4. Корона

Більшість вчених стверджували, що «англійський король царює, а не управляє». Проте у монарха усе ще залишалися дуже значні джерела влади, що дозволяли йому впливати на зовнішню і внутрішню політику країни.

Відповідно до англійської конституційної доктрини уряд несе відповідальність перед короною і парламентом. Це давало главі держави юридичні підстави для втручання в питання формування Кабінету, а головне, при призначенні прем'єр-міністра. Хоча монарх міг обрати на цю посаду лише особу з числа лідерів більшості, проте персональний вибір залежав від нього.

При розподілі портфелів, визначенні міністрів кабінетного рангу монарх відігравав дуже значну роль. Про будь-які більш-менш серйозні зміни в зовнішній і внутрішній політиці обов'язково повідомлялося йому.

За конституційними правилами глава держави мав діяти за згодою своїх міністрів. Водночас було визначено, що монарх не зобов'язаний приймати будь-яку пораду, яку давав йому Кабінет. Він був правомочний відмовити у схваленні такої політики, яка, на його думку, руйнує «базис англійської конституції». Глава держави також міг відправити у відставку міністра чи весь Кабінет, розпустити парламент, не дати згоди на білль тощо. І хоча здійснення королівської прерогативи в цілому відійшло до Кабінету, у корони залишилися значні права, що були істотним доповненням до повноважень уряду.

Правлячі кола Великобританії намагалися підтримувати престиж англійської монархії всіма доступними способами (масова преса, школа, церква та ін.). Один з дослідників зазначав, що в цій країні династичні почуття досягали розпалу, який можна порівняти хіба що з релігійним екстазом XVII ст., коли люди вірили в божественні права королів. Монарх рекламувався як вищий символ конституційності, як втілення «держави народної волі», як гарант «свободи» і «представницького прав­ління». Монархія зображувалася як надкласовий і надпартійний інститут, як арбітр між класами.

Історичні факти свідчать про хибність цих тверджень. Правителі Великобританії за своїми поглядами примикали до ультрареакційних прошарків панівних кіл країни. Наприклад, для королеви Вікторії консервативний Кабінет видавався природним, а ліберальний був просто тимчасовим і прикрим проявом відхилення від нормального ходу речей. У її очах лідер ліберальної партії У. Гладстон, цей «герой європейських міщан», був «старим і небезпечним фанатиком». У 1880 і 1886 рр. королева енергійно намагалася перешкодити йому сформувати уряд. Вона постійно підтримувала всіма наявними в її розпорядженні політичними і правовими ресурсами суперників лібералів — торі. Син королеви Вікторії Едуард VII так характеризував себе: «Я остання людина, яку можна запідозрити в тому, що вона здатна схвалювати «демократію», яку я щиро ненавиджу». Георг V також дотримувався реакційних поглядів. Під час виступу армії проти Кабінету (заколоти в Курасі) він і королівська родина підтримували військових.

5. Акт про парламент 1911 р.

На початку XX ст. основна боротьба між лібералами і консерваторами розгорнулася навколо питання про тарифи. Консерватори, тісно пов'язані з важкою індустрією, вимагали встановлення протекціоністського мита з метою захисту від конкуренції з боку Німеччини. Крім того, запровадження тарифів підвищило б (для вигоди лендлордів) ціни на сільськогосподарські продукти.

Інші підрозділи промисловості, особливо ті, що працювали на експорт (наприклад, текстильна), були заінтересовані в збереженні вільної торгівлі. Ця галузь була провідною в Англії. Особливістю британської економіки був брак вітчизняної промислової сировини і продовольства для населення. Встановлення протекціоністського мита могло спричинити загибель більшості галузей англійської промисловості. Зберегти вільну торгівлю було потрібно ще і тому, що пов'язані з нею низькі ціни на більшість споживчих товарів перетворилися на своєрідну форму підкупу англійського робітничого класу.

Конфлікт між консерваторами і лібералами торкнувся також і питання про пенсії. Особливо гострі розбіжності мали місце в 1910 р., після того як палата громад прийняла новий бюджет. Верхня палата, що контролювалася консерваторами, майже одностайно відкинула його. Небачене в історії Англії відхилення палатою перів бюджету дозволило лібералам зобразити справу таким чином, нібито «лорди борються проти народу». Ллойд Джордж, дізнавшись про це, вигукнув: «Вони спіймалися, нарешті!».

Опір консерваторів дав ліберальному Кабінету можливість урізати правомочності оплоту консерваторів. З цією метою уряд подав відомий Парламентський білль, що істотно обмежував конституційні права верхньої палати.

Палата лордів, більшість членів якої були безпосередньо заінтересовані в проведенні протекціоністської реформи, вирішила боротися до кінця. Однак деякі вожді консервативної партії (у їхньому числі лідер партії Бальфур і лідер консерваторів у палаті лордів Ленсдаун) добре розуміли, що в ситуації, яка склалася, «боротьба до кінця» означає цілковиту компрометацію не стільки палати перів, скільки взагалі консервативної партії в очах виборців. Тому вони вирішили відступити і переконали торі схвалити Парламентський білль.

Акт про парламент 1911 р. встановлював, що якщо фінансовий білль, прийнятий палатою громад і надісланий принаймні за місяць до закінчення сесії до верхньої палати, не буде протягом місяця прийнятий останньою без поправок, він стає законом після затвердження короною, хоча палата перів і не дала б на нього своєї згоди. На спікера палати громад покладався обов'язок засвідчувати, що зазначений законопроект є фінансовим.

Права палати лордів були урізані й у питаннях прийняття нефінансових публічних біллів. Якщо протягом трьох послідовних сесій парламенту (не обов'язково однієї і тієї ж легіслатури) прийнятий палатою громад законопроект буде заперечуватися палатою перів, він все одно має бути занесений до книги статутів Великобританії. Але для цього необхідно, щоб між другим читанням білля під час першої сесії і третім його читанням на третій сесії пройшло два роки. Отже, верхня палата могла лише відстрочити на два роки прийняття небажаного для неї закону, але не відкинути його взагалі.