1 Ці настанови належать до пізнішої редакції, оскільки ними встановлюється позбавлення батьків їх влади.

² Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. — M., 1960. — С. 191.

³ Див.: Там само. — С 193.

⁴ Див.: Там само. — С. 191.

⁵ Див.: Там само. — С. 165.

⁶ Див.: Там само. — С. 167.

правила про обман. Так, наприклад, якщо наречений оглядав наречену, а потім її підмінили іншою, то наречений міг за одне й те саме віно одружитися з обома: 204. «Якщо після того, як нареченому була показана одна дівчина, а йому дали іншу, він може одружитися з обома за одну ціну (сиlkа) — так сказав Ману».

Отже, з купівлі-продажу нареченої утворилася вища форма простого договору про передання дівчини, або, у деяких випадках, і форма договору самої нареченої з нареченим; але форми ці мають у собі риси походження їх від договору купівлі-продажу.

Бажання пізнішого редактора згладити риси купівлі-продажу в договорі про передання дівчини з однієї сім'ї в іншу з метою її заміжжя простежується саме по собі. Так, наприклад, описуючи спосіб асурів, редактор вказує: 1) на бажання самої дівчини вийти заміж, 2) на дарування нареченого родичам і самій нареченій, 3) на дарування майна (агаvіnа), а не на сплату ціни (mulya), 4) на невизначеність самої кількості майна, яке дається родичами нареченої: «скільки можна» (сaktitas). Всі ці риси не узгоджуються з дійсною купівлею-продажем нареченої як об'єкта цієї угоди. Тут мимоволі згадується форма шлюбу у полян, описана нашим літописцем. Невизначений вислів «что вдадуче» цілком відповідає такому ж невизначеному вислову «скільки можна» (сaktita), Це підтверджує висловлену вище думку, що спосіб укладення шлюбу у полян у тому вигляді, як він описаний літописцем, був обрядовою формою купівлі-продажу, а не дійсною купівлею-продажем. Однак обрядова форма купівлі-продажу говорить про своє виникнення з купівлі-продажу як дійсної юридичної угоди.

Викрадення, купівля і договір про передання дівчини заміж — це три основні способи укладення шлюбу. У нашому праві та давньоримському ми не знаходимо спадкового вираження цих трьох способів укладення шлюбу. У римському праві викрадення збереглося у вигляді обряду виконання договору про передання нареченої (sponsalia) та у вигляді легендарних спогадів про викрадення сабінянок. Про купівлю-продаж нареченої як дійсну, а не мниму, угоду не збереглося слідів. Проте у римському праві знаходимо розвинутий договір (sponsalia) про передання нареченої, вже відокремлений від купівлі-продажу. Отже, порівняно із законами Ману ми маємо розглядати найдавнішу епоху римського права, про яку до нас дійшли ці відомості, як про епоху панування вже більш досконалого третього способу укладення шлюбу, а саме — договору про передачу.

Наслідки укладення шлюбу за законами Ману. Стосовно наслідків укладення шлюбу у той чи інший спосіб, то у цьому відношенні закони Ману також відзначаються суперечливістю і наводять на цікаві думки. Так, ми вже знаємо, що влада чоловіка над дружиною (svamuа) засновувалася на переданні нареченому дівчини її батьком; ця влада у першооснові зводилася до невільного шлюбу, як і «манус» у Римі, була речовим пануванням. Отже, шлюб з підкоренням дружини чоловіку, його владі (svamuа) був також, як і в Римі, невільним шлюбом. Звідси способи Брахми, богів, ріші, праджапаті, асурів, які мали між собою спільне у тому, що вони супроводжувалися переданням дівчини її батьком нареченому, призводили, відповідно до законів Ману, до встановлення невільного шлюбу. До такого висновку маємо дійти не тільки тому, що передання дівчини характеризує собою ці способи укладення шлюбу, а й тому, що ці способи вважалися у знавців найкращими. На цій же підставі і спосіб ракшасів (викрадення) як найкращий для кшатріїв має привести до невільного шлюбу. Сумніви виникають лише щодо способів гандхарвів та пишачів. Однак перший із цих способів призводить, як про це передає позитивно пізніший редактор, до невільного шлюбу: 196. «Вважається, що майно [жінки, яка вийшла заміж] за обрядами брахма, дайва, арша, гандхарва чи праджапатья, [належить] тільки чоловікові, якщо вона помирає без потомства»¹.

Невільний шлюб характеризується тим, що дружина не може мати свого майна. Її майно переходить до чоловіка, як і сама вона стає частиною сім'ї чоловіка, його майна. Вільний шлюб, як ми вже знаємо, характеризується, навпаки, тим, що у дружини зберігається майнова самостійність. Її майно переходить до її дітей, чи у випадку якщо вона помре бездітною, повертається до попередньої сім'ї. Доля майна дружини після її смерті слугує, таким чином, відмітною ознакою невільного і вільного шлюбів. Закони Ману встановлюють в одному місці, що якщо заміжня жінка перебувала у шлюбі, укладеному в один із способів Брахми, богів, ріші, гандхарвів, праджапаті, і померла без потомства, вважалося, що її майно належить одному чоловікові. Але якщо майно було дане заміжній жінці, яка пере-бувала у шлюбі асурів або інших двох шлюбах (ракшасів і пи-