3. Основні риси афінського права

3.1. Джерела афінського права. Закони Драконта

Афінське право було найбільш розвинутою у Стародавній Греції системою рабовласницького права, що помітно вплинула па правові системи інших полісів, особливо тих, які входили до складу Афінського морського союзу.

Як і в піших грецьких містах-державах, найдавнішим джерелом права були звичаї. У VIII—VII ст. до н. е. в процесі становлення класового суспільства і держави багато старих звичаїв отримують нове тлумачення (насамперед на користь евпат­ридів) у рішеннях apeonara й архонтів. З кінця VII ст. до н. е. основним джерелом права стає законотворча діяльність верховних органів держави, хоча правові звичаї продовжують відігравати важливу роль.

Законодавча діяльність пов'язується з іменами Драконта і Солона. Закони, приписувані Драконту, відносять до 621 р. до н. е. Не виключено, що й сам Драконт був міфічною особою. До нас закони Драконта не дійшли, проте з повідомлень давніх авторів відомо, що вони санкціонували низку правових звичаїв, встановлюючи жорстокі покарання. Так, смертною карою каралися не тільки святотатство і умисне вбивство (неумисне каралося вигнанням), а й крадіжка овочів, неробство. Характерним є те, що такий пережиток родовою устрою, як кровна помста, був заборонений. Законодавство Солона, яке відносять до 594 р. до н. е., зачіпало широке коло питань, пов'язаних з організацією державної влади і регулюванням нових цивільно-правових відносин (боргова реформа, зкріплення приватної власності на землю та ін.).

Активна законодавча діяльність в Афінах у V-IV ст. до н. е. привела до накопичення великого законодавчого матеріалу, іноді суперечливого і в цілому невпорядкованого. Від законів відрізнялися прийняті народними зборами настанови (псефіз-ми), які стосувалися окремих осіб, але іноді містили загальні правові норми, як і закони. Однак основні інститути права в Афінах не були розроблені у законодавстві достатньо повно. Багато з них зберегли ті чи інші пережитки родового устрою.

3.2. Право власності

У афінському праві розрізнялися володіння (як фактичне володіння майном) і власність (як володіння з правом розпорядження). Самого ж поняття права власності як абсолютного права особи ще не було. На відміну від Спарти колективна власність панівного класу мала обмежене поширення. До неї належали державні маєтки і копальні, храмове майно тощо. Крім державної землі, яка здавалася переважно в оренду, існували громадські землі філ та демів. Майно, яке перебувало у приватній власності, поділялося на «видиме» (земля, будинок, раби тощо) і «невидиме» (здатне «ухилятися» від оподаткування і конфіскації — гроші, коштовності).

Міждержавною і приватною земельною власністю існував органічний зв'язок. Земельна власність мала подвійну Форму — приватна власність на землю вважалася такою, що походить від державної, а державна існувала і у формі приватної власності. Тому незважаючи на остаточне утвердження з часів Солона приватної власності, вона ще мала відбитки попередніх колективістських уявлень про спільність майна і вважалася такою, що надана державою. Так, архонти, вступаючи на посаду, щорічно оголошували про збереження за громадянами належного їм майна. Сама назва земельних ділянок походила від слова «жереб» (клерос), тобто ділянка, отримана від общини в результаті жеребкування, Істотним обтяженням, яке лежало на приватній власності, був обов'язок заможних громадян влаштовувати за свій рахунок пишні святкування (літургії) для афінян. Розмір витрат на літургію визначався багатством зобов'язаної особи. Під час війни на багатих покладалася і триєрархія — обов'язок споряджати за свій рахунок військовий корабель.