1 Фрс у ролі централізованого федерального банку, який контролює значну частину банків країни, поряд з фксв и фкпз і нині становить основу регулювання грошо­во-кредитної, банківської системи сша.

У ст. 7 HIPA в загальній формі були проголошені права робітників на створення профспілок і на колективний договір, обов'язки підприємців «дотримувати максимальної тривалості робочого часу, мінімального рівня оплати й інших умов праці». Ці положення, однак, не супроводжувалися твердими гарантія ми їх дотримання з боку підприємців.

Урядом був запропонований типовий зразок кодексу, який міг би застосовуватися в будь-якій галузі промисловості. У ньому як мінімальний рівень заробітної плати фіксувалася для промислових робітників оплата від ЗО до 40 центів за робочу годи, ну, а тривалість робочого часу обмежувалася 35 годинами тиждень. З прийняттям кодексів була посилена роль профспілок як єдино законних представників робітників, що значною мірою позбавляло права голосу неорганізованих робітників.

Уряд відмовився включити до кодексів положення, що могли суперечити принципу рівності прав білих і кольорових робітників у питаннях зайнятості. Проте ці дискримінаційні заходи виключалися в кодексах великих підприємств, транспорту, гірничодобувних галузей. Дискримінація ж кольорових робітників на «некодифікованих» дрібних підприємствах залишилася.

У кодексах повинні були фіксуватися також як першочергові заходи допомога безробітним і положення про організацій громадських робіт. З цією метою створювалася Асоціація громадських робіт (АГР), на організацію якої було виділено 3,з млн дол. Крім того, проблемами безробіття мала займатися Адміністрація з надання надзвичайної допомоги (АННД) через прямі виплати дотацій штатам. Усі ці заходи, однак, не виріши, ли проблем безробіття.

Аграрна політика «нового курсу» дістала вияв насамперед у Законі про регулювання сільського господарства, який передбачав створення спеціального адміністративного органу з регулювання сільського господарства, що був покликаний збалансувати попит та пропозицію на продукти сільського господарства, під. вищити на них ціни. З цією метою вводився однаковий відсоток скорочення посівних площ усіх фермерів — і великих і дрібних з виплатою компенсації за необроблені землі, що боляче вдарило по дрібному фермерству. Водночас група великого комерціїйного фермерства, одержавши більшу частину преміальних платежів, змогла завдяки цьому інтенсифікувати своє господарство і отримати чималий прибуток. Скорочення посівних площ для підвищення цін у голодуючій Америці супроводжувалося знищенням уже готової продукції, мільйонів голів худоби тощо.

Був прийнятий також Закон про рефінансування фермерських боргів, що скоротив відсотки по іпотечній заборгованості фермерів і продовжив терміни погашення їх боргів. Через федеральні земельні банки фермерам була надана позика більш ніж у 2 млрд дол., яка пішла насамперед на погашення їхніх боргів, у чому безпосередньо були заінтересовані і банки.

Разом з політикою скорочення посівних площ ще в 1936 р. почала проводитися політика відновлення родючості грунтів. У 1936 р. ця політика була законодавчо оформлена прийняттям Закону про збереження родючості грунтів і про квоти внутрішнього ринку. Закон передбачав виплату преміальних платежів власникам землі, які погоджувалися вилучати землі з-під посівів тих культур, що їх виснажували, що повинно було, з одного боку, підвищити ціни на продукцію сільського господарства, а з іншого — родючість грунтів.

Завершальним правовим актом аграрної політики «нового курсу» був Закон 1938 р., який посилював державний контроль за надходженням на ринок основних сільськогосподарських продуктів, підтримання цін на які відтепер мало досягатися не знищенням «надлишків», а їх збереженням з відповідними державними виплатами фермерам у рахунок ще не проданого врожаю.

Навколо економічної політики «нового курсу» розгорнулася запекла боротьба вже в 1934 р. Проти неї виступали і праві сили, які вважали «новий курс» надто радикальним, і ліві, що вважали його (з огляду на тяжке становище значних прошарків населення, безрезультатні спроби уряду вирішити проблему безробіття та ін.) недостатньо рішучим.

Не допомогли кардинальному вирішенню проблеми безробіття ні прийняття ще в 1933 р. Закону про скорочення до ЗО годин робочого тижня на великих підприємствах (що призвело до скорочення 6 млн робочих місць), ні створення Адміністрації з реалізації громадських робіт (АРГР), покликаної провадити в життя програму будівництва об'єктів інфраструктури, у тому числі військово-стратегічного характеру, ні витрачені в процесі здійснення цих програм 13 млрд дол.

Права опозиція «новому курсу» особливо сильною була серед представників корпоративного капіталу. Крайнім проявом цих опозиційних настроїв стала вимога відмови від будь-яких реформ. Підтримував опозицію і Верховний суд США, який з консервативно-індивідуалістичних позицій невтручання держави в сферу приватного підприємництва оголосив у травні 1935 р. про неконституційність прийнятих законів.

Ці рішення Верховного суду стосувалися не тільки конституційності конкретних законів, вони поставили на порядок денний більш широку, історично важливу проблему — про межі втручання держави в економіку з метою її врегулювання, у то­му числі і не в останню чергу за рахунок проведення соціальних програм. Перед країною та її президентом постало з усією гостротою доленосне запитання: куди йти — далі, уперед по шляху поглиблення реформ, чи повернути назад. Ф. Рузвельт пішов уперед. У 1936 р. його мали переобирати на другий президентський термін.

В другій половині 30-х років змінюється головний напрям діяльності уряду Ф. Рузвельта, обумовлений необхідністю проведення кардинальних соціальних реформ. Так, проголошені раніше HIPA профспілкові права не задовольняли вимог робітників. У результаті безпосередньої соціальної політики Ф. Рузвельта не було гарантовано законом право на страйк, не була закріплена вимога американських робітників заборонити підприємцям через «індивідуальні угоди» приймати на роботу осіб, які не є членами профспілки, шо відкривало шлях до штрейкбрехерства, можливого зриву страйку. Права профспілок порушувалися й через необов'язковість їхньої участі у визначенні умов праці робітників шляхом укладення колективних договорів і широкої можливості створення конфронтуючих профспілкам «компанійських союзів», що фінансувалися підприємцями і використовувалися ними для підриву організованої боротьби робітників.

Закон про трудові відносини (Закон Вагнера), прийнятий у 1935 р., не тільки вперше в історії США проголосив офіційне визнання прав профспілок, а й передбачив законодавчі гарантії цих прав. У ст. 7 Закону перелічувалися права робітників, порушення яких входило до поняття «нечесна трудова практика» підприємців, яким заборонялося втручатися в створення робітничих організацій, у тому числі і шляхом їх фінансування (заборона «компанійських союзів»), дискримінувати членів профспілки при прийомі їх на роботу (санкціонувалася практика «закритого цеху»), відмовлятися від укладення колективних договорів з належним чином обраними представниками робітників. Закон закріплював при цьому так зване «правило більшості», відповідно до якого від імені робітників у договірні відносини з підприємцем могла вступати лише та організація, яка визнавалася більшістю робітників, тобто їхня профспілка.

Закон закріплював і право робітників на страйк. Але усім своїм змістом він був спрямований на звуження підстав для масових конфліктів. З цією метою був створений новий орган — Національне управління з трудових відносин (НУТВ), на яке покладався обов'язок розглядати скарги робітників на «нечесну трудову практику» підприємця. Рішення цього квазісудового органу могли бути скасовані лише в судовому порядку.

Іншим напрямом діяльності уряду «нового курсу» стало створення (вперше в історії Америки) розгалуженої державної системи соціального захисту населення. У 1935 р. був прийнятий перший Закон про соціальне страхування й інші закони допомоги бідним.

Закон про соціальне страхування передбачав соціальну допомогу престарілим, безробітним і деяким категоріям непрацездатного населення. Він не поширювався, однак, на сільськогосподарських робітників, домашню прислугу, державних службовців, стосуючись, таким чином, інтересів тільки половини всіх осіб, які працюють за наймом. Крім того, рівень страхових виплат, фонд яких створювався за рахунок податків на підприємців і самих робітників, був надзвичайно низький. Пенсії по старості призначалися з 65 років, допомога по безробіттю виплачувалася близько 10 тижнів на рік.

У 1935 р. було розпочате проведення широкої програми допомоги фермерам. Створено Адміністрацію з переселення, яка на початку 1937 р. була перетворена на Адміністрацію з охорони фермерських господарств, до обов'язків якої належало будівництво таборів для сільськогосподарських робітників і мігрантів, надання допомоги найбіднішим фермерам шляхом їх переселення на більш родючі землі, створення збутових кооперативів дрібних фермерів тощо.

Свідчення переорієнтації політики Ф. Рузвельта, його відходу від співробітництва з великим корпоративним капіталом можна знайти й у деяких законах, які обмежували засилля монополій. Так, наприклад, Закон 1935 р. про регулювання дер-жательських компаній у сфері підприємств громадського користування ставив під жорсткий державний контроль усі держа-тельські фірми, які забезпечували потреби країни в газі й електроенергії. Був прийнятий також новий Податковий закон, що значно збільшив податки із надприбуткових корпорацій і осіб з найбільш високим рівнем доходів.

Антирузвельтівська кампанія протесту, яка мала в цей час особливо несамовитий характер (Рузвельта звинувачували в то­му, що він посягає на «священні устої приватної власності, розв'язує в країні громадянську війну та ін.), провалився. Він був обраний президентом на другий термін насамперед завдяки проголошеному ним курсу на «підвищення особистого добробуту і розширення можливостей для народу».

Успішне подальше втілення в життя цього курсу Ф. Рузвельт вбачав й у здійсненні плану судової й адміністративної реформ який передбачав зокрема збільшення можливої кількості членів Верховного суду до 15 осіб (якщо судді, які досягли 70 років, не йшли у відставку), створення нових міністерств, спеціального Виконавчого управління президента (ВУП) і двох нових міністерств: Міністерства громадських робіт і Міністерства соціальних послуг, що повинні були упорядкувати діяльність безлічі регулюючих відомств і агентств, які виникали у той час.

Судова реформа провалилася через побоювання Конгресу, що вона порушить систему «стримань і противаг», надавши президенту занадто великі повноваження, а також через зміну позицій оновленого у своєму складі Верховного суду, що визнав конституційність Закону Вагнера і Закону про соціальне страхування.

Адміністративна реформа була втілена в життя в 1939 p., коли було створено ВУП, до складу якого включалися Апарат Білого дому, Бюджетне бюро і Управління планування національних ресурсів. Відмовивши президенту в створенні двох нових міністерств, Конгрес надав йому необмежене право проводити реорганізацію федеральних агентств, результатом чого і було створення двох нових структурних підрозділів президентської влади — Федерального агентства громадських робіт і Агентства цінних паперів, які на постійній основі повинні були, поряд з іншими відомствами, керувати здійсненням прийнятих програм. Тим самим було остаточно визнане право президента на регулювання економічних і соціальних відносин і на створення з цією метою постійно діючого адміністративного механізму.

Удосконалення методів державного регулювання економіки і соціальних відносин (зокрема проведення активної політики в галузі бюджету і кредиту, спрямованої на забезпечення стійкого рівня попиту, виробництва і зайнятості) стає головним завданням усіх гілок влади американської держави.

Вирішуючи це завдання, американський Конгрес у 1946 р. прийняв Закон про зайнятість, який вперше офіційно поклав на президента відповідальність за стан американської економіки. На підставі цього Закону була створена Рада економічних консультантів, що повинна була надавати главі держави щорічну доповідь з детальним аналізом економічної кон'юнктури. Доповідь ставала основою економічного послання президента Конгресу на початку кожної його сесії і наступного вироблення Конгресом рекомендацій як державним органам, так і приватним особам, «з метою досягнення максимального або високого рівня зайнятості».

Згодом були прийняті й інші закони, які доповнювали, коригували законодавство «нового курсу» , але головні напрями економічної і соціальної політики американської держави залишалися незмінними. Одним з таких коригувальних законів у сфері соціальних відносин став зокрема Закон Тафта-Хартлі 1947 р., який вніс істотні поправки до Закону Вагнера.