1 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — м., 1984. — с. 99.

бажають його добросовісно виконувати»¹, підтверджує і закріплює встановлені з XII ст. судово-адміністративні й правові інститути, обмежує сваволю королівських чиновників у центрі та на місцях. Так, згідно зі ст. 38 чиновникам не можна було при утягати будь-кого до відповідальності лише за усною заявою і без свідків, які заслуговують на довіру. В ст. ,45 король обіцяв не призначати на посади суддів, констеблів, шерифів і бейліфів осіб, які не знають законів країни і не бажають їх добросовісно виконувати. Хартія також забороняла у ст. 40 стягувати довільне і непропорційне судове мито. Особливо відомою є ст. 39 Хартії. Вона забороняла арешт, ув'язнення, позбавлення володіння, оголошення поза законом, вигнання або «знедолення будь-яким чином» вільних людей інакше, як за законним присудом рівних їм і за законом країни. В XIV ст. стаття 39 Хартії неодноразово уточнювалася і редагувалася парламентом як така, що гарантує недоторканність усіх вільних.

Отже, Велика хартія відображала співвідношення соціальнополітичних сил в Англії початку XIII ст. і насамперед компроміс короля і баронів. Політичні статті Хартії свідчать про те, що барони прагнули зберегти частину своїх імунітетів і привілеїв, поставивши здійснення окремих прерогатив центральної влади під свій контроль або обмеживши їх використання щодо феодальної верхівки.

4. Значення Великої хартії вольностей 1215 р. В історії феодальної держави і права Англії

Доля Хартії продемонструвала безперспективність баронських претензій і незворотність процесу державної централізації Англії. Через кілька місяців після закінчення конфлікту Іоанн Безземельний, спираючись на підтримку папи, відмовився від дотримання Хартії. У подальшому королі неодноразово підтверджували Хартію (1216, 1217, 1225, 1297 рр.), однак з неї було вилучено понад 20 статей, в тому числі 12, 14 і 61-а.

З політичних інститутів, передбачених «баронськими» статтями Хартії, в тій чи іншій мірі утвердилася Велика рада королівства, яка була наділена дорадчими функціями і складалася з великих феодальних магнатів. В середині XIII ст. вона часто називалася «парламентом». Однак такий «парламент» не був ні становою, ні представницькою установою.

1 Див.: Хлестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — м 1984 с. 99.

Відійшовши від реального історичного підґрунтя, на якому Хартія зросла і утвердилася, виникає своєрідний ідеологічний феномен: історія Хартії стає історією її тлумачень, які мали політичні цілі.

Цей визначний факт з особливою силою дістав вияв у XVII ст. в тому гострому передреволюційному конфлікті, який перетворив парламент і короля на ворожі одна одній сили. Парламентська опозиція та її славнозвісний ідеолог суддя Едуард Кок надали Хартії антифеодального значення, якого вона не Мала. Посилаючись на Хартію, почали доводити, що жоден податок не може стягуватися «без дозволу парламенту», хоча ні про який парламент у Хартії не йдеться, парламент виник набагато пізніше «Суд перів», який згадується у Хартії, суд привілейованого стану, і лише такий, почали видавати за загальновстановлений «суд присяжних», виникнення якого припадає на XV ст.

Визнана офіційною політичною доктриною післяреволюційного уряду, Хартія стає символічною частиною неписаної англійської конституції.