Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Uchebnik_Po_IGPZS_Glinyany.doc
Скачиваний:
1500
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
3.91 Mб
Скачать

Тема 14. Право Франції

1. Формування правової системи Французької республіки.

2. Цивільний кодекс Наполеона 1804 р.

3. Розвиток цивільного і торговельного законодавства в XIX— XX ст.

4. Розвиток трудового і соціального законодавства.

5. Розвиток кримінального права і процесу в XIX—XX ст.

6. Кримінально-процесуальне законодавство.

1. Формування правової системи Французької республіки

Французька революція XVIII ст. і право. Глибоке проникнення Французької революції XVIII ст. у сферу права було результатом загального кризового стану суспільства, а також явної невідповідності середньовічного права нагальним потребам розвитку країни.

На відміну від Англії у Франції напередодні революції правова система була більш архаїчною і консервативною, мало відповідала вимогам часу, перешкоджала настанню назрілих соціальних і політичних змін.

Невдоволення третього стану дореволюційним правом посилювалося ще й тим, що в країні, по суті, не було єдиного національного правового комплексу, а панувала правова роз'єднаність. У Франції, «змінюючи поштових коней, змінюють право», — зазначав Вольтер. Правовий партикуляризм дорого коштував торговцям і підприємцям.

Нищівна критика основних підвалин феодального права у працях французьких просвітителів XVIII ст. ідейно підготувала падіння старих правових порядків. «Хочете ви мати гарні закони? — писав Вольтер. — У такому разі спаліть ваші закони і виробіть нові».

У травні 1789 р. вимоги докорінного реформування права, зокрема створення єдиної національної правової системи, містилися у численних наказах представників третього стану своїм депутатам, які захищали їх інтереси у Генеральних штатах.

Раціоналістична філософія XVIII ст. з її вірою в абстрактну людину, яка розглядалася поза конкретним суспільством і часом, дозволила ідеологам революції не тільки виявити вразливі місця феодального права, а й окреслити основні напрями створення універсальної правової системи. Тому в ході революції її лідери змогли піднятися до великих правових узагальнень, до проголошення принципів нового права.

Саме такий глобальний підхід до права виявився вже в Декларації прав людини і громадянина 1789 р., яку Мірабо називав документом «для всіх народів, на усі часи». Автори Декларації та інших актів революції вважали, що «єдиним оракулом законодавця має бути сама природа».

Така спрямованість Декларації 1789 р. і Конституції 1791 р. свідчила про намір французьких революціонерів вторгатися, часом досить необачно, у найскладніші і найделікатніші питання права.

Відкидаючи властиві старому режиму сваволю і беззаконня, французькі революціонери разом з тим прийняли на себе зобов'язання побудувати новий правовий порядок на «твердій основі закону».

Засноване на чітких принципах законодавство французької революції (на відміну від англійської) активно вторгалося у найрізноманітніші сфери життя суспільства, звільняло його від пут середньовічного права.

Ці закони були далекі від досконалості, проте вони відображали характерні для того часу революційний пафос і ентузіазм. Потік революційного законодавства змітав старе право, розчищав дорогу для встановлення у Франції вільного підприємництва.

Більша частина законів, прийнятих Установчими зборами, була спрямована на створення нового суспільства, вільного від середньовічних інститутів. 29 серпня і 18 вересня 1789 р. Установчі збори прийняли закони, які скасовували старі регламентації й обмеження під час продажу зерна і поклали тим самим початок утвердженню принципу свободи торгівлі.

У жовтні була скасована заборона брати відсотки за позикою, що відкрило простір для кредитних операцій. 29 вересня

1790 р. була заборонена довічна оренда, яка становила типовий інститут феодального права, і встановлений максимальний тер­мін майнової оренди — 99 років.

У лютому 1791 р. Установчі збори скасували середньовічні цехи. Важливе значення мав Закон від 2—17 травня 1791 р. про скасування обмежень у торговій і ремісницькій діяльності, який декларував свободу підприємництва. Стаття 7 цього Закону вказувала, що «будь-яка особа має право займатися такою справою або обирати таку професію, ремесло чи торгівлю, які вона вважатиме бажаними».

Політику Установчих зборів у цьому напрямі продовжили Законодавчі збори і Національний конвент. Декрет Конвенту від 9—12 березня 1792 р. скасовував затримання особи за борги.

На ліквідацію феодальних порядків була спрямована і реформа спадкового права. У березні 1790 р. був скасований такий феодальний інститут, як майорат. Закони від 8—15 квітня

1791 р. встановили повну рівність дітей при поділі спадщини. У вересні 1792 р. у період перебування біля керма влади жирондистського уряду був прийнятий Закон про секуляризацію актів цивільного стану. Згідно з ним була запроваджена обов'язкова реєстрація шлюбу в органах муніципального управління, визнавалася широка свобода розлучень, були зрівняні у правах законні і позашлюбні діти.

Радикальне законодавство французької революції значною мірою було результатом тривалої боротьби із середньовічними порядками представників третього стану, насамперед селянських мас, що у буквальному значенні слова «вогнем писали свою революцію». Характерним з цього погляду є розглянуте вище аграрне законодавство революції.

Змінюючи один одного, революційні уряди не тільки здійснювали перетворення в галузі права, а й робили певні кроки до його систематизації. Установчі збори ще в Декреті від 21 серпня 1790 р. заявили про необхідність скласти кодекси цивільного, кримінального і процесуального права, «прості, зрозумілі й узгоджені з Конституцією».

Положення про кодекс цивільних законів, «загальних для всього королівства», було включено до Конституції 1791 р. Але бурхливий і непередбачуваний розвиток революції завадив новій владі здійснити усі задумані кодифікаційні роботи. Урядова влада в ході революції не була достатньо міцною для того, щоб забезпечити стабільність права. Нарешті, був потрібен час, щоб виробити точніші правові форми закріплення загальних правових принципів.

Установчі збори встигли розробити лише Кримінальний кодекс (КК), який був прийнятий у 1791 р. Укладачі КК (Лепелет'є та ін.) спиралися на просвітительські ідеї в галузі кримінального права, які висловлювали такі мислителі, як Беккаріа, Монтеск'є, Вольтер. Автори КК прагнули викласти мовою кримінального закону демократичні положення Декларації 1789 р.

Проте вже в цьому першому КК нового часу дістали вияв розбіжності між просвітительськими гуманістичними ідеями дореволюційного періоду і консервативною позицією фейянів, яку вони відстоювали у Законодавчих зборах.

КК 1791 р. мав просту і чітку структуру. У першій його частині («Про покарання») була здійснена ретельна регламентація покарань, що відтепер допускалися у Франції відповідно до принципу nulla poena sine lege. У переліку покарань були відсутні такі типові для середньовічної епохи покарання, як покалічення членів. У другій частині КК («Про злочини і покарання») містився вичерпний перелік діянь, що розглядалися як злочин, виходячи з принципу nullum crimen sine lege. Це також було великим прогресом порівняно з феодальним кримінальним правом. Виключалися так звані релігійні злочини.

Специфічною особливістю КК 1791 р. були чітко визначені санкції, тобто кожному злочину відповідало фіксоване покарання. Така система, природно, виключала усяку сваволю суду при виборі міри покарання і відображала реакцію революційного законодавця на численні зловживання королівських суддів у дореволюційну епоху. Але вона була надто казуїстичною, а тому малопрактичною.

Усі злочини відповідно до Кодексу поділялися на дві групи: злочини проти публічних інтересів і проти приватних осіб. Останні, у свою чергу, поділялися на злочини проти особи і про­ти власності. Охороні приватної власності КК приділяв багато уваги, їй було присвячено 48 з 125 статей Кодексу.

Покарання були істотно пом'якшені порівняно із середньовічним правом, але все ж залишалися досить суворими. Смертна кара, що проводилася привселюдно, призначалася у 35 випадках.

Зберігався публічний обряд позбавлення честі, виставляння у ганебного стовпа. Узаконювалися також каторжні роботи, передбачалося тривале одиночне ув'язнення.

КК 1791 р. при всій його непослідовності був кодексом саме революційної епохи. Для нього була характерна віра в необмежені можливості вільної правотворчості. Революційна правосвідомість охоче сприймала прості та рішучі підходи до конструювання як законодавства в цілому, так і кримінального права зокрема.

З розвитком революції в законодавстві, особливо в аграрному, все виразніше виявлялася його антифеодальна спрямованість, більш точно формулювалися цілі й принципи нового права. Але включення у революцію широких прошарків суспільства, у тому числі і його низів, усе більшою мірою надава­ло законодавству надмірного максималізму, який підривав уже не тільки старе право, а й основи правової культури, породжував правовий нігілізм.

Правова система Франції та її розвиток у XIX—XX ст. Революційна епоха не сприяла створенню цілісної правової системи. Вона призвела до створення досить розрізненого і часто неузгодженого права.

Французька революція XVIII ст. сприяла зростанню авторитету закону і перетворенню його на основне джерело права. В очах французів саме закон, а не звичаї або судова практика видавався найбільш ефективним засобом скасування старих феодальних інститутів і вироблення нового доступного і справедливого права.

Саме в законі діставали вияв постулати природного права і «вимоги природи». Порядок, за якого закон розглядався як акт верховної влади, наділеної правом встановлювати норми, що мають найвищу юридичну силу, відображав той ступінь розвитку суспільства, коли закон був найбільш зручною правовою формою виразу як загальної волі, так й інтересів окремих груп і прошарків суспільства, насамперед панівних кіл. Тому у французькій правовій системі з формально юридичної точки зору будь-яке рішення суду мало грунтуватися (на відміну від Англії) на писаному праві — законі, а не на попередній практиці — прецеденті.

Нова правова система створювалася у Франції відповідно до принципів і цілей, висунутих ще у період революції. Саме вона підготувала необхідне підґрунття для того, щоб із встановленням «сильної» урядової влади (Наполеона Бонапарта) в інтересах суспільства, насамперед нових підприємницьких кіл і селян-власників, була проведена широкомасштабна кодифікація права.

За короткий проміжок часу (з 1804 до 1810 р.) було видано п'ять кодексів, що охопили всі основні на той час галузі права (цивільний, торговельний, кримінальний, цивільно-процесуальний, кримінально-процесуальний).

Ця кодифікація, яка, за образним висловом юристів того часу, відрізнялася «ясністю геометричної системи», мала велике значення для утвердження вільного підприємництва. Хоча законодавець і робив у деяких випадках крок назад порівняно з більш радикальним законодавством революції, ці кодекси, безперечно, мали революційний зміст.

Успіх кодифікації Наполеона визначався значною мірою і тим, що її автори, використовуючи революційні ідеї та підходи, відновили перервану в роки революції наступність у праві і звернулися не тільки до революційної практики, а й до канонічного і римського права.

У Франції наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на відміну від Англії законодавець, особливо при проведенні кодифікаційних робіт, широко використовував спадщину римських юристів, сприйняв сам дух римського права. Логіка побудови французького права (його поділ на публічне і приватне), його основні конструкції і поняття, багато юридичних визначень сягають римського права, переробленого відповідно до французьких умов ще в дореволюційну епоху такими видатними юристами, як Дома, Пот'є, Буржон та ін.

Створена наприкінці XVIII — на початку XIX ст. під безпосереднім впливом французької революції правова система Франції в основних своїх рисах, незважаючи на ускладнену структуру, модернізацію основних правових інститутів, розвиток її джерел, збереглася і на початок XX ст.

Протягом майже всієї першої половини XX ст. у Франції формально продовжувала діяти класична наполеонівська кодифікація права. Але після Другої світової війни характер суспільного життя, що ускладнився, нові економічні процеси, підви­щення рівня правової культури й інші фактори сприяли поступовому оновленню традиційних наполеонівських кодексів.

Реформування і демократизації зазнали насамперед кодекси судочинства. У 1958 р. наполеонівський Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) був замінений новим.

Своєрідна техніка оновлення наполеонівського законодавства використовувалася в 1971—1973 рр. при складанні нового Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК). Він був сформований шляхом видання чотирьох декретів, що увійшли як самостійні розділи до ЦПК 1975 р. У тій чи іншій мірі були перероблені й кодекси матеріального права.

У XX ст. значно активізувалася законодавча діяльність французького парламенту. Це дістало вияв у збільшенні кількості органічних законів, що вносять доповнення як до статей Конституції, так і до поточних (звичайних) законів, що приймаються в сфері, закріпленій за законодавчою владою (права і свободи громадян, порядок проведення виборів, націоналізація і денаціоналізація підприємств тощо).

В останні десятиліття у Франції істотно збільшилася кількість нормативних актів, прийнятих органами виконавчої влади. Важливу роль у розвитку цього процесу відіграла Конституція 1958 р.

Згідно зі ст. 34 Конституції, яка містить вичерпний перелік питань, пов'язаних з виключною компетенцією парламенту, всі інші правові питання, що потребують законодавчого регулювання, є компетенцією так званої регламентарної влади, здійснюваної урядовими органами.

Урядові декрети могли змінювати закони, схвалені до набрання чинності Конституцією. Уряди одержали від парламенту повноваження видавати декрети й ордонанси, що містять норми, які зазвичай є предметом законодавчого регулювання. Це декрети-закони (у період Третьої і Четвертої республіки) і ордонанси (у період П'ятої республіки).

У другій половині XX ст. динамізм правового життя, зокрема в законодавчій сфері, виявив недостатність і обмеженість наполеонівської правової системи, побудованої з п'яти кодексів. Збільшення кількості законів, а також регламентованих актів за умов традиційної прихильності французького права до кодифікованих норм стало підставою для появи у другій половині XX ст. значної кількості великих консолідованих актів. Вони поклали початок формуванню нових важливих галузей права, які були невідомі наполеонівській епосі. Так, уряди Четвер­тої республіки лише за період з 1951 до 1956 р. ввели в дію 19 своєрідних кодексів: трудовий, митний, сім'ї і соціальної допомоги, дорожній, податковий, публічної охорони здоров'я тощо.

У наступний період деякі з них були скасовані чи переглянуті. Водночас саме життя вимагало поєднання законодавчого і регламентарного регулювання й в інших сферах суспільного життя. Так, з'явилися кодекси будівництва і жител (1978 р.), інтелектуальної власності (1992 р.), цивільної авіації та ін.

У XX ст. джерелами французького права, що не були відомі правовій системі попереднього часу, стали виступати правові (торговельні) звичаї, а також судова практика у вигляді рішень Касаційного суду. Отже, законодавство і засновані на ньому нормативні акти виконавчої і муніципальної влади, які протягом тривалого часу у Франції визнавалися джерелами права, втратили своє домінуюче значення.

Для правової системи Франції XIX ст. був характерний досить чіткий поділ права на публічне і приватне. До публічного права насамперед належало конституційне й адміністративне законодавство, причому останнє відзначалось особливо ретельною розробкою і деталізацією.

До приватного права насамперед належало цивільне і торгове законодавство. Однак у правовій системі Франції в XX ст. з'явилися і нові галузі, які у французькій юридичній літературі прийнято називати змішаними чи комплексними, тобто такими, що поєднують публічно-правові і приватноправові підходи (податкове, митне, банківське та інше право).

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]