1 Вочевидь йдеться про випробування водою; різновид ордалії (суду божого).

² Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 12.

³ Див.: Там само. — С. 18.

⁴ Див.: Там само. — С. 12.

⁵ Див.: Там само.

го греблі станеться прорив, а водою буде затоплена оброблена земля общини, то людина, в греблі якої стався прорив, повинна відшкодувати хліб, який вона знищила» і § 54: «Якщо вона не може відшкодувати хліб, то належить віддати її та її рухоме майно за срібло, і це срібло мають поділити між собою люди обробленої землі общини, хліб яких знесла вода»¹.

Третя група — це злочини проти сімейних устроїв: крово-змішування, невірність дружини, про що свідчить § 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя своєму рабу»; її розбещена поведінка, про що свідчать § 143: «Якщо вона недоброчесна, ходить з дому, розоряє свій дім, ганьбить свого чоловіка — цю жінку слід кинути у воду»² і § 130: «Якщо чоловік зґвалтує дружину людини, яка ще не займана і живе у будинку свого батька, і ляже на її ложе, а його схоплять, то цього чоловіка належить вбити; ця жінка звільняється від відповідальності»; викрадення і підміна дитини, про що зазначається у § 14: «Якщо людина вкраде малолітнього сина людини, то її належить вбити»³; а також втеча жінки від чоловіка; переховування втікачки; вивезення заміжньої жінки тощо. Визначаючи покарання за цю групу злочинів, враховували не тільки соціальне становище злочинця і потерпілого, а й їх стать, сімейний стан.

Тема 2. Суспільно-політичний устрій і право Стародавньої Індії

1. Історичні умови виникнення рабовласницької держави і права в Індії та основні джерела для вивчення цього періоду («Веди», матеріали епічних оповідей «Махабхарати» і «Рамаяни»).

2. Державний устрій в імперії маурьїв.

3. Основні риси права Стародавньої Індії.

3.1. Загальна характеристика законів Ману.

3.2. Регулювання майнових відносин за законами Ману.

¹ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 16.

² Див.: Там само. — С. 19.

³ Див.: Там само. — С. 13.

3.3. Регулювання шлюбно-сімейних відносин за законами Ману.

3.4. Злочини і покарання за законами Ману.

3.5. Судовий процес за законами Ману.

1. Історичні умови виникнення рабовласницької держави і права в Індії та основні джерела для вивчення цього періоду («Веди», матеріали епічних оповідей «Махабхарати» і «Рамаяни»)

Дані сучасної науки свідчать про важливе історичне значення у давні часи однієї з найбільших країн світу — Індії, дозволяють установити витоки її цивілізації. Вже у другій половині III тис. до н.е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, відомою була писемність, було досягнуто відносно високого рівня культури.

Назва «Індія» походить від назви найбільшої річки на північному заході цієї країни. Давні індійці називали її Сіндху; це слово у давніх персів звучало — Хінду, а у давніх греків — Індос. Країну, розташовану в басейні цієї річки і на схід від неї, у Європі вже в давні часи називали Індією (мовою хінді — Бхарат). У самих же давніх індійців загальноприйнятої назви для цієї країни не було.

Розкопки в долині Інду свідчать, що тут вже у III—II тис. до н. е. існувала яскрава і самобутня цивілізація. У 20-х роках XX ст. тут було виявлено кілька поселень міського типу, що мали деякі схожі риси. Культура цих поселень була названа культурою Хараппи, від імені населеного пункту в провінції Пенджаб, поблизу якого було знайдене перше з цих міських поселень. Розкопки проводилися також у Мохенджо-Даро (провінція Сінд), археологічне вивчення якого дало найбільш значні результати.

Розквіт культури Хараппи припадає на кінець III тис. до н. е. Попередні етапи їх розвитку майже невідомі, оскільки найнижчі культурні шари основних поселень ще не досліджені. Можна припустити лише, що на початок III тис. до н.е. вже почався процес господарського освоєння долини Інду.

В Індії у другій половині II тис. до н. е. водночас із занепадом давньої цивілізації в долині Інду виникають і розвиваються класові суспільства в долині Гангу і на територіях, що прилягають до неї на півдні і південному заході. Розглядуваний період відзначався новими великими досягненнями у галузі виробництва і створенням визначних пам'яток духовної культури.

Розвиток продуктивних сил сприяв докорінній зміні суспільних відносин. Ці зміни полягали в тому, що орна земля почала переходити у власність окремих сімей, причому племінна верхівка захоплювана найбільші й найкращі ділянки. Військовополонених вже не знищували, а перетворювали на рабів. Навіть у Рігведі згадується інколи велика кількість рабів. Общинна верхівка, яка дедалі більше збагачувалася, почала поневолювати збіднілих общинників. Подальше поглиблення нерівності приз вело до поділу суспільства на класи — рабів та рабовласників. Володіння рабами стало одним із найважливіших показників багатства і високого становища у суспільстві.

Терміном для позначення раба стало слово «даса», основне значення якого було спочатку «ворог», «чужий». Походження цього терміна, безперечно, вказувало на те, що першими рабами були військовополонені. Рабство поступово набувало дедалі більшого поширення, кількість рабів зростала. Обернення військовополонених у рабство стало звичним явищем. Існувало, певно, і боргове рабство, проте воно мало місце дуже рідко. Іноді збіднілі вільні продавали у рабство своїх дітей або самих себе. Діти рабинь вважалися рабами, втім, якщо вони були народжені від господаря, то часто нічим не відрізнялися за своїм становищем від інших його дітей.

Даних про застосування праці рабів небагато. Найчастіше раби згадуються як домашні слуги, проте це пояснюється, певно, характером джерел (релігійна література, епос).

Раби перебували у становищі, що мало відрізнялося від становища домашньої худоби. Їх продавали, дарували, передавали разом з іншим майном як придане. Вони передавалися залежними царями як данина. У джерелах залишилися згадки про людські жертвоприношення, причому в жертву приносилися також раби. Слова «раб», «син рабині» вважалися лайливими. Раби виконували найтяжчу роботу, піддавалися побиттю, заковувалися в кайдани тощо.

Виходячи з даних ведичної літератури, у Північній Індії на межі І тис. до н.е. існувала значна кількість племінних союзів, а також дрібних примітивних держав. Про часті війни індійських племен ведеться ще у Рігведі. Усі члени цього племені іменувалися у гімнах ар'я, що означає «благородний», людей ворожих племен незалежно від їх етнічної приналежності називали дасью або даса, що означає «ворог». Основна частина рядових общинників билася у пішому строю; племінна знать — на колісницях.

З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), який раніше обирався зборами і міг бути усунутий ними, поступово підносився над племенем, підкорюючи собі органи племінного управління, у той час, як глави общин відсувалися на другий план, перетворюючись на одну із найнижчих ланок апарату управління у народжуваній державі. Спираючись на родоплемінну аристократію, раджа відтепер мав можливість примусити племінні збори прийняти рішення, яке задовольняє його. В джерелах містяться згадки про криваву боротьбу за цю посаду між представниками знатних і могутніх родів у племені. З часом посада раджі почала успадковуватися. Водночас зростала роль брахманів, які раніше були в общині звичайними виконавцями релігійного ритуалу і магічних обрядів, а тепер поступово перетворювалися на професійних жреців.

Разом з тим органи племінної адміністрації перетворюються на органи панування і пригноблення. Виникає держава з апаратом управління і примусу — з урядом, судом і армією. Пізніше мистецтво державного управління почало називатися данданіті — «наука про покарання». Зайняття найвищих посад у державній адміністрації — царського жреця, збирача податків і данини, скарбничого, астролога, а також командних постів у війську тощо — було привілеєм рабовласницької знаті.

Можна припустити, що ранні держави у долині Гангу виникають у другій половині II тис. до н. е. Більш точне датування на сучасному рівні вивчення історії давньої Індії є неможливим.

Поступово почав визначатися поділ усіх спочатку рівноправних вільних на групи, нерівні за своїм суспільним становищем, правами та обов'язками. Ці суспільні групи називалися варнами¹.

Родоплемінна аристократія, яка встановила монополію на раніше виборні посади, становила дві привілейовані варни — брахманів, до якої увійшли знатні жрецькі роди, і кшатріїв, до якої увійшла військова знать. Цим двом варнам протистояла основна маса вільних общинників, що становила третю вар-ну — вайшіїв. У джерелах містяться згадки про боротьбу між брахманами і кшатріями за політичну перевагу, так само, як і

¹ Давньоіндійські варни в сучасній науці часто називають не зовсім визначеним терміном «каста». Хоча варни у вже сформованому класовому суспільстві були замкненими суспільними групами, термін «каста» тут не застосовується, шоб не ототожнювати їх із сформованими пізніше джаті, які також вирізнялися суспільною замкненістю, але були іншими за своїм походженням і суттю. Саме джаті були названі португальцями у XVI ст. кастами — словом, що увійшло потім в усі європейські мови.

про опір, який вайшії чинили брахманам та кшатріям, що намагалися поставити племінне управління на службу інтересам багатої меншості.

Дедалі частіші війни і посилення майнової та суспільної нерівності привели до появи великої кількості людей, які не були членами общин. Цих людей називали шудрами. Це були люди, які відбилися від свого племені, нащадки переможених у звичних для того періоду війнах, витіснених з місць, де вони раніше проживали, і позбавлених, таким чином, основного засобу виробництва — землі тощо. У період розквіту первіснообщинного ладу подібні «чужинці» або просто не приймалися в общину і цим були приречені на загибель, або приймалися і ставали рівноправними общинниками. Коли з'явилася суспільна нерівність, чужинці, якщо і приймалися в общину, то рівних із вільними общинниками прав не отримували. Вони не допускалися-до вирішення громадських справ, не брали участі в племінних зборах, так само, як і в племінному культі: вони не проходили обряду посвячення — «другого народження», на яке мали право лише вільні члени общини, яких називали «двічі народженими», на відміну від «один раз народжених» шудр. Шудри становили четверту, найнижчу варну.

Процес утворення варн був тривалим. Ще у період Рігведи варн не було; згадка про їх походження міститься лише в одному з гімнів більш пізньої — X книги. Коли остаточно сформувалася рабовласницька держава, поділ усіх вільних на чотири варни був оголошений вічно існуючим порядком, результатом божественного промислу, а отже, був освячений релігією. Відповідно до найбільш поширеної богословської версії бог — творець усього існуючого — Брахма створив брахманів із своїх уст, кшатріїв — з рук, вайшіїв — із стегон і шудр — із ступень.

Різниця між варнами, особливо між першими трьома, різко визначилася лише з плином часу. Це дістало вияв в обмеженні можливості змішаних шлюбів навіть між «двічі народженими» різних варн, тоді як спершу укладати шлюб між собою заборонялося, вочевидь, лише шудрам і «двічі народженим». Основою системи варн було закріплення вже наявної суспільної нерівності та встановлення порядку привілейованості, згідно з яким найвищою вважалася варна брахманів, за нею йшла варна кшатріїв, потім — вайшіїв, і нарешті — шудр. Так, якщо за вбивство брахмана передбачалося певне матеріальне відшкодування як спокутування гріха, то за вбивство кшатрія передбачалася його одна четверта частина, за вбивство вайшії — одна восьма, а за вбивство шудри — одна шістнадцята. За проступки члена вищої варни щодо члена нижчої передбачалося покарання незрівнянно більш м'яке, ніж у протилежному випадку. Перехід з однієї варни до іншої заборонявся, оскільки належність до варни визначалася народженням. Втім, фактичний перехід з варни до варни все ж мав місце.

Для кожної варни ідеологами панівного класу була сформульована своя дхарма, тобто закон способу життя. Державне управління залишалося у віданні двох вищих варн, причому виконання жрецьких обов'язків було привілеєм брахманів, військова справа — кшатріїв. Вайшії мали займатися землеробством, скотарством, ремеслами і торгівлею. Шудри повинні були служити трьом вищим варнам. Пізніше вайшії стали мало відрізнятися від шудр через зменшення ролі вільних общинників у суспільному житті. Визначилася межа між знаттю — брахманами та кшатріями, з одного боку, і простолюдинами — вайшія-ми й шудрами — з іншого.

Значні зміни відбувалися й у сімейних відносинах. Пережитки материнського роду зберігаються у деяких народів Індії й дотепер, проте в долині Гангу вже у ведичний період існувала патріархальна сім'я. Слово «паті» (чоловік) мало значення «володар», «господар», «владика». У царських сім'ях звичайним явищем було багатоженство. Якщо у первісній общині жінка, зокрема мати, посідала значне становище, то з часом вона втратила право брати участь у племінних зборах, так само, як і право спадкувати майно. Становище навіть дружини й матері господаря будинку почало мало відрізнятися від становища рабині. Такими ж безправними перед деспотичною владою чоловіка — глави сім'ї стали й діти, яких батько міг як завгодно покарати, продати, вигнати з сім'ї тощо.

Для вивчення історії Північної Індії з середини II до середини І тис. до н. е. основним джерелом є найдавніші пам'ятки літературної творчості — «Веди» (пізніше вони стали священними книгами), укладені мовою індоєвропейської мовної сім'ї, що в науці умовно називається «ведійським санскритом», а також матеріали епічних оповідей «Махабхарати» та «Рамаяни».

Слово «веда» означає «знання» у значенні «священне знання». До вед зазвичай відносять низку різних літературних пам'яток релігійного змісту, основними з яких є чотири збірники (саяхіти): «Рігведа» — веда Гімнів, «Самаведа» — веда пісень, Яджурведа» — веда молитов та жертовних церемоній; «Атхар-ваведа» — веда заклинань. Кожна з саяхіт має свої ритуальні

коментарі — брахмани, укладені набагато пізніше, коли релігійний культ значною мірою ускладнився і багато з текстів вед стали вже незрозумілими. Водночас ці коментарі мали за мету пристосувати веди до змінюваних суспільних відносин. До ведичної літератури належать також більш пізні релігійно-філософські коментарі — араньяки та упанішади.

Рігведа — найдавніше і найважливіше джерело — в її остаточному вигляді укладена, як свідчать вміщені в ній географічні найменування, в Пенджабі та верхній частині долини Гангу. Саяхіта Рігведи у тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, укладена наприкінці II тис. до н. е., проте основна частина гімнів, що містяться в ній (усього понад тисячу), ймовірно, вже існувала у середині II тис. до н. е., а деякі з них, можливо, є ще давнішими. Пізніша ведична література свідчить, що до часу укладення Рігведи центр індійської культури перемістився з долини Інду дещо на південний схід — в район міжріччя Гангу та Джамни.

Період життя населення Індії, що знайшов своє відображення у ведичній літературі, охоплює багато сотень років, тому дані про економіку та суспільне життя, що містяться у Рігведі, в деякому відношенні суттєво відрізняються від більш пізніх даних, які містяться у брахманах і які швидше за все були складені вже у перші сторіччя І тис. до н. е.

В індійській філософії веди¹ описуються так. Веди є найдавнішими пам'ятками людського розуму, які ми маємо. Вільсон зазначає: «Коли тексти Ріг- і Яджурведи будуть повними, матимемо достатньо матеріалів для впевненої оцінки отриманих результатів і справжніх умов політичного та релігійного життя індусів у період існування найдавнішої з відомих нам соціальних організацій, давнішої, ніж початок грецької цивілізації, яка передує тій, про яку свідчать нині виявлені найдавніші сліди Ассирійської імперії, сучасної, можливо, періоду укладення найдавніших пам'яток єврейської писемності і яка поступається за давністю лише періоду єгипетських династій, про які, однак, нам відомо небагато, за винятком імен, які ні про що не говорять, веди надають нам чимало матеріалів стосовно найцікавішого у стародавньому мисленні»².

Існує чотири веди: Ріг, Яджур, Сама й Атхарва. Перші три схожі не тільки за назвою, формою і мовою, а й за змістом. Се­