Тема 15. Утворення Німецької імперії 1871 p.

1. Суспільно-політичний розвиток Німеччини до 1871 р.

2. Об'єднання Німеччини.

3. Державний устрій Німеччини за Конституцією 1871 р.

3.1. Союзна рада.

3.2. Німецький імператор.

3.3. Імперський канцлер.

3.4. Рейхстаг.

3.5. Політичний режим кайзерівської Німеччини.

1. Суспільно-політичний розвиток Німеччини до 1871 р.

Падіння «Священної Римської імперії німецької нації». Форми наступних об'єднань німецьких держав на початку XIX ст. «Священна Римська імперія німецької нації» лише формально становила єдину державу, включаючи в себе у XVIII ст., крім безпосередніх володінь імператора, 7 курфюрств, що були суверенними державами, 300 володінь імперських князів, єпископів, абатів, території вільних міст, які формально були залежними від імператора, а фактично ними правили князі, єпископи, міські ради, та безліч інших феодальних володінь. Імперію об'єднувала не стільки економічна спільність або загальноім-перські органи управління, скільки культурна, мовна й інша єдність її народів.

Чинником, що усе більше впливає на внутрішньополітичне життя імперії, стає міцніюча монархічна держава Пруссії, яка досягла в другій половині XVIII ст. рангу великої європейської держави. Цьому багато в чому сприяла прогресивна за своєю суттю політика «просвітницького абсолютизму», яку проводив прусський король Фрідріх II (1740—1786 рр.). Вона супроводжувалася упорядкуванням державних фінансів і судочинства, ослабленням внутрішньодержавних митних, цехових та інших феодально-бюрократичних обмежень, деяким поліпшенням становища кріпаків.

Укази 1749—1764 рр. забороняли згін селян із землі, а державні селяни указом 1777 р. одержали права спадкового володіння на свої земельні ділянки. Пруссія перша з усіх німецьких держав уводить загальну початкову освіту (1763 р.) і уніфікує своє право. У 1781 р. вводиться перший Цивільний процесуальний кодекс, у 1793 р. — Судовий статут, у 1794 р. — Загальне земське уложення (Прусський ландрехт).

За всієї обмеженості цих реформ, що не могли істотно заче­нити підвалини феодально-бюрократичної системи, корінні інтереси юнкерства, вони сприяли початку буржуазного за споїм характером процесу модернізації країни. Розвиток капіталістичного підприємництва стимулювався і створенням великої боєздатної військової сили країни. Пруссія мала в цей час четвер ту за величиною армію в Європі, що поглинала 85% її річного бюджету.

Падіння «Священної Римської імперії німецької нації» стало прямим наслідком переможних наполеонівських воєн, у ході яких не тільки істотно була перекроєна політична карта Європи, а й подальшого імпульсу одержав розвиток Німеччини по капіталістичному шляху. Було ліквідовано безліч дрібних феодальних володінь, які або злилися, або увійшли до великих монархій, при цьому найбільші території одержали безпосередньо залежні від Наполеона держави: Баден, Баварія, Вюртемберг, Саксонія. У 1807 р. було створено велике королівство Вестфалія.

У 1806 р. 16 формально незалежних прирейнських держав були об'єднані в «Рейнський союз», згодом їх кількість збільшилася. «Рейнський союз» формально виник як союз монархій, не позбавлених державного суверенітету, але відносини їх з Наполеоном будувалися, швидше, на сюзеренно-васальних зв'язках залежності, протекторату. Держави «Рейнського союзу» оголосили про свій вихід із «Священної Римської імперії», що призвело до її розпаду.

У цих державах були скасовані станові привілеї духовенства і дворянства, особиста кріпосна залежність селян, реорганізовані судова і правова системи, введений у дію Цивільний кодекс Франції 1804 р.

Після нищівної поразки Пруссії у війні з Францією в 1807 р. (Пруссія збереглася як держава тільки завдяки заступництву російського імператора Олександра І) процес відродження в розваленій, позбавленій половини своїх територій, обкладеній величезною контрибуцією країні почався з нової серії буржуазних за своїм характером реформ. Найбільш значною з цих реформ було скасування в 1807 р. особистої залежності селян і запровадження вільної купівлі-продажу землі. У 1811 р. був виданий указ про умови викупу «селянських платежів і повинностей», у тому числі і не скасованої в 1807 р. панщини. Дворянство одержало право займатися підприємницькою діяльністю. Було запроваджене нове оподаткування, яке поширювалося частково і на дворян, здійснена секуляризація церковних земель, скасовані цехові обмеження.

Економічні перетворення супроводжувалися змінами й у державному апараті: запровадженням міністерств, засад міського самоврядування і нового територіального поділу на провінції. Проведена була і реорганізація армії: в офіцерські школи, зокрема, був відкритий доступ особам недворянського походження. У 1814 р. в Пруссії була запроваджена загальна військова повинність — головна умова здійснення агресивного мілітаристського курсу її зовнішньої політики.

Кінець епохи наполеонівських воєн у Європі відзначився створенням нового об'єднання німецьких держав, правовою основою якого став Союзний акт 1815 р., прийнятий на Віденському конгресі державами-переможницями. Вони боялися виникнення в серці Європи єдиної сильної німецької держави, але були заінтересовані в створенні деякого конфедеративного форпосту біля кордонів неспокійної Франції.

У Німецький союз крім Австрії і Пруссії ввійшли ще 35 суверенних монархій (згодом — 32) — королівств, князівств, герцогств і 4 вільних міста, між якими не існувало ні міцних економічних зв'язків, ні єдиного законодавства, ні загальних фінансів чи дипломатичних служб.

У новому об'єднанні були відсутні і центральні органи влади, крім єдиного — Союзного сейму, який складався з представників урядів держав, що увійшли до Німецького союзу¹. Рішення Сейму вимагали одностайної згоди всіх його членів, що паралізовувало його діяльність.

Союзний акт 1815 р. передбачав не тільки форму відносин між німецькими державами, а й майбутній внутрішній устрій цих держав на основі станово-представницьких конституцій.

Перші конституції німецьких держав. З 1816 по 1847 р. у більшості німецьких держав були прийняті на виконання рішення Союзного акта 1815 р. перші конституції, в основному у формі октройованих (дарованих монархами) хартій.

За формами правління, вищими органами державної влади (на чолі з монархом «Божою милістю», як правило, двопалатним, контрольованим монархом станово-представницьким органом — ландтагом і призначуваним і відповідальним перед монархом урядом) ці конституції мало відрізнялися одна від одної.

¹Характерно, що членами цієї своєрідної конфедерації стали три ненімецькі монархії, представлені королями Англії, Данії і Голландії територіями таких держав, як Ганновер, Гольштейн і Люксембург. Частина ж територій Австрії і Пруссії не була включена до складу Німецького союзу: Угорське королівство, Східна і Західна Пруссія, Познань та ін.

Так, відповідно до конституційною акта Великого герцогства Баденського, прийнятого в 1818 р., наслідний Великий герцог («священний і недоторканний») поєднував у своїй особі усі права державної влади, але «у згоді з приписами Конституції» (ст. 5), тобто насамперед у згоді зі створюваним на основі Конституції станово-представницьким двопалатним органом — ландтагом.

Вища палата ландтагу була суто феодальною установою, яка складалася з принців «великого герцогського дому», глав колишніх можновладних родин, кількох депутатів земського дворянства, університетів і з осіб, призначених герцогом. Нижня палата обиралася з депутатів міських і сільських округів на основі двоступеневих виборів особами, які досягли 25-літнього віку, з урахуванням цензу осілості. Віковий ценз для самих депутатів підвищувався до ЗО років. Порядок виборів нижньої палати став, таким чином, вираженням обмежених форм народного представництва, але позбавленого будь-яких самостійних повноважень.

Конституція всю повноту виконавчої влади і контроль над владою законодавчою ввіряла Великому герцогу, який міг скликати, розпускати ландтаг, відстрочувати його засідання, розширювати або звужувати коло питань, що підлягають обговоренню, «якщо вони не були віднесені до їх відання самою Конституцією» (ст. 50).

Йому ж надавалося разом з кожною з палат право законодавчої ініціативи, право затвердження (фактично у формі абсолютного вето) і оприлюднення законів, а також право видання на їх виконання «розпоряджень, регламентів і загальних указів» (ст. 66).

Крім того, Конституція передбачала і пряму законотворчість герцога у формі указів у зв'язку з вжиттям заходів, «які за своїм значенням належать до компетенції народних зборів, якщо вони були вкрай необхідні для державної користі...» (ст. 66).

Конституція, однак, не відповідала б своєму новому призначенню, якби вона не говорила і про певні обмеження законодавчих прав герцога, що стосувалися бюджету і зміни самої Конституції. Податки не могли надалі встановлюватися і стягуватися без згоди палат, а всі закони, що доповнюють, роз'яснюють або змінюють конституційний акт, вимагали 2/3 голосів присутніх у кожній палаті членів «для їх прийняття» (ст. 64).

Віддавши формально данину буржуазному конституційному принципу «ніяких податків без представництва», Конституція вихолощувала його безліччю застережень, передбачивши, наприклад, можливість укладення договорів позик і встановлення військових податків без згоди палат (ст. 63), включивши до бюджету статті «про секретні витрати» і «довгострокові податки», пов'язані з договорами уряду (ст. 63), а також категорично заборонивши ландтагу «ставити свою згоду на стягування податків у залежність від будь-яких умов» (ст. 56).

Уряд згідно з Конституцією звітував за свою діяльність лише перед королем. Його обов'язком було звітування перед ландтагом про витрати попереднього кошторисного року при внесенні на розгляд останнього чергового бюджету, за результатами якого, однак, не могла настати відставка членів уряду, призначуваних і змінюваних тільки королем.

Усі німецькі конституції включали обмежений перелік демократичних прав і свобод (у деяких хартіях містився спеціальний «каталог основних прав»), які, однак, не передбачали правових гарантій їх здійснення і містили застереження, що зводили їх фактично нанівець.

Так, проголошене в баденській Конституції положення про рівноправність баденців межувало з численними привілеями дворянства, наприклад, з особливим становим порядком створення верхньої палати або з положенням про непоширення військової повинності на «членів колишніх впливових родин» (ст. 10).

До декларованого переліку прав і свобод входили і свобода совісті, слова і друку, пересування, вибору професії, недоторканність приватної власності й особи, незалежність суддів і право баденців на розгляд їх кримінальних справ у звичайних судах, заборона довільних арештів. Про те, що вимога недоторканності приватної власності стосувалося насамперед феодального землеволодіння, свідчила ст. 11 Конституції, яка встановлювала обов'язковість справедливої винагороди «за оголошені такими, що підлягають викупу, земельні повинності і панщинні обов'язки і за всі оброки, які випливають зі знищеної кріпосної залежності селян».

Говорячи про вкрай обмежений характер ліберально-демократичних положень перших німецьких конституцій, не можна не відзначити і їх історичного значення. Конституції, що дали початок розвитку німецького конституціоналізму, стали одним з факторів, які сприяли повільному еволюційному перетворенню абсолютистських монархій Німецького союзу на обмежені, і тим самим відкривали можливості для формування лібераль­ної опозиції, що стало першим серйозним досягненням німецької буржуазії в боротьбі за політичну владу.

Деяким побічним негативним фактором їх прийняття стало тимчасове зміцнення німецького сепаратизму. Одержавши перші свободи з рук своїх монархів, місцева буржуазія, боячись втратити їх, противилася об'єднанню з могутніми монархіями — Австрією і Пруссією, в яких на цей час конституції ще не були прийняті.

В Австрії станова Конституція була введена лише в одній провінції — Тіроль. Обіцянка прусського короля Фрідріха-Вільгельма III у 1815 р. прийняти Конституцію, в результаті якої розпочалася робота чотирьох конституційних комісій, вилилася в королівські укази 1823—1824 рр. про створення місцевих лан-дтагів у кожній з восьми провінцій Пруссії. І тільки в 1847 р. необхідність у фінансових надходженнях змусила короля скликати перший загальнопрусський ландтаг.

Вплив революції 1848р. на подальший розвиток німецького конституціоналізму. Необхідність створення єдиної держави стала особливо очевидною в середині XIX ст. у зв'язку із завершенням промислового перевороту, який на відміну від Англії і Франції розпочався в Німеччині задовго до революції в умовах політичної роздробленості, при збереженні феодального укладу в значній частині німецького села.

Досягнення державної єдності Німеччини і стало одним з найважливіших завдань буржуазно-демократичної революції 1848 р. Без знищення феодальних і напівфеодальних порядків, без остаточного утвердження національної єдності не міг повною мірою бути забезпечений капіталістичний прогрес — необхідна умова подолання порівняно з іншими країнами європейського континенту відставання Німеччини.

У змінах була заінтересована переважна більшість німецького народу, якій протистояли великі і дрібні монархи, що спиралися на вище дворянство, верхівку бюрократії і вояччини, яка обстоювала свої спадкові і набуті привілеї.

Різнорідна, але усе більш наполеглива, така, що протистояла їм, опозиція належала до різних ідейно-політичних течій, які були єдині у головному, але по-різному дивилися на шляхи і форми об'єднання.

Грунтуючись на реалістичній оцінці співвідношення соціально-політичних сил і настроїв у країні, ліберальна буржуазія обстоювала ідею створення федеральної конституційної монархії з ліберальним режимом під егідою однієї з найбільших ні­мецьких держав — Пруссії або Австрії. Дрібнобуржуазна демократія відкидала гегемонізм Австрії і Пруссії, зосередивши головну увагу на вимогах необмеженої свободи асоціацій, озброєння народу, повної свободи слова і друку, знищення всіх привілеїв дворянства, ліквідації феодальних відносин у селі.

Апогеєм німецької революції стало березневе масове повстання в столиці Пруссії Берліні в 1848 р. Король прусський Фрідріх-Вільгельм IV, який оголосив ще в 1847 р. про скликання об'єднаного ландтагу, прагнучи погасити революцію, підписав у березні 1848 р. серію указів, що йшли назустріч її демократичним вимогам. Ним була визнана необхідність створення конституційної монархії, нового ліберального уряду, проголошена свобода особи, спілок, зборів, слова і друку та ін.

Подальший розгром революції привів до відмови від багатьох демократичних обіцянок. Ландтаг був розігнаний, розпущені демократичні клуби, заборонені збори і мітинги, роззброєне цивільне ополчення тощо.

Незважаючи на тяжку поразку демократичних сил, революція не пройшла безслідно. В усіх сферах суспільного життя Німеччини, і насамперед Пруссії — в економічній, соціальній, ідеологічній, політичній, — відбулися серйозні зміни. Підприємці могли відтепер користуватися відносно ліберальними законами про концесії, про гірську промисловість, особливо при створенні акціонерних товариств. У 1850 р. вийшли закони про викуп селянами землі, які або відміняли ще не скасовані феодальні повинності, або переводили їх у категорію капіталістичної ренти, та ін.

У Пруссії в 1850 р. була прийнята Конституція, яка дозволила в наступні роки створити перші буржуазні опозиційні партії, використовувати ландтаг як публічну трибуну відкритої критики урядової політики. Не випадково прусський уряд у 1851 р. прийняв Закон про облогове положення, на підставі якого король одержав право вводити в країні режим військового правління, якщо внутрішня чи зовнішньополітична обстановка створювали загрозу існуючим у країні порядкам.

Прусська Конституція 1850 р. Як данина революції в Конституції Пруссії також декларуються права і свободи, перелік яких був ширшим, ніж у попередніх конституціях: рівність перед законом, знищення станових привілеїв і переваг, доступність усіх громадських посад, особиста свобода, недоторканність особистої власності, житла, свободи слова (із забороною цензури), зборів, спілок (супроводжувані посиланнями на необ­хідність «дотримання суспільної безпеки» і можливість їхньої тимчасової заборони) тощо. Докладна регламентація всіх цих прав і свобод мала бути здійснена поточним законодавством, що так і залишилося нерозробленим.

Ці прогалини заповнювалися згодом урядовими розпорядженнями, наприклад розпорядженням 1863 р., відповідно до якого адміністративні органи одержали право забороняти газети і журнали після двох попереджень, «якщо їхня спрямованість наражала на небезпеку суспільне благополуччя». Таку «спрямованість» вбачали, наприклад, у діях осіб, які засуджували військову політику уряду.

Значне місце в Конституції традиційно відводилося розвитку шкільної освіти. Проголошувалася свобода «науки і викладання», безплатне навчання в публічних початкових школах. Держава при цьому гарантувала виділення необхідних коштів для їх утримання. Надавалося також право засновувати приватні школи і керувати ними всім особам, які можуть довести «моральну, наукову і технічну здатність» до цього. Водночас Конституція передбачала суворий державний нагляд за школами з метою покладення краю усякому вільнодумству. Вчителі публічних шкіл наділялися правами й обов'язками державних чиновників із усіма наслідками, які випливають з цього (ст. 23).

Політика прусського уряду у сфері освіти переслідувала мету створення ефективно діючого бюрократичного апарату і грамотної сучасної армії. її переваги діставали вияв у війні з Австрією 1866 р., у якій, за визнанням багатьох істориків, «переміг грамотний прусський солдат».

Армії в Конституції 1850 р. приділялася особлива увага. Вище командування нею належало королю (ст. 46). У статтях 34— 39 закріплювалися загальна військова повинність, право короля у разі війни скликати народне ополчення, використовувати армію для придушення внутрішніх заворушень, видавати постанови про військову дисципліну. Було ухвалено також, що статті Конституції, присвячені основним правам і свободам, застосовуватимуться у військах лише настільки, наскільки вони «не суперечать військовим законам і вимогам військової дисципліни» (ст. 39). Більш детальний розгляд численних армійських заборон, разом зі статутами та ін., повинен був стати предметом особливих законів і урядових розпоряджень. Оскільки вони були на той час уже педантично розроблені поточним законодавством і урядовими розпорядженнями Пруссії, їх згодом фактично без змін ввели в право Німецької імперії.

Наступні титули (III—VI) Конституції присвячені вищим органам державної влади, схема яких, компетенція і взаємовідносини мало чим відрізнялися від відповідних розділів інших німецьких хартій.

Особа короля також проголошувалася недоторканною (але не священною), у його руках зосереджувалися командування армією, призначення уряду, і насамперед міністра-президента, відповідального перед ним, усіх вищих цивільних і військових посадових осіб, право оголошувати війну і мир, укладати договори (торгові договори, що покладають обов'язки держави на приватних осіб, підлягали схваленню палатами). За цією ж схемою визначалися відносини короля і палат у сфері законодавства, що виходять з формули «законодавча влада здійснюється спільно королем і обома палатами» (ст. 62). Передбачалося і право короля на видання особливих розпоряджень (під відповідальність державного міністерства), «коли цього вимагало збереження суспільної безпеки або ліквідація наслідків незвичайних бід, якщо палати не засідали» (ст. 63). Королю ввірявся контроль над двопалатним ландтагом, у тому числі право його дострокового розпуску, із застереженнями, що вибори до нового ландтагу мають бути проведені в 60-денний, а скликання палат — у 90-денний термін.

Незважаючи на те, що розпуск ландтагу став після прийняття Конституції надзвичайною політичною подією, що викликала щоразу бурхливу реакцію з боку ліберально-демократичних сил, прусський король, вірніше міністр-президент (з 1862 р. ним став О. Бісмарк), вдавався у критичних ситуаціях до без-парламентського правління, щоб провести, наприклад, реформу армії за рахунок не вотованих парламентом асигнувань, як це мало місце в 1862—1863 рр. Парламентські кризи виникали як у Пруссії, так і згодом у Німецькій імперії, найчастіше через пряме порушення вкрай «незручних» для правлячих кіл конституційних положень, що закріплювали основний принцип буржуазного конституціоналізму — «ніяких податків без представництва».

Конституція Пруссії формально передбачала сувору державну фінансово-податкову дисципліну, вимагала щорічного затвердження законом бюджету (ст. 99), стягнення податків, податей, позик тільки на підставі законів (статті 100, 103), обов'язкового схвалення палатами усіх витрат понад встановлені бюджетом, звіту уряду за використання бюджетних коштів (ст. 104), перегляду і знищення всіх привілеїв в галузі податків (ст. 101) та ін. Ці статті, принципово відрізняючись від ВІДПОВІДНИХ статей баденської Конституції, свідчили про більш високий рівень конституційної розробки однієї з найважливіших вимог усіх буржуазних революцій.

Специфічні риси прусської Конституції 1850 р. дістали вияв й в особливих способах формування нижньої палати ландтагу. Відповідно до указу короля 1849 р., перенесеного згодом до Конституції 1850 р., усі виборці нижньої палати (верхня «палата панів» формувалася королем) поділялися на три курії (розряди) за розміром сплачуваних прямих державних податків. Кожен розряд у цілому платив третю частину загальної суми податків і обирав третю частину виборщиків (ст. 71), які у свою чергу обирали депутатів.

Це дозволяло заможним, «самостійним особам», тобто тим, «хто не був обмежений у розпорядженні своїм майном, не був душевнохворим, марнотратом або таким, що перебував під арештом», або 3% населення Пруссії, обирати таке ж число виборщиків, як і 70% виборців третьої курії. Незважаючи на масовий рух за скасування цієї виборчої системи, особливо на початку XX ст., вона продовжувала існувати в Пруссії до Листопадової революції 1918 р.

Конституція не передбачала інших гарантій її дотримання, крім принесення членами обох палат і державними чиновникам присяги вірності і покори королю і Конституції (ст. 108). Ні король, ні армія не присягали в дотриманні Конституції.

Франкфуртська Конституція Німецької імперії 1849 р. У квітні 1848 р. збори представників місцевих ландтагів, або передпарламент, виступили з ініціативою скликання загальнонімецького парламенту у Франкфурті-на-Майні. Обрані на основі двоступеневої виборчої системи загальнонімецькі Національні збори відкрили свої засідання в травні 1848 р., коли революційний рух став слабшим. Основна ж їх діяльність відбувалася в обстановці наростання контрреволюції. Збори складалися головним чином із представників ліберальної буржуазії і помірної дрібнобуржуазної демократії, більшість яких своїм головним завданням вважали прийняття конституції об'єднаної на федеральній основі Німеччини із закріпленням у ній широкого переліку демократичних прав і свобод. Конституція була опублікована в 1849 р. з явним запізненням, коли реакційні сили, насамперед Пруссії, консолідувалися і знову були готові обстоювати старі порядки.

Головним достоїнством Конституції 1849 р., яка зробила значний внесок в історію розвитку німецького конституціона­лізму, була розробка правових основ такої моделі федеральної держави, що, як видається, найбільшою мірою відповідала і враховувала історичні, політичні, соціальні умови і завдання, які стояли перед об'єднаною Німеччиною того часу. Конституція і відкривається розділами, у яких закріплювався взаємозв'язок федерації з її суб'єктами, скрупульозно розмежовувалася компетенція між ними (розд. 1—2).

До Німецької федерації відповідно до Конституції мали входити держави і території Німецького союзу. При цьому суб'єкти федерації повинні були зберегти свою незалежність, оскільки вона не обмежувалася імперською конституцією, мати свої конституції й адміністрацію. Найбільший розділ Конституції — другий — присвячений «імперській владі», переліку численних повноважень загальнофедеральних органів, покликаних нейтралізувати сепаратистські тенденції, усталені уявлення про роздробленість як «національну рису характеру» німців.

Перед імперською владою було поставлене насамперед завдання створення єдиної дипломатичної служби і проведення єдиної зовнішньої політики. Лише імперська влада повинна була надалі призначати посланців і консулів, укладати міжнародні договори. Окремі німецькі держави мали право укладати договори з іншими німецькими державами, а з не німецькими — лише щодо обмеженого кола питань, головним чином приватного права. При цьому будь-який договір, «який зачіпає імперські інтереси», підлягав затвердженню імперією (ст. 1, розд. II).

Статті 2—3 цього розділу присвячені військовій владі імперії, якій належало право війни і миру, розпорядження всіма збройними силами об'єднаної Німеччини, видання законів стосовно військової організації, призначення у разі війни вищого імперського командування, а також виключне право утримання військово-морського флоту. Логічно пов'язані з попередніми, статті 4—6 передбачали встановлення верховного нагляду над морськими, річковими, сухопутними і залізничними шляхами сполучення, які мають загальноімперське стратегічне значення.

Наступний блок статей (7—9) закріплював конституційні основи створення єдиного економічного простору. Лише за імперською владою визнавалося право видавати закони стосовно митної, поштово-телеграфної справи, здійснення нагляду за монетною справою, регулювання банківської справи і випуску паперових грошей. Імперська влада «була зобов'язана», таким чином, увести єдині митну і монетну системи, єдність мір і ваги для всієї Німеччини.

Укладачі Конституції головною умовою створення єдиної федеративної держави вважали сильні фінансові важелі центру, наявність самостійних каналів фінансування загальнофедеральних органів. У ст. 7 були чітко сформульовані положення про те, що «певна частина доходів у розмірі звичайного бюджету витрачається насамперед на імперські потреби» і що тільки імперське законодавство визначає, «які предмети можуть окремі держави обкладати податками на виробництво і споживання на свою користь...».

Конституція разом із введенням єдиного громадянства передбачила необхідність створення єдиного правового простору, закріпивши право й обов'язок імперії «видавати загальні уложення цивільного, торгового, вексельного і кримінального права».

При цьому закріплювався конституційний принцип будь-якої федеративної форми державної єдності — імперські (за-гальнофедеральні) закони стоять вище законів окремих держав, якщо за ними точно не обумовлене їх підлегле значення (§ 66, ст. 13, розд. II).

Система органів федеральної влади, певно через поспіх, не була так ретельно прописана, як розмежування повноважень федеральної і земельної влади.

На чолі імперії мав стати один з великих царюючих німецьких монархів — Австрії або Пруссії — якому відводилася роль скріплюючої єдності німецької нації, при цьому враховувалася і та обставина, що численні монархи німецьких держав мали на той час значну соціальну базу, військову силу і могли піти на союз з іншими монархами лише у разі, якщо вони не ризикували правлячим становищем своїх династій. Імператор повинен був здійснювати свою владу через призначуваних ним міністрів, які приймали усю відповідальність перед рейхстагом за його дії шляхом контрасигнації його розпоряджень.

Передбачалося, у принципі, створення відповідального уряду, хоча порядок відповідальності імперських міністрів перед представницьким органом не був визначений. Цей порядок мав бути розроблений спеціальним імперським законом (§ 192, ст. 1, розд. VII).

За главою імперії закріплювалося право законодавчої ініціативи, право скликання і розпуску народної палати, публікації імперських законів і видання для їх виконання розпоряджень. Але і видання, і скасування, і зміни, і тлумачення імперських законів вимагали обов'язкової постанови рейхстагу (§ 102, ст. 5, розд. IV). Настільки ж ретельно, як і в прусській Конституції, було розроблене питання про контроль рейхстагу за кредитно-фінансовою сферою, прийняттям бюджету, розподілом витрат та ін.

Будь-який закон, відповідно до Конституції, мав прийматися обома палатами рейхстагу: палатою держав і палатою народів, і затверджуватися урядом, незгода якого з ним могла бути подолана, «якщо одна й та сама постанова була прийнята без змін на трьох, що йдуть безпосередньо одна за одною, сесіях» (§ 101).

Розділ VI Конституції був присвячений широкому переліку «основних прав німецького народу» (тут же закріплювалися і правові гарантії їх здійснення), до яких належали: рівність перед законом і судом усіх німецьких громадян, у тому числі рівність цивільних, кримінальних і процесуальних прав (при скасуванні всіх станових привілеїв), недоторканність особи (при скасуванні смертної кари, крім як за вироком військового суду або на основі морського права у разі заколоту), недоторканність житла, свобода слова, друку (при ліквідації цензури), «повна» свобода зборів, спілок (без дозволу влади, крім як зборів під відкритим небом у разі серйозної небезпеки для громадського порядку і безпеки), недоторканність власності (при скасуванні всіх особистих і поземельних платежів і повинностей феодального характеру і конфіскації майна), суд присяжних, незмінюваність суддів, таємне і гласне судочинство та ін. Цей розділ Конституції, дискусіям з приводу якого Національні збори присвятили значну частину свого часу, відобразив заповітні сподівання ліберально-демократичної більшості Зборів, яким ще довго не судилося втілитися в повсякденне життя Німеччини.

Щодо напівабсолютистських порядків в окремих німецьких державах — суб'єктах федерації парламентарії постановляли, що основні права німецького народу будуть слугувати нормою для конституцій окремих держав, у яких повинні «бути створені повнокровні законодавчі органи народного представництва» з відповідальним урядом.

За всіх переваг Конституції головним її недоліком було те, що вона залишилася «пописаним листом паперу». Король Пруссії, якому була запропонована корона імператора, відхилив Конституцію під приводом «незаконності її походження», погоджуючись зайняти імператорський трон не інакше, як «за вільною згодою коронованих правителів, князів і вільних міст

Німеччини». Назвавши Конституцію «залізним нашийником рабства, запропонованим революцією», він зробив вчасні спроби об'єднання Німеччини, першим кроком на шляху до якого повинна була служити унія трьох держав: Пруссії, Саксонії і Ганноверу. Але об'єднання не відбулося, йому перешкодили три головні невирішені проблеми Німеччини: неподоланий місцевий сепаратизм, опір великих європейських держав, а також нескінченне суперництво Австрії і Пруссії за роль гегемона в майбутній об'єднаній Німеччині. Тільки вирішення цих проблем, тільки подолання цих застарілих вузлів протиріч могло привести до створення німецької державної єдності.