусу вже не могли обговорювати законопроект (за що одержали назву «трьохсот німих»), а лише приймали його чи відкидали. Затверджений закон міг бути направлений першим консулом до Охоронного сенату, який схвалював його або скасовував як неконституційний. Нарешті, закон знову повертався до першого консула, який підписував і оприлюднював його. Уся ця складна процедура породжувала фактично політичне безсилля законодавчих органів і їхню велику залежність від першого консула.

З іншого боку, перетворивши законодавчу владу на придаток авторитарної системи, Конституція 1799 р. створила для першого консула можливість активно впливати на процес закопотворчості. Бонапарт із властивою йому енергією негайно розгорнув широкі законодавчі і кодифікаційні роботи, нерідко брав у них безпосередню участь. Багато в чому завдяки діяльності Бонапарта, який виступав фактично як законодавець, Франція в короткий термін одержала нову правову систему, що стала фундаментом для економічних і соціальних перетворень, початок яким було покладено ще революцією 1789—1794 рр.

Конституція 1799 р., на відміну від попередніх конституцій, відмовилася від виборності департаментської і комунальної адміністрації. Місцеві чиновники цілком залежали від центральної адміністрації: у департаментах перший консул призначав префектів, в округах і общинах — субпрефектів і мерів. Виборні місцеві ради (муніципальні, общинні і генеральні) мали лише дорадчі функції, їхні рішення підлягали затвердженню відповідною адміністрацією.

Поховавши, по суті, виборні демократичні принципи, проголошені в період революції, Конституція 1799 р. зробила важливий крок на шляху ліквідації Республіки і відновлення авторитарних і бюрократичних методів управління, характерних ще для епохи абсолютизму.

Бонапарт прозорливо угледів небезпеку, яку являла собою могутня бюрократична система, що тяжіє до сваволі і деспотизму. Як «гарантію» від зловживань всесильної адміністрації Конституція передбачила право Державної ради видавати розпорядження щодо діяльності публічної адміністрації, «вирішувати труднощі, що виникають в адміністративній діяльності».

Керуючись принципом, що «ніхто не може бути суддею у своїй справі», Бонапарт пізніше заснував при префектах, всемогутніх головах місцевої адміністрації, спеціальні Ради префектур, наділені правом розглядати адміністративні й управлінські спори. Таким чином, був покладений початок інституту адміністративної юстиції, характерному і для наступних етапів розвитку державного устрою Франції.